«Наша робота така – сідай та грай!»

Майже п’ять десятиліть Анатолій Іванович є першою скрипкою легендарного струнного Квартету ім. Лисенка, з яким пов’язана окрема сторінка його життя. Баженов також співпрацює з багатьма видатними музикантами. Але головним творчим партнером вважає свою дружину, відому піаністку, педагога Наїду Магомедбекову, в тандемі з якою виконані тисячі концертів. Це дуже гармонічна пара на сцені та в житті. Баженов є завідувачем кафедри Національної музичної академії України, виховав цілу плеяду високопрофесійних скрипалів, які продовжують українську виконавську школу в світі. Анатолій Іванович — член журі міжнародних конкурсів, активно гастролює в країнах Європи, Азії та Америки. Про те, як приходить успіх і як не втратити славу, чому не можна руйнувати початкову музичну освіту, яка майже за 150 років свого існування довела свою ефективність, а нинішня «реформа», ініційована Міністерством культури, може призвести до руйнівних наслідків, — наша розмова.

«НАВЧАННЯ МУЗИЦІ — СКЛАДНИЙ ПРОЦЕС»

— У мене тато був контрабасистом, грав у Дніпропетровському симфонічному оркестрі, я ріс у творчому колі, і тому те, щоб я займався музикою, — його ідея, — зізнається Анатолій БАЖЕНОВ. — До речі, він обожнював скрипку і тому віддав мене вчитися саме на цьому прекрасному інструменті. Хоча не можу сказати, що з дитинства я мріяв про сцену. Мені пощастило, що до Дніпропетровського музичного училища ім. Глінки приїхав молодий викладач Матвій Борисович Ліберман. Він народився в Україні, був у евакуації під час Другої світової війни, трохи вчився у відомого скрипаля-педагога Петра Соломоновича Столярського, а також у легендарного Давида Федоровича Ойстраха. І перші кроки у навчанні я пройшов під опікою Матвія Борисовича, який, до речі, також був концертмейстером філармонії. Навчання музики — складний процес... Знаєте, через багато десятиліть ми разом із дружиною їздили до Ізраїлю на його ювілей — 80 років, а потім уже з донькою (Катерина Баженова, піаністка, солістка Національного будинку органної і камерної музики України. — Т. П.) літали на 90-річчя маестро, який багато років викладав у Єрусалимській академії музики. Його учні виступають на найпрестижніших сценах світу. На ювілей прилетіли 16 його найвідоміших учнів, аби привітати. Так сталося, що я був одним із перших його учнів. Лібермана не стало у 2017 р., коли йому виповнилося 92 роки... Світла пам’ять! Щоби вчитися на скрипці, треба мати колосальне терпіння! Найперше треба мати терпіння батькам, у широкому сенсі, бо потрібно знайти якийсь баланс, інколи примушувати дитину до занять, але й стимулювати її, щоб не відвернути від музики. Знаєте, дуже шкода, що нині ми майже втратили освітні концерти для малечі, починаючи з п’яти років, коли діти знайомляться з інструментами симфонічного оркестру. Зараз у Будинку органної музики раз на місяць запрошують дітей на зустрічі з Музикою з великої літери. Слухачам пропонують вікторини, розказують про інструменти, і дитина вирішує спробувати навчитися грати. Добре, якщо батьки мають контакт із музикою (навіть не професіонали, аматори чи просто любителі музики, які родинами ходять на концерти) — це теж допоміжний спосіб привернути дитину до музики. У музичній школі починається буденна праця...

Я, наприклад, відчув, що хочу стати професійним скрипалем у музичному училищі та коли почав у 5—6 класах виступати у шкільних концертах. Ми їздили з ансамблем різними містами і містечками, виступали у клубах, і тоді вже стало цікаво, як слухачі сприймають, які твори я можу виконувати, тобто з’явилися зародки чогось артистичного. Це були початкові, але дуже важливі паростки...

Зараз у молоді з’явилась мода брати участь у конкурсах, і вони виступають то в одному, то в  іншому, але виконують одну й ту ж програму. Я вважаю, що це небезпечно, бо не розвиває музиканта, а конкурси стають схожими на спорт. Діти перестають себе відчувати дітьми, а дипломи про лауреатство більше шкодять, ніж дають користь. Потрібно рости професійно, поступово ускладнювати програми, накопичувати репертуар, учити різностильову музику, вдосконалюватися на заняттях у консерваторії чи академії...

«МИ МАЄМО ЧУДОВІ ТРАДИЦІЇ — НАШУ ШКОЛУ ЦІНУЮТЬ У СВІТІ, Й ЛАМАТИ ЦЕ НЕ ТРЕБА»

— Я себе педагогом не відчував, хоча у музичному училищі проходив педагогічну практику (в училище вступив у 13 років — після 7 класу)... У консерваторії була більш серйозна робота. Вважаю, що потрібно, аби нормально функціонувала така схема: музична школа — студія... Зараз «реформа музичної освіти», запроваджена Міністерством культури, може призвести до того, що відбудеться загальний занепад культури. Навіщо руйнувати те, що є хорошим і цілком себе виправдало? Нагадаю, наша музична освіта складалася від кінця ХІХ ст. — тобто близько 150 років. Новація чиновників зачепить долі тисяч музикантів і мільйонів любителів музики. Навіщо робити пустелю... музичну? Ми мали хорошу освітню систему: три ступені — загальна музична освіта (музична школа), перспективні випускники вчилися далі — у музичному училищі (зараз коледж), а згодом найкращі поступали до консерваторії (нині академія). Я не розумію, як може бути вищий навчальний заклад I, II, III ступенів? Це, схоже, як у анекдоті — «Осетрина другої свіжості»...

