ЩОДЕННИК

Навпроти мене в тролейбусі сіла миловидна жіночка років сорока. Я спочатку подумав, що вона вчителька чи бібліотекар, або представниця якоїсь іншої професії, яку прийнято називати Інтелігентною. Було помітно, що моя сусідка ледь стримує сльози... Та невдовзі з її очей все ж закапали сріблясті краплинки. «Ну нема, нема совісті у людей, — схлипуючи, заговорила вона до мене, абсолютно незнайомої людини — знищують мою фірму ні за що ні про що». І повідомила крізь сльози просту і водночас типову історію. Вона орендувала приміщення під офіс своєї маленької торговельної фірми в одному з підприємств Житомира, що зупинилося намертво. І, як водиться, робила всілякі неофіційні презенти й послуги його директорові. Фірма так-сяк крутилася, мала своїх клієнтів і якийсь прибуток. Та чимось моя співбесідниця не догодила господаревi приміщень. І той передав номер телефона, що був вже добре розрекламований, фірмі-конкуренту, що розташувалась поруч, і поставив вимогу звільнити офіс. «Тепер 5 років роботи коту під хвіст», — продовжувала ковтати сльози жінка... Мені треба було виходити і я спробував незграбно заспокоїти її, промимривши щось на кшталт: «Тримайтеся, життя на цьому не кінчається».

А сам подумав: мабуть, моя випадкова попутниця таки припустилася якоїсь юридичної похибки, а ще розплачується за наївну віру в порядність орендодавця. І ще згадав, що на моїй пам’яті це не перший випадок, коли подібну бізнесову дрібноту безжально чавлять і визискують не так бандюги-рекетири, як чиновники і «благодійники» —орендодавці різних рангів і калібрів.