Ті, хто подав нам руку-3

Закінчення. Початок читайте у «Дні» №108-109, №112-113

Але незабаром наспіла до Чигирина звістка, що Карл-Густав дає згоду на всі територіальні жадання гетьмана і шле в Україну нового «великого» посла, уповноваженого укласти і за обопільною присягою підписати умову. Дійсно, 10 квітня виїхав від короля в Україну відомий шведський дипломат Густав Лілієнкрона й у червні він прибув до Чигирина. Карл-Густав зажадав від Б.       Хмельницького згоди на передачу йому тих польських земель, які він, відповідно до умови з курфюрстом бранденбурзьким, хотів забезпечити для себе, і військової допомоги проти Москви та Польщі в числі 20—30 тисяч козаків, не рахуючи тих, кого вже послали на поміч Ракочі. Взамін за це гетьман мав дістати всі «руські землі» Речі Посполитої і Південну Білорусь по Смоленськ. Ця остання умова, разом із попередніми, укладеними між поодинокими державами коаліції, означала повний розділ Польщі, «будто Коруна Польская и не бывала», як доносив спішно цареві московський посол на Україні — Бутурлін.

Згідно з низкою трактатів нових союзників, Швеція одержувала Помор’я, Західну Пруссію, Курляндію, Ліфляндію, Семигалію, воєводства Плоцьке і Мазовецьке, частину Литви і частину Білорусії — до воєводств Полоцького та Вітебського. Решту Литви як окреме князівство мав дістати князь Богуслав Радзивілл. Курфюрст бранденбурзький одержував великопольські землі — воєводства Познанське, Калішське, Ленчицьке і т.д. Юрій ІІ Ракочі — Краків та Малопольщу.

Одночасно велися відповідні воєнні дії. На допомогу Юрію ІІ Ракочі, який розпочав кампанію в Польщі, був відряджений І5-тисячний козацький корпус під командуванням київського полковника Антона Ждановича. Йому мав сприяти генеральний суддя Іван Креховецький — галицький шляхтич, який повинен був представляти українські інтереси при дворі Ракочі, а також залучити шляхту Галичини до активної співпраці з козацькою державою. Корпус Ждановича успішно пройшов через усю Галичину до Перемишля, де об’єднався з Ракочі. Союзники взяли Краків, увійшли вглиб Польщі й через Сандомир, Замостя, Люблін, Берестя дійшли до Варшави, яку разом зі шведами і зайняли.

Похід Ждановича мав надзвичайно важливе значення для молодої Української держави. Хмельницький активно використав послаблення Польщі для посилення своїх позицій на Поділлі, Волині, куди відправляли військові залоги. «Ми хочемо мати під своєю владою всю Україну стародавню, або Русь, де віра православна була і де ще мова наша задержалась: аж по Віслу,        — заявив на початку 1657 р. Іван Виговський шведському послу Веллінгу. — Бо нас би висміяли, коли б ми тепер не відібрали земель, які ми за давніх часів втратили».

Щоб підкреслити офіційний характер нового союзу, гетьман умисне затримав у Чигирині московське посольство, що збиралось уже від’їздити, і в присутності царських представників — хоч сам хворий і в ліжку, але з надзвичайними почестями — прийняв Лілієнкрона на урочистій аудієнції 22 червня 1657 р. В той самий день гетьман наказав себе завезти до помешкання шведського посла і там ще раз, в присутності численної старшини, заявив, що, хоч цар і хоче відтягнути козаків від союзу зі шведами й обіцяє їм за це військову допомогу та значну суму грошей, але він — гетьман — хоче бути приятелем приятелів і ворогом ворогів шведського короля. Ці останні слова повторив гетьман із притиском кілька разів, зазначивши, що те саме він вже написав — у відповідь на зроблені йому пропозиції — цареві. Вкінці сказав, що військо напоготові й може зараз рушити походом — як на Польщу й татар, так і на Москву.

Зрозуміло, що, з огляду на загрозу з боку козацької держави, Польща і Москва готувалися до енергійної оборони. Водночас уся їхня увага й енергія були звернені на дипломатичні заходи.

Але лише дипломатією важко вже було перемогти гетьмана Б. Хмельницького. В Стамбулі його посол, а разом із тим близький приятель і господар гетьманського двора — Лаврин Капуста — паралізував польські впливи, розкривав наміри Речі Посполитої підняти козаків на війну з Туреччиною. В Криму справи українські уміло вів і гетьманський посол і резидент, високо освічений український шляхтич Михайло Махаринський. До цісаря австрійського гетьман 18 квітня 1657 р. написав, що на посередництво Австрії між Україною й Польщею він годиться, але під умовою, щоб цілість його держави не була порушена (si tamen securitati integritatis que status nostri nulla inferatur injuria). А на погрози царські, що стали тоді все частіше приходити з Москви, гетьман міг уже тепер не зважати.

