«Газета, яка 20 років веде свою лінію»

Наталія Малімон — власкор «Дня» у Волинській області з майже 17-річним стажем роботи в нашому виданні. Протягом усіх цих років вона постачає редакцію ексклюзивами «з глибинки», в яких Наталія Петрівна — справжній профі. Ми зателефонували колезі, щоб привітати її з днем народження, побажати натхнення та наснаги на нові глибокі матеріали та принагідно поспілкуватися про регіональну журналістику.

— Протягом багатьох років, ще до відновлення незалежності України, волинська регіональна журналістика вирізнялася своїм умінням побачити і показати людину попри все. Вам у сучасному динамічному інформаційному потоці вдається зберігати цю рису. Завдяки чому?

—  Та, мабуть, завдяки все ж атмосфері у батьківському домі й родинному вихованню та оточенню, в якому формувалася. Люди в ньому були яскравими. Батько мій знав напам’ять чи не всього «Кобзаря», у нас вдома збиралося півсела на, як  казали у моєму Лаврові, вечорниці. І просили: «Петро Андрійович, прочитайте, як Гонта дітей убиває». І батько, маючи ще й акторський талант, як режисер, він переставив у старому нашому клубі всю українську класику, читав про Гонту напам’ять. А дядько мій сам, без учителів, навчився грати на скрипці, цю скрипку йому купила за великі гроші моя мама, його старша сестра, бо вважала, що треба таланти підтримувати. Дядько був лісником, але жив у старій хатині, бо ліс вкрасти — то був гріх. А була і жінка, для якої, щоб стала Героєм соцпраці, звозили цукрові буряки з колгоспів усього Луцького району, забрали частину врожаю і на полі моєї мами-ланкової. Був учитель-»совєт» з Чернігівщини, який говорив смішною говіркою, а сад насадив біля школи такий, що досі плодоносить. Тобто з дитинства приходило розуміння, що кожна людина — то цілий світ, але через людину можна показати і частинку світу. А журналістська робота сприяє спілкуванню з людьми, і мені завжди були цікаві люди, які — я навіть придумала собі журналістський слоган: «Які не плачуть і дають собі раду в цьому непростому житті».

Під час відкриття однієї з фотовиставок «Дня» — своєрідного звіту перед читачем і суспільством — відзначали і авторів-експертів, і дарували теніски  з портретом автора-експерта, а на моїй вибили ще й цю мою цитату про людину. Як журналіст вважаю, що людину треба бачити завжди, і через конкретну особу можна показати життя цієї галузі. Так  було колись у мене з розповіддю про жінку-лісника. Її браконьєри та лісокради хотіли і в кємпу кинути (кємпа — то, по-волинськи, яма, яка виникає, коли дерево з коренем виривають). Вкинули туди людину, дерево назад посадили, і шукай... Нинішні засоби інформації інші. З людиною майже не рахуються, будь-кого можна оббрехати, і нічого за те не буде. І не скажу, що то добре, звісно — ні.

— Якщо говорити ширше — чи відповідає, на ваш погляд, сьогодні якість регіональної журналістики запитам суспільства?

— Ні, бо немає відповідальності перед суспільством. Ера друкованих газет минає, а в інтернеті можна сьогодні написати, а завтра може воно зникнути назавжди. Якщо, звісно, хтось вчасно не заскрінить. На Волині останнім часом постійно з’являються нові інтернет-видання, які переважно свого обличчя не мають і не прагнуть мати. А головне, що їх продають, вони змінюють власників... І журналістам доводиться іти на компроміси з совістю й честю, бо сьогодні ганиш того, кого вчора хвалив, бо така типу «редакційна політика», а насправді забаганка власника. Тому я маю щастя у житті, професійне щастя, що, працюючи у газеті «День», не змушена була іти на компроміси з совістю і честю. Газета має свою позицію.

— Цього року «Дню» — 20, понад дві третини цього шляху ви пройшли разом із газетою. Як його оцінюєте? Яким є ваш «День»?

— Мій перший текст, ще й на першій полосі «Дня», з’явився 11 грудня 1999 року. У житті ж немає нічого випадкового, і цей перший текст мій був «програмним»: це розповідь через людину про проблеми волинського, українського села загалом. Це розповідь про дядька Солоненка з села на кілька хат із назвою Гаївка, в обійсті якого вживалися корови, породисті кури, павичі й навіть мавпа Люся, яку він звідкись привіз. Я назвала його «шаленим у праці українцем».

У редакцію ж «Дня» на Оболоні вперше прийшла 16 вересня 2000 року, саме того вечора зник у Києві Георгій Гонгадзе. «День» мав різні періоди у своєму розвитку, але я завжди кажу, що робити щоденну газету на такому рівні — то щоденне пекло. Та читач бачить лише результат. Для мене «День»  — газета, яка 20 років веде свою лінію, і ми навіть не знаємо, чого це вартує головному редакторові Ларисі Івшиній. «День» взяв на себе місію формувати національну ідею, те, чого Україні з тих чи інших причин не вистачає. «День» єдиний донині пише про значення справи про зникнення Гонгадзе, найважливішої кримінальної справи української незалежності. Тобто це видання, яке розуміє свою місію. А ще важливо, що Лариса Івшина впровадила у колективі таке ставлення до авторів, коли шанують твій стиль, твій аналіз, тобто бачать у тобі людину, шанують твій професіоналізм.