Чи легко бути...
...СУКУТСОМ?
Август Сукутс є президентом міжнародного кінофестивалю, котрий раз на два роки провадиться в Ризі. Історія фестивалю почалася ще в світлі перебудовні роки — тоді він і стартував як свято авангардного кіно. Щоправда, згодом з’ясувалося, що з авангардом якраз проблеми, що в кінематографі ситуація цілком консервативна. Але смаки Сукутса та його команди залишаються незмінними. Ну, а хто шукає, той завжди знайде…
Два роки тому я вперше потрапив на «Арсенал». І був приємно вражений: ніде я не бачив нічого подібного! Фестиваль не ховався за кінотеатральними стінами, театром дій було все місто. І справді — саме тут, в Ризі, сто років тому народився кінокласик Сергій Ейзенштейн, якому «Арсенал» і присвячувався. І чого тільки не повигадували тоді арсенальці! Навіть утопічний Скляний будинок побудували відповідно до задуму великого Маестро. А біля Будинку конгресів спорудили піраміду із залізних бочок, яку назвали «Бензозаправна станція Ейзенштейна». Вечорами з цих бочок йшов дим. «Це виходить енергія режисера»,— пояснили мені популярно… І татуся, ризького архітектора Михайла Осиповича, багато разів згадали. Можна навіть сказати: вшанували, попри те, що його великорозумний син неодноразово сипав дотепами щодо татусевих архітектурних витворів. Нічого, витвори витримали випробування часом і тепер рижани ними навіть пишаються. Запам’яталася і чудова, зі смаком дібрана програма…
І ось знову Рига, знову «Арсенал». Чекаю на сюрпризи, і їх не треба довго очікувати. Фронтон Будинку конгресів, де відбуваються головні події фестивалю, обвішаний штаньми.
— Що це означає? — відразу цікавлюся. «Тут 500 брюк, — серйозно пояснює мені симпатична рижанка (несимпатичних я не бачив жодного разу). — Це концентрація чоловічої енергії…» До вражаючої картинки додається фонограма: із динаміків і вдень, і вночі лунає якийсь металевий свист — це стогін чоловічої енергетики, що не завжди знаходить куди їй випаруватися.
Все пояснюється просто: головною фестивальною подією на цей раз є столітній ювілей Луїса Бунюеля. Авангардист, сюрреаліст, концентратор всіляких енергій, в тому числі й абсурдистського напрямку. На жаль, фестиваль втратив досі орендований ним ресторан «Андалузький пес», названий так на честь однойменного бунюелівського фільму. Хазяї загилили велику орендну платню і довелося відмовитися… Життя в Латвії також важке, бути президентом фестивалю непросто. Але Сукутс не сумував: класик потребував заслужених почестей, і він їх отримував — практично щодня. У невеликій затишній «Кіногалереї» йшла ретроспектива Бунюеля. Тим, хто бажав, пропонувалися на ніч шість ліжок… Ні, зовсім не те, що ви подумали. Просто вранці треба було прилюдно розшифрувати свої сни — бажано в стилістиці, наближеній до бунюелiвської, Старий, як відомо, обожнював це заняття, особливо на екрані.
Досліджували й пристрасть класика до чужих картин. Було оголошено, що Бунюель тричі дивився відомий фільм поляка В. Хаса «Рукопис, знайдений у Сарагосі». Отже — улюблений твір. Треба представити його народові. Представили. На одному березі мальовничого ризького каналу поставили великий екран, на іншому — проектор і стільці для глядачів. Незвичайне видовище! Вечірні вогні розсипалися навколо, те, що відбувається на екрані, відбивалося в темній воді… Надзвичайно задоволений Сукутс сидів у невеликому кріслі й насолоджувався всією цією фантастикою. «Новенька копія, — сказав він мені, тицьнувши пальцем у екран. — Щойно привезли, відреставровану!» Моє кіноманське серце тьохкнуло і на мить зупинилося. Як здорово, як чудово! Я дивився на Августа із захопленням, навіть з обожнюванням — як дивиться хлопчисько на старшого, котрий влаштував у дворі феєрверк. Вигадав же, зробив же. До того ж, щось мені все це нагадувало… А, ну звичайно! Невеликий спогад Ейзенштейна про те, як уперше в Москві дивилися «Звенигору» Олександра Довженка, як стрибало зображення декількома екранами… Відчуття кіно як дива, ось що! А щоб воно з’явилося, це відчуття, потрібна особливого роду режисура. Її таємницями, мені здається, й володіє Август Сукутс. Він ніколи не забуває, що фестиваль — це свято, свято, до того ж, магічного мистецтва, яким є кіно.
