УРОКИ РОСIЙСЬКОЇ...
Одну з останніх авторських програм Євгена Кисельова «Глас народа» (НТВ) було присвячено свободі слова в Росії. Російським журналістам, які обговорювали ситуацію в російських же ЗМІ, було показано сюжет про висвітлення президентської кампанії в Україні на УТ-1 (із відповідними цифрами: скільки часу державний канал приділив Леоніду Кучмі й скільки його опонентам, і в яку тональність були забарвлені ті й інші матеріали) й про конфліктну ситуацію на СТБ (загрози податкової перевірки, призначення на приватний канал як «кураторів» представників влади тощо). Загалом показали все те, що нам давно знайоме й звичне. А от реакція російських журналістів була вражаючою: вони злякалися (в нормальному сенсі цього слова). Точно так само, як ми лякаємося, коли дивимося сюжети з Білорусі.
Настрій залу найбільш чітко сформулював відомий журналіст Олексій Венедиктов: «Уперше з моменту проголошення незалежності свобода слова в Росії виявилася під загрозою. Треба щось робити, інакше в нас буде те саме, що й в Україні».
Так само як і ми говоримо: треба щось робити, інакше в нас буде те саме, що й у Білорусі. Але коли в Росії лякаються, дивлячись на нас, це протвережує набагато сильніше.
На церемонії інавгурації Президента України як гість був присутній відомий російський тележурналіст Сергій Доренко, який мав іменний квиток у зал (зазначимо, на відміну від більшості українських журналістів). Слід наголосити, що пан Доренко користувався підвищеною увагою публіки, запрошеної на інавгурацію. Й що найбільш характерно, насамперед підвищеною увагою молоді, яка вишикувалася до нього в чергу за автографами, простягаючи... книгу Леоніда Кучми «Про головне». На якій Сергій Доренко й ставив свій підпис. Як на мене, коментувати тут просто нічого: нове покоління, яке зросло під парасолькою ГРТ, досить наочно продемонструвало свій вибір. На кого з вітчизняних тележурналістів (хіба що крім Миколи Вересня) чекав би такий захоплений прийом? Та що там захопленість, кого б взагалі в обличчя впізнали? Але справа навіть не в цьому. Пропагандистська планка, скопійована УТ-1 у росіян, обернулася тими самими граблями, на які нам доведеться наступати ще довгі роки. Й у плані становлення української нації, й у плані пропагандистської обробки. Й якщо в покоління 30-річних усе-таки присутній деякий своєрідний імунітет, що виробився під нудотним впливом радянського агітпропу, то молодь, як то кажуть, «піпл хаває».
Не менший інтерес було виявлено публікою (не беруся стверджувати, що однією й тією ж) у Палаці «Україна» й до іншого російського журналіста — Олексія Венедиктова (радіо «Эхо Москвы»).
Але, ось вам вельми характерна деталь: коли пан Доренко побачив пана Венедиктова й радісно кинувся до нього з простягнутою рукою, той сховав руки за спину: «Вибач, Серьога, ти знаєш мої принципи».
Кореспондент «Дня» попросив обох російських журналістів прокоментувати проблему свободи слова й те, як, на їхній погляд, змінилося за останній час сприйняття України в Москві.
Олексій ВЕНЕДИКТОВ:
— Я думаю, що (особливо в епоху виборів) виникають рецидиви старого, радянського ставлення до свободи інформації. Це пов'язано з двома позиціями. По-перше, влада, яка намагається контролювати ЗМІ, щоб продовжити своє існування більш- менш демократичними способами: через вибори. Друге — це самоцензура журналістів, які не хочуть повернення старого, бояться повернення старого, бояться повернення лівих, які, з їхньої точки зору, можуть реально запровадити цензуру. Багато які журналісти, наскільки я зрозумів, в Україні та й у Росії якраз займалися самоцензурою в цьому сенсі. Це дійсно так.
— В Україні вчинили простіше: «присадили» всю пресу. Як нам здається, в Росії в журналістів набагато більше можливості висловлювати свою точку зору й більше свободи інформації.
— Я думаю, що ви погано уявляєте ситуацію в Росії. У нас зараз практично «присадили» або принаймні намагаються «присадити» ЗМІ. Просто в Росії свобода преси існує на порядок довше й має шляхи для того, щоб іти від цього тиску. Але те, що преса в Росії знаходиться під тиском так само, як і в Україні в момент виборів, це абсолютно точно. Але це закономірно й об'єктивно — нічого не вдiєш.
