Біля витоків американської державності-2

Закінчення. Початок читайте «День», №131-132
    1782 року бостонська газета «Кронікл» із піднесенням заявила: «Як Ганнібал поклявся ніколи не укладати миру з римлянами — отак нехай кожен американський патріот заприсягнеться ніколи не укладати миру з англійцями, з цими породженнями пекла, цими крадіями, вбивцями, тиранами й зрадниками!» Справді сильні слова. Але тут потрібні три зауваження. По-перше, герой Ганнібал все ж програв війну з римлянами, і так, що в підсумку Карфаген зрівняли із землею (вдаючись до будь-яких історичних аналогій, треба бути вкрай обережним!). По-друге, мир із «вбивцями»-англійцями таки був підписаний, причому дуже скоро — вже в наступному, 1783 році. І по-третє, вже принаймні останні півтора століття США та Британія були і залишаються найближчими геополітичними союзниками.

Попри подібні ультрапатріотичні заяви (втім, легко зрозумілі в тих реаліях), дійсність диктувала свої закони і свою політику. «Батьки-засновники» нової держави, Джордж Вашингтон передусім, невдовзі відчули, що за всієї поваги до воістину великих принципів Декларації про незалежність США вже перебувають у новому соціальному та політичному просторі — державність стверджено, вона офіційно визнана Лондоном, а тепер настав час визначатись, якою саме буде ця державність, якими будуть відносини власності (це — головне), якою буде модель розподілу влади, і, що теж суттєво, нова національно-історична міфологія (теж річ далеко не другорядна).

Розв’язати всі ці непрості завдання було покликане ухвалення першої (і досі чинної — щоправда, із численними поправками) Конституції США 1787 року. Цей, без перебільшення, доленосний документ дуже швидко став легендарним (схоже, саме його та Декларацію про незалежність мав на увазі Тарас Шевченко, коли запитував: «Чи діждемося ми Вашингтона з новим і праведним законом?» І відповідав: «А діждемось-таки колись!»).

Якщо дотримуватися суворої канви фактів, то події розвивалися так. Конституційний Конвент США (головував Джордж Вашингтон), на якому, власне, і було затверджено текст Основного закону країни, працював у Філадельфії (на той час столиці держави) з травня по вересень 1787 року. Вашингтон вірив у те (і це відбилося у його численних листах за той рік), що, згідно з доктриною ще Давнього Риму, народ є взірцем усіх можливих чеснот, і , відповідно, також і народ Америки, скинувши ярмо британських колонізаторів, зрештою вийде на широкий шлях, що веде до щастя. Проте події з кожним днем дедалі чіткіше демонстрували: справа ця є геть непростою, занадто часто громадяни збиваються на манівці.

Конституційний Конвент 1787 року мав упорядкувати таку ситуацію (поза сумнівом, Вашингтон, який спрямовував цей процес, поступово позбувався багатьох ілюзій). Ще за рік до цього майбутній перший президент — переконаний республіканець на тлі доволі явного поширення тоді в США промонархічних поглядів, бо лунали навіть заклики запросити на американський «трон» представників французької або іспанської королівських династій, — скрушно писав: «Мені кажуть, що нині навіть шановані люди без жаху говорять про монархічну систему правління... Який тріумф для наших ворогів — їхні передбачення справджуються! Який тріумф для прихильників деспотизму — виявити, що ми не здатні керувати самими собою, і система, заснована на рівній свободі, — просто абстрактний ідеал і є хибною! Благаю Бога, щоб своєчасно були вжиті мудрі заходи, аби відвернути наслідки, котрих ми маємо усі підстави побоюватися».

Ще перед відкриттям Конвенту впливові люди в тодішньому американському політикумі Александр Гамільтон та Джеймс Медісон — обидва згодом наступники Вашингтона на посаді президента США, належали до кола «батьків-засновників» США — оприлюднили рецепт: як Америка має торувати шлях до кращого майбутнього. На їхню думку, необхідно передовсім оформити централізовану, достатньо сильну загально американську державну владу. У протилежному разі панівний клас власників (про це говорилося достатньо відверто) ризикує зіткнутися з «анархією», що матиме руйнівний вплив на країну (про «рівну свободу» вже не говорилося!).

