«У рік століття гетьманату рекомендую усім українцям прочитати «Корону…», в першу чергу – політикам»

В Україні триває війна на сході, й це є головним викликом для суспільства. На тлі певних позитивних кроків 2017-й запам’ятався, зокрема, «безвізом», частковим покращанням соціально-економічного рівня життя, успіхами на спортивній та культурній аренах; саме антитерористична операція та порушення прав людей в окупованому Криму стали в році, що минає, «маркерами» відчуття того, на яке майбутнє для країни спрямована політична та інтелектуальна еліти.

Традиційно ось уже понад 10 років «День» пропонує нашим читачам разом із нами підбити підсумки року, що минув, і дивитися в наступний. Експерти «Дня» вкотре зробили зріз часу нашого, без сумніву, історичного періоду, в якому українці випробовуються не лише на міцність, а й на спроможність виправдати згадану фразу, що прописана в паспорті держави.

Отже, наприкінці року наші автори, постійні читачі, партнери та експерти відповіли на три запитання, і в такий спосіб сформували «мозаїку» життя країни за 2017-й.

Переконані, вам цікаво буде з ними ознайомитися.

1. Чим рік, що минає, став для вас особливим?

2. Кого вважаєте героєм і антигероєм-2017?

3. 2017-го наша редакція відзначила 15-річчя Бібліотеки «Дня». Яку саме книгу з нашої Бібліотеки Ви б могли відзначити й рекомендувати іншим?

Ігор КАБАНЕНКО, адмірал, експерт з питань оборони та безпеки:

1. 2017-й був насиченим роком – участь у високотехнологічних проектах, безпекових конференціях, перспективних дослідженнях, різноманітних експертних заходах тощо. В рамках діяльності «Української агенції з перспективних науково-технічних розробок» ми довели до індустріальної фази ряд високотехнологічних оборонних розробок. Для стратегічної підтримки сектору оборони і безпеки України було створено український think-tank – «Міжнародний Центр Стратегій Безпеки і Оборони». У партнерстві з Командуванням ВМС ЗС України Центр провів Міжнародну конференцію з морської безпеки в Києві (цей захід був професійно висвітлений на шпальтах газети «День»). Після цієї конференції для багатьох в Україні стало зрозумілим, що у нашій держави є величезні суверенні морські акваторії (в три рази більші ніж площа Криму) зі значним потенціалом морегосподарської діяльності, зокрема покладами газу на континентальному шельфі, що існує проблема доступу до портів українського Приазов’я у зв’язку з будівництвом Керченського мосту і багато інших, для розв’язання яких потрібно формувати адекватні оборонні спроможності України на морі. Тематика підтримки розвитку національного флоту і далі буде в полі нашого зору.

Рік був багатим на зустрічі з цікавими людьми. Важко виділити якісь персоналії – кожна з них є цілим світом і часто розмова відкриває багато граней політики безпеки, дипломатії і загальножиттєвої мудрості. Наприклад, нещодавно Бен Ходжес, американський генерал, командувач Сухопутними військами США в Європі, своєю думкою, що військові повинні розуміти політику влади, адже вони її реалізовують на практиці (помітьте різницю між «реалізовують» і «проводять» – це щодо місії дипломатів) наштовхнув мене на продовження цієї тези. Якщо у владній політиці існує ряд незрозумілих аспектів, в тому числі несумісних з вимогами з боку громадянського суспільства в цілому, виникає питання доцільних інституційних трансформацій. Але, досвід вчить, що без лідерів цих трансформацій прогрес не можливий, пострадянська система влади залишатиметься євролакованою і олігархічне орієнтованою, братиме верх над прагматичною логікою і здоровим глуздом державотворення. В будь-якій демократичній країні державне лідерство – це питання національної еліти, але також і національна вимога, тобто дорога з двостороннім рухом. Звичайно, форми державної інституалізації національної еліти можуть бути різними. Але, слід визнати, що державному лідерству, як невід’ємній складовій ідеї формування нації і держави, у нас поки не приділяється належної уваги. Навіть в умовах швидкого постмайданівського розвитку громадянського суспільства це не стало одним з його пріоритетів. Це проблема, на яку професійно аргументовано і історично виважено концентрує увагу газета «День», показує шлях розвитку в збалансованій монархічно-демократичній моделі. Величезна вдячність головному редактору і всьому творчому колективу видання за глибокий інтелектуальний діалог з суспільством на тему еліти, історії і майбутнього України.

2. В січні цього року перестало битися серце видатної людини, високопрофесійного вищого офіцера генерал-полковника Геннадія Воробйова. Його життєвими принципами завжди були відповідальність за підлеглих та доручену справу. Талановитий військовий керівник, він ніколи не відділяв захисників держави від народу, не роз’єднував операційні вимоги від турботи про солдат і офіцерів – це яскраво проявилося у буреломні часи першої половини 2014-го та під час його керівництва військами в АТО. Він завжди був і залишиться в пам’яті багатьох людей Батьком Солдат і Гідним Сином Українського Народу. Він – дійсний Герой.