… «АРСЕНАЛОМ»?
Я приїхав на третій день фестивалю і трошки спізнився на відкриття виставки Сергія Параджанова (її складали експонати знаменитого параджановського музею в Єревані). Зате встиг побенкетувати на бенкеті, влаштованому на честь великого Маестро у вірменському ресторані «Арба». Він знаходиться в приміщенні колись могутнього латиського банку, арба якого, через необережність, перекинулася. Чудова компанія діячів культури різних країн (тамадою був грузинський режисер Георгій Хайндрава), згадували Параджанова, цього великого мага й чарівника, такого близького за духом «Арсеналові». Дуже характерно для фестивалю ось що: він добре знає і відчуває своїх родичів у кіно — його естетиці та етиці, його мові та філософії. Він кожного разу запрошує цих самих родичів до свого святкового столу, й вони разом утворюють розмаїту команду, збірну кіносвіту…
Викликають не лише тіні забутих і незабутих предків. Крім п’яти сотень штанів на фронтоні Будинку конгресів красувалося декілька китайських ієрогліфів. Ретроспектива фільмів з Китаю, Тайваню, Гонконгу, також оголошених улюбленцями «Арсеналу». Цікава вийшла колекція… В ній проглядався якийсь змістовий стержень: розповідь про ломку часу, про те, що все перевертається і вкладається заново. Скажімо, картина Ченга Янга «Лазня». Приїжджає син до батька, і, перш ніж відправитися до нього, довго миється в суперсучасному душі. Розумна машина сама миє та підмиває, намилює й награє… А потім буде батько, власник лазні, влаштованої на старовинний лад. Ніякої тобі механізації та електрифікації. Приходять клієнти, яких тут знають уже багато років, миються та спілкуються. Все тут одне про одного знають, це щось на зразок клубу, що сконсолідував патріархальний колектив. Та й район міста такий же ветхий, старовинний, вибудуваний так, щоб не заважати налагодженню інтимних, близьких людських стосунків. А в лазні люди занурюються в архаїчне, стародавнє середовище — водну стихію, з якої, власне, і постала людина…
Однак — нові часи й нові пісні. Лазню зносять, як і весь район, люди роз’їжджаються. Банщик-батько вмирає. Його суперсучасний син розгублений — у нього на руках залишається брат із ураженою від народження психікою. Класичний фольклорний дурник… Він якраз і протестує проти змін. Мудрість, як відомо, завжди поселяється в таких ось придуркуватих головах. Не хоче він цієї брутальної ломки, не хоче залишати світ, де так зручно і чудово, де людині потрібна людина, де людину миє людина… І де можна здолати будь-які комплекси. Один із персонажів дуже любить співати в лазні, але як виходить на сцену — ступор. І, здається, все вже, остаточно й безповоротно зганьбився, але тут на сцені з’являється дурник і поливає співака водичкою зі шланга. І все виходить. Цілющу вологу міжлюдських стосунків не замінить ніщо, але як зберегти її в сухому й раціональному світі? Розумно й цікаво…
У гонконзькому «Бажанні любити» (режисер Вонг Кар Вей) відтворено 1962 рік. Тугу за коханням подано тут у красивій, витонченій формі — і оповідній, і образотворчій. Знов- таки, людині потрібна людина. І не де-небудь, а поряд. Але не кожному дано подолати навіть невелику відстань… Це мистецтво, справжнє мистецтво магії, яке таке близьке фестивальному «Арсеналові».
