Коли Одіссей повертався додому

Пригадується така собі зовсім не анекдотична історія про чукчу-школяра, котрий писав твір про Гомера, і починався той твір так: «Коли Одіссей повертався додому, була велика хуртовина...»

Спробую пояснити, чому пригадується саме це. «Голомоза співачка» — п’єса про найзатишніше, що може бути в людини: сім’я, дім, приходять гості. Але, як відомо, Йонеско «списав» діалоги для цієї п’єси з якогось ідіотського підручника англійської мови для іноземців. Затишок зруйнувався, вийшло страшно й смішно.

Отже, тут виникає тема Дому — як місця, котре втратило сенс. Цей дім якийсь вилизано-глянцевий, немов «МакДональдс». Тут так чисто, що розсипані по підлозі золоті лимони можна не мити перед вживанням. Це незатишне середовище, в якому марно намагатися щось врятувати або повернути назад. Актори (В. Авдєєнко, Т. Шуран, А. Петров, В. Легін, Т. Руденко, Ю. Яценко) працюють академічно-злагоджено, мов єдиний організм, котрий добре усвідомлює, що робить. Власне, в цьому й трагізм — адже здається неможливим отак викінчено точно зіграти те, чого ще не сталося. Значить, це все сталося або майже сталося — ми втратили Дім. Це стає очевидним, коли Служниця (Віка Авдєєнко) читає свої старі вірші. Вона ще пам’ятає, що то були чудові вірші, але слова вже не свідчать про це. Згадуються рядки Малковича: можуть настати часи, коли свічечку літери «і» не пам’ятатиме навіть найменший соловейко. Ось воно: в кінці вистави Тетяна Шуран натхненно декламує абетку — все, що від нас лишилося.

У цій (дуже, між іншим, смішній) виставі немає, по суті, нічого втішного, окрім тверезої гідності й сміливості, з якою театр дивиться в обличчя дійсності.

... Якщо «Голомоза співачка» стерильна, без жодної порошинки, то в «Амфітріоні» П. Хакса, навпаки, тече вода, сиплеться пісок, всі по вуха у вапні (сценографія Володимира Карашевського). Це теж — про повернення додому крізь перебудову й розбудову, хаос і пургу. Цей мотив, можливо, не випадковий: Ігнатуша сам не так давно повернувся до Києва після кількох років перебування в Америці. Повернулася й Віка Авдєєнко — до бідного експериментального театру з благополучної Російської драми. І Валерій Легін теж. І навіть перекладач п’єси Сергій Борщевський опинився в цій компанії після довгої роботи на Кубі.

Мотив свідомого повернення у виставі дуже відчутний. У гавані (тобто, в залізному кориті з водою) надто промовисто горять паперові кораблі Амфітріона.

Актори бродять по воді та мокрому піску. Це зустріч із Домом, який змило. Після цієї вистави не звучала б дивно фраза: коли Одіссей повертався, на Закарпатті була велика зимова повінь. А втім, це тепла вистава: Амфітріон (Анатолій Петров) повертається, щоб відбудувати Дім і лишитися собою. Цю тему своєрідно підхоплює Ярослав Чорненький. Він грає філософа Созія, котрого боги перетворюють на пса. Ставши псом, Созій передусім торкається своєї лисини й дуже втішається: лисина на місці, отже, я ще не зовсім пес! Якщо не помиляюся, цього епізоду немає в Хакса...

... Почавши зі школяра-чукчі, ним і закінчу. Він виник таки невипадково. Бо коли театр зачаровує, мимоволі починаєш шукати щось особливе й важливе у нібито зовсім другорядних речах. Приміром, звертаєш увагу на те, що у кількох акторів — у Петрова, Авдєєнко, Руденка та навіть і Чорненького — ледь-ледь азійські риси облич. І тобі вже здається, що вони — не просто собі актори, а якийсь маленький таємничий народ із глибини континенту, народ, який зумів створити собі державу завбільшки з ярангу. І то немало, бо в тебе немає навіть такої, а навколо — хуртовина...

№230 01.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»