ЗАПИТАННЯ «ДНЯ»

— Коли ти бачиш, що людина бідує і маєш чим поділитися, то, безумовно, зобов’язаний їй допомогти. Я, приміром, подаю. Авжеж, сьогодні жебракування для багатьох стало бізнесом, є цілі артілі й синдикати «професійних жебраків», ми бачимо їх натовпи в метро, підземних переходах, вони снують серед машин на магістралях з активним рухом. Це видовище багатьом черствить душу, мовляв, усе нещастя довкола — фальшиве. Проте кожен із нас знає, що є справді обділені люди, ті самі пенсіонери, приміром. Хіба може людина існувати на цю принизливу пенсію? Оплачувати квартиру? Ні, звісно. А якщо вона самотня? Я впевнений, сьогодні серед жебракуючих чимало стареньких, котрим без копійок, опущених у простягнуту руку, просто не вижити. Треба, напевне, бути психологами й відрізняти їх від псевдожебраків. А головне, навіть наша бідна держава, коли не може забезпечити цим людям гідну старість, повинна була б поклопотатися принаймні про організацію для них служб громадської допомоги. Кожен із нас вдома має немало добротних й абсолютно не потрібних нам речей. Ми з дружиною іноді просто приносимо їх до церкви. А існували б для цього спеціальні пункти, переконаний, туди багато хто приносив би зайві речі. Колись в Единбурзі я розговорився з господарем рибного магазинчика. Він розповів мені, що кожного вечора не розкуплену за день свіжу рибу передає притулку для бідних. Я щиро здивувався такій щедрості. А практичний шотландець сказав, що ним керують не тільки благодійні міркування. Ділячись із бідними, він отримує від держави невеликі податкові пільги. Не знаю, чи готові ділитися зі знедоленими наші сучасні нувориші, але дати їм шанс виявити добро могла б, можливо, і держава.

№189 03.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»