«Треба зберегти інтелектуальний «Театр Митницького»

В історію мистецтва України Київський театр драми і комедії на лівому березі Дніпра вже увійшов як «Театр Митницького» і «Театр зірок», але 2018-й став роком величезної втрати: після тяжкої хвороби помер Едуард Маркович, який був батьком-засновником провідного колективу нашої столиці. На превеликий жаль, своє 40-річчя «лівобережці» не святкували, бо відчули себе осиротілими… Яким шляхом піде колектив, хто очолить Театр драми і комедії? Є різні погляди в актора Олександра Ганноченка, який упродовж 2014 — 2016 рр. був також директором-розпорядником театру, режисерів Тамари Трунової і Стаса Жиркова, а також у актриси і режисера Катерини Степанкової. Кожен із цих самобутніх митців має своє бачення, плани і стратегію…

«НЕ МОЖУ СТОЯТИ ОСТОРОНЬ»

Катерина Костянтинівна є продовжувачем театральної династії Степанков — Роговцева. Едуарда Марковича знала ще з дитинства, яке у неї минуло за лаштунками. Катя — талановита актриса і режисерка, котра вміє знаходити оригінальні, цікаві п'єси. З легкої руки Митницького відбувся її режисерський дебют 2007 року на сцені «лівобережців» — «Рожевий міст», а друга творча постановка — «Вася повинен зателефонувати» минулого тижня вже відзначила «ювілей», її зіграли усоте (див. «День», №№3-4 за 11 — 12 січня ц. р.). Так сталося, що її останню роботу — «Умовно звільнені» (за мотивами роману «Майже вільна» відомого французького письменника Дідьє ван Ковеларта — тонкий психологічний твір про внутрішню свободу і можливість бути вільним від стереотипів, умовностей. — Т. П.) також підтримав майстер, хоча вже був тяжко хворим... Степанковій хочеться, щоби справа Едуарда Митницького не пропала, а набула нових творчих обертів.

— Дуже важким був сезон для театру, — з сумом зазначає К. СТЕПАНКОВА, — хоч розпочався активно і тісною співпрацею з Едуардом Марковичем, який дуже хотів, щоб в афіші з'явилися «Умовно звільнені». Він тримав руку на пульсі й ледь не щовечора телефонував, цікавився, чи потрібна допомога, як відбуваються репетиції… Знаєте, після прем'єри сказав дуже теплі й важливі для мене слова: «Ви так робили цю виставу, що це нагадало найперші кроки існування Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, коли всі працювали, як справжні лицарі театру! Запам'яталась й остання зустріч в його кабінеті. Митницький сидів зажурений і з гіркотою сказав, що зникають театральні фахи — адміністративні, виробничі, люди йдуть у бізнес…

Коли Едуард Маркович був у лікарні, то я до останньої миті вірила, що він, як сильна особистість, зуміє побороти недугу. Бо навіть за останні десятиліття у скрутні часи вмів, немов з попелу, підійматися. Звістка, що смерть все ж його забрала, стала несподіванкою і величезним горем…

Я вважаю, що потрібно зберегти той інтелектуальний, високопрофесійний, іронічний і дуже людський, за своєю суттю, «Театр Митницького». Знаєте, коли почала репетирувати «Варшавську мелодію-2», то з подивом відчула, що текст п'єси Л. Зоріна знаю напам'ять! Мабуть, це ще відтоді, як мама носила мене під серцем… Нагадаю, роль Гелени (у легендарній постановці Е. Митницького) Ада Миколаївна зіграла 670 разів! Едуард Маркович був дуже цікавим режисером, у його творчій спадщині чимало оригінальних вистав, але знаковою для мене виявилась його «Хазяйка» за п'єсою М. Гараєвої. Хоча, здавалось би, це виробнича тематика, героїня Роговцевої — ливарниця на київському заводі. Пам'ятаю, як Едуард Маркович разом із мамою багато доклали сил і таланту (бачила це, сидячи в куточку, і у нас удома, і на репетиціях у театрі), щоби вийшла гарна вистава. Років із п'ять тому нам передали диск, і коли ми з моїм чоловіком (Олексій Скляренко, хореограф, учень Романа Віктюка, працював у його театрі. — Т. П.) передивилися, то були вражені. Це якийсь феєрверк (при аскетичній сценографії) — таке багатство мізансцен! Зізнаюся, коли 2012 я ставила «Обман завдовжки в життя» (інсценізація за повістю «Подвійне прізвище» Д. Рубіної. — Т. П.), то попросила Митницького дозволу «процитувати» його мізансцену з ниткою від білизни з «Хазяйки», коли Роговцеву ніс на руках Паперний… Зараз, коли на концертах перед бійцями ООС ми демонструємо відео тієї вистави, то глядачі завмирають. Нагадаю, вистава розпочиналася з того, що Микола Досенко та Ада Миколаївна йдуть через мінне поле по сцені Театру імені Лесі Українки, і коли цей фрагмент показуємо у прифронтовій зоні, то у глядачів навертаються сльози. Хоча вистава давня — 1970-х років, а відчуття у публіки, ніби це про наше сьогодення…

