Від Кия до Сковороди
Редакція «Дня» продовжує цикл публікацій матеріалів з майбутньої книги «100 портретів з історії України», підготовленої заслуженим художником України Владленом Большевіковим і кандидатами історичних наук Віктором Гусєвим і Юрієм Калінцевим. Сьогодні автори розповідають про київського князя Святослава.
Сама логіка історичного розвитку Руської землі вимагала появи князя-воїна, ратоборця, здатного відстояти інтереси молодої держави. І вирішення цього завдання багато в чому пов’язано з ім’ям і діяльністю київського князя Святослава (літописці єдині в датуванні початку його княження — 964 рік). Про його юність нам повідомляє літописець Нестір. Святослав виховувався у двох різних світах. Дитинство провів у резиденції матері, княгині Ольги, у Вишгороді і в дружині свого батька, князя Ігоря, котра складалася в основному з варягів, затятих язичників. Мати прийняла християнство і намагалася навернути сина у свою віру. Святослав же віддавав перевагу старим традиціям військового братства.
І перша поява Святослава в «Повести временных лет» описана на основі дружинного епосу. Княгиня Ольга йде на древлян помститися за смерть Ігоря. Юний Святослав на коні, поруч з ним дружинники. Кинутий княжичем спис у бік ворога — сигнал до битви — ледь перелетів голову коня, дуже вже юний хлопчик. Але битва почалася... «І перемогли древлян», — завершує повіствування літописець.
З 964 року, як вже зазначалося, вся повнота влади в руках Святослава. І він всі свої сили та набутий досвід спрямував на утвердження Русі на міжнародній арені. Вісім років свого недовгого княження до трагічної загибелі він проводив у постійних походах, розширюючи і зміцнюючи молоду державу східних слов’ян.
У 964—968 роках Святослав поновив контроль Києва над землями в’ятичів і завдав смертельний удар Хозарському каганату. Пройшовши Північним Кавказом, київський князь підкорив колишніх хозарських данників — ясів і касогів (предків сучасних осетин і черкесів), укріпив Тьмутараканське князівство (тобто торговий шлях по Дону через Азовське море) і руський вплив у Криму.
Рішучі й умілі дії Святослава, переконливі перемоги затвердили за ним славу талановитого полководця й умілого воєначальника. Літописець Нестор оповів нам, що в походах князь розділяв всі тяготи нарівні зі своїми дружинниками, діяв швидко й енергійно, сміливо вступав у ратне єдиноборство. Таким Святославом постає і в працях візантійських істориків і хроністів. Адже подальші роки (968—971) київський князь зі своїми воїнами не раз турбував Візантійську імперію. Внаслідок вдалих походів на Балкани Святослав підкорив землі Болгарії. Руське військо стало загрожувати Константинополю. На початку 971 року імператор Іоанн Цимісхій вступив у боротьбу зі Святославом і повів проти його поріділих сил велику армію. Русичів обложили у фортеці Доростол (сучасна Силістра), де вони три місяці мужньо тримали оборону.
Потім були мирні переговори, завдяки яким ми маємо надзвичайно рідкісну можливість відновити реальний портрет Святослава. Візантійський історик Лев Диякон, розповідаючи про зустріч київського князя з візантійським імператором на березі Дунаю, повідомив про те, що Святослав прибув у човні, сидячи на веслах разом зі своїми воїнами, нічим не вирізняючись з-поміж них. І був він середнього зросту, широкий у плечах, силач з міцною шиєю. Блакитноокий, довговусий, борода поголена, волосся на голові — також, тільки звисає одне пасмо: знаменитий оселедець, який і у віки пізні вирізнятиме запорізьке козацьке братство. Хроніст так пильно розглядав Святослава, що помітив і сережку у вусі і залишив її опис: золота з гранатом, обрамованим двома перлинами...
Мирну угоду, загалом на почесних для Русі умовах, було укладено. Русичі стали готуватися до повернення додому. Безумовно, Святослав вважав мир з Візантією тимчасовим, сподівався зібрати нове військо... Але смерть перешкодила здійснити подальші плани. Повертаючись до Києва, 972 року на Дніпровських порогах його було вбито печенігами, яких, вочевидь, візантійці попередили про повернення цим шляхом князя з малою дружиною.
Оцінки діяльності Святослава і у його сучасників, і у істориків суперечливі, оскільки її результати не були однозначні. З одного боку — безумовне зростання міжнародного авторитету Київської Русі, з іншого — гострота внутрішніх проблем, напади печенігів, боротьба з християнством. У особі Святослава дивно переплетено драматизм і суперечність однієї з хвилюючих сторінок вітчизняної історії.