Старі форми — вони все ще придатні. У шведській картині «Втеча із в’язниці» режисера Деніела Лагерлофа відтворено фабулу, що підозріло нагадує старорадянську «Республіку ШКІД». Режисер-ентузіаст приходить до в’язниці й намагається переробити її мешканців за допомогою високого мистецтва. В’язні стають акторами й старанно репетирують п’єсу, запропоновану режисером. В’язниця, звичайно ж, залишається в’язницею, закони в ній вовчі — один з «акторів» гине від руки лиходія. Але фінал казковий: прем’єра спектаклю влаштовується в справжньому міському театрі й проходить тріумфально. Під час загального бурхливого захоплення й метушні герої фільму зникають. Невдача утопічної педагогіки? Ні, ще одна казка — вони передумали, вони повертаються й виходять вклонитися… Найчистішої чарівності чистісінький соцреалізм. Який, зазначимо, багато чим зобов’язаний авангардизмові, головному арсенальському улюбленцеві. І в таких ось варіантах він усе ще полонить своєю простодушною вірою в людину і в її здатність зберігати душі високі поривання.
Гримучу суміш з минулого і сучасного демонструє й знаменитий грузин Отар Іоселіані, котрий мешкає і працює, як відомо, у Франції. У його вже добре відомому фільмі «Прощавай, рідний хлів» сам режисер грає Ніколаса, котрий наплював на навколишній світ із його новітніми прибамбасами і грає в підлітка. У нього в кімнаті вічно кружляє іграшковий потяг, слуги в постійній готовності відправитися на невеличку війну до сусіднього лісу, і жіноча прислуга готова завжди задовольнити пустотливі бажання… Щоправда, в фіналі Ніколас раптово зривається з гальм і по- грузинському, з піснями та пританцьовуваннями, відбуває до своїх далеких марень. Ну немає більше сил жити в цьому інфантильному світі з діловою та придуркуватою (якось воно в ній поєднується) дружиною, сином, що все шукає кайф свободи… Своє вітрило самотній іоселіанівський герой спрямовує до світлого майбутнього, хоча воно й виглядає зашифрованим ієрогліфом…
… ЮРIСОМ ПОДНІЄКСОМ?
Пам’ятаєте латиського режисера- документаліста, що став ураз знаменитим наприкінці 80-х років після виходу фільму «Чи легко бути молодим?» Це був вчинок авангардної спрямованості — виклик старим цінностям, маніфестація права молодих вирішувати свою долю. До цього молодий режисер був оператором, працював, зокрема, зі знаменитим Герцом Франком (їх маленька картина «На десять хвилин старше» — одне з чудес документального кіно), зробив декілька фільмів як постановник. Успіх не запаморочив його — Поднієкс працював чесно й самовіддано: величезний проект міжнародного серіалу Soviets (в радянському варіанті — «Ми»), зйомки в «гарячих точках» колишнього СРСР. Пам’ятаєте, в січні 91-го, у Вільнюсі убили відразу двох телеоператорів. Це працювала група Поднієкса… Стріляли в неї, стріляли цілеспрямовано. Тоді він уцілів. А в 92-му він потонув у озері, під час занять підводним плаванням. Досі залишається підозра, що це не було випадковістю, що хтось замовив і організував убивство. Принаймні саме так трактують те, що відбулося, найближчі друзі Поднієкса. З одним із них я мав досить тривалу бесіду- вердикт саме такий: розправа за внесок у звільнення Латвії і людини як такої.
У рамках «Арсеналу» відбувся семінар, присвячений Поднієксу — в зв’язку з його 50-річчям. Так, йому було б саме стільки. Друзі, колеги, кінознавці говорили про те, що режисер, котрий так вражаюче відтворив добу масових заворушень на зламі 80 — 90-х, сьогодні напевно працював би над матеріалом, який підкидає сучасне життя: матеріалізація Хама з тіла натовпу. Що і як йому протиставити? Відповідь, як мені здається, і дав «Арсенал». Гуманістичні цінності, апологія людини та її право любити іншу людину. Чи в авангардній упаковці підносяться такі цінності, чи в більш традиційній — не має значення.
Як звичайно, на «Арсеналі» не було великого журі. Головний приз тут розігрується в майстерно зроблену й чудово піднесену лотерею. Цього разу на кону фігурував акваріум з водою, яку нібито пили Бунюель, Лорка, хтось ще… Мистецтво не спорт, але все ж весела й дотепна гра закоханих людей. І цією закоханістю вони так здорово заражають інших!
P. S. Моя поїздка в Ригу стала можливою завдяки фінансовій підтримці Міжнародного фонду «Відродження», за що йому окрема подяка.