КАТЕРИНА СТЕПАНКОВА: «КОЛИ ПОЧАЛА РЕПЕТИРУВАТИ «ВАРШАВСЬКУ МЕЛОДІЮ-2», ТО ЗІ ЗДИВУВАННЯ ВІДЧУЛА, ЩО ТЕКСТ П’ЄСИ Л. ЗОРІНА ЗНАЮ НАПАМ’ЯТЬ! МАБУТЬ ЦЕ ЩЕ З ТОГО ЧАСУ КОЛИ МАМА НОСИЛА МЕНЕ ПІД СЕРЦЕМ...». НА ФОТО: АДА РОГОВЦЕВА, АХТЕМ СЕЇТАБЛАЄВ І КАТЯ СТЕПАНКОВА У ВИСТАВІ «ВАРШАВСЬКА МЕЛОДІЯ-2» / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Я виросла на виставах Митницького і тому хочу, щоб пам'ять про цю неординарну особистість жила. Хоча жодного дня я не працювала у штаті Театру драми і комедії на лівому березі, а є запрошеним режисером на конкретні постановки — я працюю у майстерні «Сузір'я», та коли нині вирішується доля цього театру, то не можу стояти осторонь. Я, як актриса — учениця Романа Віктюка, а в режисурі моїми вчителями були Петро Тодоровський та Едуард Маркович, адже саме завдяки йому народилися мої перші театральні постановки і він підтримував і підказував у подальшій роботі. Саме цим особистостям я завдячую, що мала змогу заявити про себе як постановник.

ПОТУЖНИЙ ТВОРЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ ТА ВИСНАЖЕНА МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНА БАЗА

— У кожного з претендентів на посаду керманича театру свої амбітні плани, але треба тверезо дивитися у майбутнє, — вважає К. Степанкова. — Можна мріяти про супертеатр, але є конкретні умови театру, і про них не слід забувати. З одного боку, «лівобережці» мають потужний творчий потенціал, багато чудових акторів, художників і режисерів, а з іншого — дуже виснажена матеріально-технічна база. Саме приміщення не театральне, хоч це колишній кінотеатр, а тому є обмеження для постановників: маленька сцена, зал, у якому є незручні глядацькі місця. Зараз всі служби дещо розгублені, бо немає Митницького, який був лідером та авторитетом у колективі. Треба наводити лад, використовувати те, що акторів-лівобережців люблять і знають, вони багато знімаються в серіалах та фільмах, і цей піарівський хід надає популярності не тільки митцям, а й театру. Потрібно, щоби артисти мали час на зйомки та репетиції в театрі, а не лише забігати на кілька годин, і виходили на сцену тричі на місяць. Тут потрібно юридично виписати це питання, щоб задовольнити всі сторони.

Важливо, щоби творчі експерименти також продовжувались, залучати до постановок режисерів та акторів різних шкіл. Мабуть, уже настав час, щоб активно запрацювала «Студія ім. Е. М. Митницького», яку потрібно відформатувати на славу театру.

Нині настав час зробити ревізію репертуару: і щодо мови (старі — переважно російськомовні постановки, але нові вже виходять українською мовою); прибрати нерентабельні вистави, які вже не співзвучні сьогоденню. Вважаю, що на часі — нові герої, бо зараз у нас літературний сплеск і тому твори сучасних письменників повинні ставитись на сцені.

У матеріально-експлуатаційному плані потрібно розпочати низку проектів, модернізувати матеріально-технічну базу, зокрема, побудувати декілька цехів на території театру, забезпечити належні умови праці — було б чудово, якби колектив мав власне виробництво. Є проблеми з якісними декораціями, реквізитом. Настала пора реконструкції глядацької зали. У театрі абсолютно зношена електрика (ще з 1970-х років), і це важливе питання, яке потребує вирішення, бо це не лише кошти, а й видовищність вистав. Так, уміти аскетично працювати «лівобережці» вміють, але є й сучасні виклики, що їх потребує публіка, і з цим теж слід рахуватися.

Наші актори багато роблять індивідуальних, патріотичних і соціальних проектів. Наприклад, Ахтем Сеїтаблаєв підтримує кримськотатарські акції та виступи перед бійцями, які боронять нашу землю на сході. Олеся Жураковська багато сил віддає для поліпшення умов старших колег із Будинку ветеранів сцени ім. Н. Ужвій, чимало акторів допомагають дітям із малозабезпечених сімей тощо. Ці соціально-громадські акції дуже потрібні, і їх варто всіляко підтримувати, а ще вдосконалити рекламну діяльність. Наше головне завдання — радувати глядачів новими, резонансними постановками і зустрічами з майстрами, які своїми роботами творять новітню театральну історію.