№238 11.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
Редакція «Дня» продовжує цикл публікацій матеріалів з майбутньої книги «100 портретів з історії України», підготовленої заслуженим художником України Владленом Большевіковим і кандидатами історичних наук Віктором Гусєвим і Юрієм Калінцевим. Сьогодні автори розповідають про київського князя Святослава.
Сама логіка історичного розвитку Руської землі вимагала появи князя-воїна, ратоборця, здатного відстояти інтереси молодої держави. І вирішення цього завдання багато в чому пов’язано з ім’ям і діяльністю київського князя Святослава (літописці єдині в датуванні початку його княження — 964 рік). Про його юність нам повідомляє літописець Нестір. Святослав виховувався у двох різних світах. Дитинство провів у резиденції матері, княгині Ольги, у Вишгороді і в дружині свого батька, князя Ігоря, котра складалася в основному з варягів, затятих язичників. Мати прийняла християнство і намагалася навернути сина у свою віру. Святослав же віддавав перевагу старим традиціям військового братства.
І перша поява Святослава в «Повести временных лет» описана на основі дружинного епосу. Княгиня Ольга йде на древлян помститися за смерть Ігоря. Юний Святослав на коні, поруч з ним дружинники. Кинутий княжичем спис у бік ворога — сигнал до битви — ледь перелетів голову коня, дуже вже юний хлопчик. Але битва почалася... «І перемогли древлян», — завершує повіствування літописець.
З 964 року, як вже зазначалося, вся повнота влади в руках Святослава. І він всі свої сили та набутий досвід спрямував на утвердження Русі на міжнародній арені. Вісім років свого недовгого княження до трагічної загибелі він проводив у постійних походах, розширюючи і зміцнюючи молоду державу східних слов’ян.
У 964—968 роках Святослав поновив контроль Києва над землями в’ятичів і завдав смертельний удар Хозарському каганату. Пройшовши Північним Кавказом, київський князь підкорив колишніх хозарських данників — ясів і касогів (предків сучасних осетин і черкесів), укріпив Тьмутараканське князівство (тобто торговий шлях по Дону через Азовське море) і руський вплив у Криму.
Рішучі й умілі дії Святослава, переконливі перемоги затвердили за ним славу талановитого полководця й умілого воєначальника. Літописець Нестор оповів нам, що в походах князь розділяв всі тяготи нарівні зі своїми дружинниками, діяв швидко й енергійно, сміливо вступав у ратне єдиноборство. Таким Святославом постає і в працях візантійських істориків і хроністів. Адже подальші роки (968—971) київський князь зі своїми воїнами не раз турбував Візантійську імперію. Внаслідок вдалих походів на Балкани Святослав підкорив землі Болгарії. Руське військо стало загрожувати Константинополю. На початку 971 року імператор Іоанн Цимісхій вступив у боротьбу зі Святославом і повів проти його поріділих сил велику армію. Русичів обложили у фортеці Доростол (сучасна Силістра), де вони три місяці мужньо тримали оборону.
Потім були мирні переговори, завдяки яким ми маємо надзвичайно рідкісну можливість відновити реальний портрет Святослава. Візантійський історик Лев Диякон, розповідаючи про зустріч київського князя з візантійським імператором на березі Дунаю, повідомив про те, що Святослав прибув у човні, сидячи на веслах разом зі своїми воїнами, нічим не вирізняючись з-поміж них. І був він середнього зросту, широкий у плечах, силач з міцною шиєю. Блакитноокий, довговусий, борода поголена, волосся на голові — також, тільки звисає одне пасмо: знаменитий оселедець, який і у віки пізні вирізнятиме запорізьке козацьке братство. Хроніст так пильно розглядав Святослава, що помітив і сережку у вусі і залишив її опис: золота з гранатом, обрамованим двома перлинами...
Мирну угоду, загалом на почесних для Русі умовах, було укладено. Русичі стали готуватися до повернення додому. Безумовно, Святослав вважав мир з Візантією тимчасовим, сподівався зібрати нове військо... Але смерть перешкодила здійснити подальші плани. Повертаючись до Києва, 972 року на Дніпровських порогах його було вбито печенігами, яких, вочевидь, візантійці попередили про повернення цим шляхом князя з малою дружиною.
Оцінки діяльності Святослава і у його сучасників, і у істориків суперечливі, оскільки її результати не були однозначні. З одного боку — безумовне зростання міжнародного авторитету Київської Русі, з іншого — гострота внутрішніх проблем, напади печенігів, боротьба з християнством. У особі Святослава дивно переплетено драматизм і суперечність однієї з хвилюючих сторінок вітчизняної історії.
№238 11.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