— Ваш прогноз: наскільки далеко може зайти цей процес у Росії з наближенням виборів у Державну думу й у перспективі — президентських виборів?
— Я думаю, те що ми зараз маємо перед виборами в Держдуму — це квіточки порівняно з тим, що ми матимемо перед президентськими виборами. Це об'єктивний процес. Влада робить усе (легально, напівлегально) для того, щоб зберегтися.
— Як, на ваш погляд, за останній час змінилося сприйняття України в Росії?
— Мені дуже важко говорити «за всю громадську думку».
— А в журналістських колах?
— У журналістських колах, у яких я принаймні обертаюся, говориться про те, що ми спостерігаємо все більше й більше віддалення України від Росії, її переорієнтування на Захід (як мені здається, спочатку на найближчих сусідів). Ми бачимо розходження, скажімо, в питаннях енергетики. Ви знаєте, що російський уряд ухвалив рішення будувати нафтовий трубопровід у обхід України на Туреччину. Ми розуміємо, що пан Кучма буде одним оком дивитися на Захід. Я думаю, що пройде ще не мало часу, перш ніж очі України дивитимуться однаково «косооко в різні боки».
Сергій ДОРЕНКО:
— Свобода слова — це довга тема. Якщо ви хочете, зовсім тезово. Треба дивитися в розвитку: існувала деяка свобода преси, коли була анархія, й у ЗМІ існувала корупція. Коли кожний журналіст приторговував як хотів: голодні часи загальної проституції. Потім частину ЗМІ було приватизовано й вони отримали господарів. І перестали торгувати направо й наліво, але стали заангажовані своїми господарями. Мені здається, що в результаті склалася така ситуація: частина ЗМІ, яка з господарями, заангажована інтересами угруповань, до яких вони входять. Та частина ЗМІ, яка не отримала досі господарів, у рамках демократії й плюралізму продається направо й наліво. Й ось така різноманітність у нас поки в пресі.
— Існування в Росії різних могутніх груп впливу, котрі мають свої політичні й фінансові інтереси, — це благо для російської преси? В тому сенсі, що кожна така група, маючи свої ЗМІ, викладає через них свої погляди.
— Таких груп має бути дуже багато. Й коли б їх були десятки, а не одиниці, то це вже було б благо. Другий момент — це наявність суспільства, яке дозволяє або не дозволяє працювати заангажовано з новинами. Я засуджую заангажованість новин. Мої колеги дорікають мене, що моя програма особова. Мені дуже важко довести, що вона не просто особова, вона — жанрово-особова. Вона так і називається. В ній я висловлюю свою думку й більше нічого. Але, коли я бачу подібні речі в новинах, — це розпуста.
— У нас у Києві ми маємо можливість дивитися і ГРТ, і НТВ і спостерігати цю «зосереджену», скажімо так, інформаційну війну між двома каналами.
— Я в ній не беру участь. Я знаю, що, на мій погляд, НТВ дійсно винні $1 млрд. 300 млн., і воюй із ними, не воюй, коли-небудь їм доведеться їх віддавати. Звісно, якщо вони проведуть своїх людей до влади, то їхні люди спишуть ці борги.
— А аналогічні люди у владі від ГРТ?
— А ГРТ... Ні, ГРТ — це дуже просто. В нас немає $1 млрд. 300 млн. боргу. Є хороший бізнес, є поганий бізнес.
— ГРТ — це, напевно, все-таки не дуже просто.
— В фінансовому становищі — простіше, ніж НТВ.
— Як, на ваш погляд, за останній час змінилося сприйняття України в Росії? В суспільстві, в пресі, якщо, звісно, воно змінювалося.
— Я вас розчарую. Російська преса й російська влада, російське суспільство найнедбалішим чином ставляться до України, не розуміючи, що якби, приміром, сьогодні була інавгурація iншого президента, то ситуація в Росії була б діаметрально протилежною. От реально, реально, розумієте? Я б навіть сказав так: ситуація була б якісно іншою при будь- якому іншому президенті й діаметрально протилежною — при президенті-комуністі в Україні.
— А хіба не було зрозуміло, що комуніст не стане президентом ні в нас, ні у вас?
— Ні, це незрозуміло. Бо досить багато людей тут голосують за комуністів. Я вважаю, що недооцінка впливу України на процеси в Росії існує, й це недалекоглядність, не далекозорість, якщо хочете, недоумство.
— Ця недооцінка на високому рівні влади?
— На всіх, без винятку.