Безумовно, не кожна людина може стати військовим, військова справа – особливий рід державної діяльності, він завжди поруч з ризиком для життя. Але, від цієї діяльності залежить національна безпека, без якої, як свідчить історичний досвід, незалежна Україна не може існувати. Герої – це наші військові, що зараз на передовій. Це воїни, що віддали власне життя за Україну. Вічна їм Пам'ять... Держава повинна високо цінувати службу і життя кожного військового, забезпечити йому належні умови не лише для професійного зростання, але й для сімейного затишку – це аксіома цивілізованого світу, яку слід засвоїти і нашим державним діячам...

Декілька місяців тому до мене звернувся хлопець, який за покликом серця на початку цієї війни вступив на військову службу, брав участь у бойових операціях на Сході і продовжує військову службу, керував підрозділом. Він подав рапорт на подальше навчання, щоб стати молодшим офіцером – людина не відразу прийняла це непросте рішення, а після досить тривалої служби «на нулях» свідомо прийшла до цього, щоб продовжити професійно захищати Україну. Але, почалася бюрократична тяганина і… нічого не відбувалося. Такий ось бюрократичний мур, один зі способів загнати проблему в глухий кут. Моя місія була мінімальна – на щастя в системі є генерали і офіцери, хто поєднує в собі гідність, професіоналізм та патріотизм, вони допомогли розв’язати проблему. Цього хлопця вважаю Героєм нашого часу.

В моєму розумінні Героями сучасності є різні люди, які вкрай важливими вчинками, хай і не помітними у політичних баталіях в житті та на екранах, будують та зміцнюють Україну. Таких людей багато, їх світоглядні принципи, власне життя і прагнення кращого майбутнього нащадків тісно пов’язані з ідеєю незалежної  квітучої України. Дякуючи долі на своєму життєвому шляху маю можливість зустрічати таких людей, з різних верств населення та сфер життя. Мав нагоду познайомитися з хлопцями-засновниками громадських об’єднань ветеранів АТО, які  на місцевому рівні хочуть робити правильні речі для свого району та держави. Спілкування з такими людьми завжди є цінним. В їхніх очах не має світоглядної пустоти чи жадібності, вони точно знають чому і для чого роблять свою справу і вчинки, бо Україна і її незалежність для них має значення.

Величезна роль наших жінок-волонтерок – вони допомагають нашим військам, підтримують їх на передовій та в тилу. Дівчата душею та серцем проводять дуже професійні зустрічі-концерти, допомагають у розв’язанні проблем у військах, у авіаторів чи морпіхів, займаються питаннями ПТСР та багатьма іншими. Низький уклін їм за це.

Антигерої – це ті, хто за вивіскою оборонної реформи та імплементації стандартів НАТО продовжує зберігати застарілу систему. На жаль, такі люди є, в тому числі, на державній службі. Хтось робить це свідомо бо ментально застряг в СРСР, хтось – тому, що не розуміє альтернативу. Але, найбільша проблема, на мій погляд, це люди-флюгери, для них державна посада – мета і спосіб, щоб зберегти своє тіло в високому кабінеті, а підтасовка фактів, трансфер з білого у чорне чи навпаки є прийнятним арсеналом засобів їхньої діяльності. «Чого забажаєте» – їхнє службове кредо і в удосконаленні цих навичок вони перевершили самі себе. Вказане немає нічого спільного з помилками – від них ніхто не застрахований, нормальній людині вони дають можливість винести уроки та уникнути повторів у майбутньому. Тут мова про інше, про застаріли, неефективні, а також брудні життєві принципи і службовий стиль. Уся ця «п’ята колона» для мене – антигерої, вони сповільнюють та відтягують доцільні зміни, бо не вірять в них, чим створюють поле невизначеності, підсилюють турбулентність та руйнують країну.

3. Читаю та перечитую «Корона, або Спадщина Королівства Руського». На мій погляд, це найглибша книга серед видань Бібліотеки «Україна Incognita» газети «День». Головний редактор «Дня» Лариса Івшина називає її найбільш «політичною» (слово «політичною» в лапках) у згаданій Бібліотеці, думаю тому, що нам усім слід усвідомити, що політика – це відповідальність, відповідальність і відповідальність за прийняті рішення, суспільство і державу в цілому. 

Потужний авторський колектив книги. Сподобався погляд Ігоря Смєшка в його артиклі «Корона чи ярлик?». Сильні речі пише Ігор Синдюков і інші автори. У рік Століття Гетьманату, яким за версією «Дня» визначено 2018-й, рекомендую усім українцям прочитати «Корону», в першу чергу – політикам. Книга не лише ламає стереотипи народництва, як найкращої моделі державного устрою України, але й показує історично обґрунтовану альтернативу. Хто ми за походженням, де наші коріння, поразки і слава, які засади державотворення – це ті питання, по яким книга кидає міцний міст з минулого в майбутнє. З минулого, про яке мало хто знає, тому що радянська «історія» вчила іншому, але в майбутнє якого прагнуть українці…

Майбутнє передбачити не можливо. Але, зробити його кращим нашими сьогоднішніми діями – абсолютно посильне завдання. «Корона» дає інтелектуальне-смисловий поштовх на цьому шляху.