Був час, коли в Україні було п’ять — шість вищих музичних закладів (Київ, Львів, Харків, Одеса, Донецьк) , а тепер тільки у столиці маємо приблизно десять вишів. Що це за освіта? Подивіться на оркестри — там переважно працюють випускники НМАУ та Київської муніципальної академії музики ім. Р. М. Глієра, а де всі інші випускники вузів? Нівелювання освіти — це неправильно!

Є принципові речі, які стосуються професіоналізму. В нас є хороші професіонали, а от професійного ставлення до освітньої справи бракує! Ми маємо чудові традиції — українську музичну школу цінують у світі, й ламати це не треба. По книжці навчити людину грати, співати чи малювати — неможливо, бо тільки від учителя до учня передається досвід. Ця школа утверджувалася десятками років, і ламати все одним дурним наказом — це інтелектуальна диверсія! А ще такі «реформи» можуть призвести до того, що понад півмільйона дітей і вчителів залишаться без роботи і не матимуть можливості отримати нормальну початкову музичну освіту. До речі, тисячі переможців міжнародних музичних фестивалів і конкурсів — найкращий показник того, що нині існуюча освітня музична система себе виправдовує.

Я вважаю, що потрібно відродити гастрольну діяльність країною, бо виступи наших митців часто несуть і просвітницьку місію для людей, які живуть у різних куточках.

«МОЖЕМО ЗІГРАТИ МАЙЖЕ ВСЕ!»

У Анатолія Івановича величезний репертуар: від світової і національної класики до творів сучасних композиторів. Він є першим виконавцем багатьох творів, які спеціально для скрипаля пишуть знані маестро. Коли його запитують, чи є улюблений автор, Баженов посміхається і каже:

— Я люблю різну музику: Моцарта, Чайковського, Бетховена, Лятошинського, Шостаковича, Стравінського, і цей список можна довго доповнювати. До речі, на нещодавній зустрічі друзів газети «День» весняний» я виконав прекрасний твір Івана Карабиця, мого товариша. Це був дуже талановитий і цікавий композитор, який, на жаль, рано помер і вже 17 років, як дивиться на нас зі Всесвіту, але музика його вічна! П’єса для скрипки соло «Музика» — це філософія того музики, який уміє звеселити публіку, схвилювати до глибини серця. Це не «Музикант», а саме «Музика» — образ і універсальний музикант... Горджуся, що наші сучасники — Скорик, Сильвестров, Карабиць, Станкович — доручали нашому ансамблю і мені особисто першими виконувати їхні твори. А щодо репертуару, то можна сказати, що ми з Наїдою можемо зіграти майже все! З 1970 року я очолюю Квартет імені М. В. Лисенка, багато виступаю як соліст і як артист камерного ансамблю, маю фондові записи на радіо, телебаченні, записи на компакт-дисках... (У виконанні А. Баженова вперше пролунало в нашій країні чимало багато творів, зокрема О. Респігі, А. Веберна, А. Берга, Е. Елгара, У. Пістона, А. Шнітке, відбулися світові прем’єри творів сучасних українських композиторів: Б. Лятошинського, М. Скорика, Є. Станковича, В. Сильвестрова, І. Карабиця, В. Зубицького та ін. — Т. П.).

— Будь-яка скрипка, яку зробив майстер, унікальна! Це одинична робота, — підкреслює А. Баженов. — На музичний фабриці можуть за лекалами штампувати інструменти, а якщо за справу береться майстер, то це персональна робота. У мене стара скрипка, яка виконана блискучим скрипковим майстром сім’ї Гальяно, що належить неаполітанської школі. Цей інструмент не підводить і багато років дає прекрасне звучання. Нові скрипки — це справа часу. Страдіварі за життя не був модним майстром. Його скрипки вважали дивними, навіть чудернацькими і гучними. Та пройшло триста років, і його інструменти є окрасою — вважається за честь грати на них. Скрипка сама не грає, — сміється музикант...

«МУЗИКА НАС ПОЄДНАЛА»

— Ми з Наїдою вступили разом у Московську консерваторію і там познайомилися. Наїда приїхала з Махачкали (Дагестан), вчилися на одному курсі. У нас не було кохання з першого погляду, а музика нас поєднала. Разом почали грати і догралися до весілля... Потім народилися діти. Вони продовжили музичну династію. Донька Катерина — піаністка, а син Олександр — скрипаль (він давно живе та працює у Німеччині). Ми з дружиною завжди розраховували на власні сили, «оранжерейного» життя ніколи не мали. Самі вирішували проблеми. У Києві спочатку винаймали квартиру. Сина народжувати Наїда поїхала до батьків, бо мене забрали служити до війська... Після того, як я з успіхом виступив на Міжнародному конкурсі скрипалів «Празька весна», вступив до аспірантури, стажувався у Київській консерваторії, у класі Олега Криси, а потім мене запросили до Квартету ім. Лисенка. До речі, завдяки цьому колективу наша сім’я отримала своє житло у столиці. З першого дня робота була колосальна, ансамбль існував майже 20 років, мав великий репертуар. Я спав по чотири години... Ми жили на Борщагівці, репетирував уночі на кухні, коли дітей вкладали спати, але у нас були прекрасні сусіди, і вони не скаржилися... Наша робота така — сідай та грай! Ми багато записували на ТБ і радіо, активно гастролювали. Навіть не віриться, що у наступному році виповниться 50 років, як я є першою скрипкою Квартету ім. Лисенка.