Царському послові Бутурліну гетьман на аудієнції 19 червня заявив, що союз України зі Швецією давніший, ніж союз із царем, і що гетьман шведам вірить, бо «слово шведське певне». Натомість цар, казав далі гетьман, хоче віддати Україну назад полякам, і якби він не уклав союзу зі шведами, Ракочі й господарями Молдавії і Валахії, то Україна, не діждавшись царської допомоги, могла б загинути від польських рук. При тій нагоді гетьман зазначив, що царського воєводу, згідно з умовою в Переяславі, він хотів мати тільки одного, у Києві, а данину платити цареві не міг і не може, бо всі гроші йдуть на козацькі військові потреби і на оборону православної віри.

За життя Богдана Хмельницького не дали ніяких позитивних результатів і спроби здеморалізувати Україну підкупами та провокаціями, що як Польща, так і Москва вважали найкращим і найпевнішим засобом для нищення української нації й держави. Вже тоді московські бояри почали роздавати українцям «за вірну службу» царські «соболі» й інші матеріальні ознаки царської ласки. Бо ще за життя гетьмана, в травні 1656 р., був царськими воєводами зроблений «обыск въ Полку Нечаевом», причому під час цього «обыску» найбільш голосно — так, щоб це вся «чернь козацька чула», — розбиралося цими воєводами питання: яку віру — «католицьку чи християнську» — визнає полковник Іван Нечай. Це була перша спроба переконати народні маси українські, які їхня старшина, їхні «люде начальні», що проти політики московської повстають і за свої права й вольності козацькі стоять, це ж «ляхи», «католики», вороги «черні й святої віри православної» — перша спроба цієї провокації, яка пізніше, за часів І. Виговського, І. Мазепи й інших гетьманів, позиції московської держави в Україні зміцнила і яка згодом, міняючи відповідно до історичної доби свою форму, стала підставою взагалі всякої «народної» демагогічної політики в Україні...

Вже тоді Польща, обіцяючи своїм прихильникам серед козаків «нобілітації і маєтки», вишукувала серед них амбітних або продажних авантюристів, яких можна було б висунути проти Б. Хмельницького і почати внутрішню колотнечу в Україні. Українські повстання проти гетьманської влади Польща намагалась організовувати не раз — або за посередництвом кримського хана, або просто через своїх агентів в Україні.

Але все це, поки був живий гетьман, виявилося марним. Соболі за московську службу хоч і брались, але з великим страхом і під секретом Акти про надання маєтків од чужих урядів закопувались у землю, щоб гетьман про них не дізнався. В полку Івана Нечая все козацтво — від черні до старшини — одностайно присягнуло, що полковник їхній «віри християнської православної», а підтримувані ханом і Польщею кандидати в лідери народної опозиції гинули швидше, чим ім’я їхнє ставало відоме ширшим масам. Б. Хмельницький знав краще психологію свого народу, ніж його вороги. Влада його була така, що жартувати з нею було небезпечно. Це не був дрібний кровожерний деспот зразка тих тиранів — «гетьманчиків», яких стільки породила пізніша «Руїна», — а творець із розмахом справжнього засновника держави. «Встречно гетьману говорить мы не смели, а кто де и молвил, тот и жив не был», — так характеризували зі слів українців у своїх «отписках» московські воєводи спосіб правління Богдана Хмельницького, єдиного в нашій історії шанованого усіма верствами українського суспільства гетьмана.

І його мрії, його «думи шалені» про заснування своєї власної козацької держави прибрали вже цілком реальні форми в останньому — десятому — році його гетьманування. «Україна, або земля козацька» стала новою європейською землею, привабливою своїми економічним багатством, сильною своєю великою, добре зорганізованою армією, славною талантом свого могутнього вождя. Чигирин, столиця цієї землі й резиденція «гетьмана Великого Військ Запорожських» — як почав тоді підписуватись Хмельницький в листах до шведського короля — став осередком, де вирішувалися справи Сходу, де стикалися дві цивілізації й де творча організуюча цивілізація європейська брала все більшу перевагу над примітивним хаосом і стихійністю азіатською. Здавалося, що під сильною рукою козацького гетьмана, як казав В. Липинський, воскресають повні слави часи «князів руських» і що відродилася в Україні козацькій стара могутня Русь Київська — перша Українська держава.