Безперечно, це ясно розуміли й делегати філадельфійського Конституційного Конвенту 1787 року. Варто звернути пильну увагу на соціальне походження цих людей: 15 плантаторів-рабовласників, 14 банкірів, 14 землевласників і спекулянтів землею, 12 торговців, промисловців і судновласників, загальним числом 55 делегатів. Чи варто дивуватися тому, що творці Конституції відмовилися скасовувати рабство у південних штатах (відповідна поправка до Основного закону була ухвалена лише майже через 80 років, за підсумками кривавої громадянської війни)? Цікаво, що делегати доволі швидко домовилися: задля уникнення будь-яких інсинуацій та пліток щодо їхньої роботи слід працювати за зачиненими дверима! «Вірджинський план», розроблений саме в ті місяці й погоджений із Вашингтоном, передбачав створення сильного федерального уряду. Альтернативи тут не було, бо, як писав Вашингтон Конвенту, «уряд є розхитаним до самої основи і може впасти від щонайменшого вітерця, навіть слабкого». Тут було зазіхання на прерогативи Конгресу, але яким міг бути інший варіант? Анархія?

Після ухвалення Конституції — визначного документа, який, знову підкреслимо це, діє і зараз, через 234 роки, з усіма поправками й корективами, — її творці дали ясно зрозуміти тодішньому суспільству: попри вражаюче красиві фрази про демократію основне — це святість права власності (куди, зокрема, в той час зараховувалось і право на володіння рабами). Джеймс Медісон надіслав листа Томасу Джефферсону, де, серед іншого, роз’яснював, що скрізь, де існує влада, неминуче є і загроза пригноблення. В Америці ж небезпека встановлення тиранії полягає у пануванні мас над меншістю, наділеною власністю. «Необхідно насамперед побоюватися порушення прав приватної власності», — підкреслював Медісон і додавав: саме задля охорони власності й необхідний сильний федеральний уряд.

А декількома місяцями пізніше той же Джеймс Медісон розвинув далі свої погляди, опублікувавши статтю в газеті «Федераліст», де, зокрема, підкреслював: «Різниця у здібностях людей, звідки, взагалі кажучи, й походять права власності, є важливою перешкодою для єдності інтересів. Перша мета уряду — це захист таких здібностей людей... Звичайне та найміцніше джерело розбрату — це різний і нерівний розподіл власності. Ті, хто мав власність, і ті, хто не мав її, завжди відстоювали відмінні інтереси... Регулювання цих різних і суперечливих інтересів й є головним завданням сучасного законодавства». Слід визнати: якщо є принцип, котрий «червоною ниткою» проходить через усю історію США та їх правових інституцій, то Джеймс Медісон виклав його дуже чітко. Перегук із сучасністю є тут справді відчутним.

Одночасно зазнало поразки ліве крило прихильників американської незалежності, погляди яких військовий міністр Нокс у звіті Вашингтону виклав так: «Вони скаржаться на непосильні податки, але це не є істинною причиною протестів, тому що вони або зовсім не сплачували податки, або ж сплачували їх вкрай недостатньо... Вони бачать слабкість уряду, відчувають свою бідність у порівнянні із заможними людьми й власну силу, вони рішуче налаштовані застосувати останню, щоб виправити першу... Вони прагнуть ліквідувати усі борги, громадські та приватні, а їхнє кредо таке: власність США була захищена від захоплення Британією спільними зусиллями всіх і тому має бути спільною власністю всіх. Ті, хто виступає проти цього кредо, є ворогами рівності й справедливості й тому мають бути стерті з лиця землі».

Як бачимо, вже на зорі американської незалежності доволі чітко оформилося два крила національної політичної думки: консервативне (згодом воно поступово перетворилося на праволіберальне) та ліве (від якого потім відокремилося ліворадикальне крило, котре існує в США й дотепер), для якого гасла Вашингтона про «рівну свободу» мали таки певний реальний зміст. Так завжди трапляється в історії: по завершенню революції відбувається соціальне та політичне розмежування всередині революційного табору. І Україна тут не є винятком.

Але якщо країну очолює авторитетний загальнонаціональний лідер, події розгортаються зовсім інакше, ніж у тому випадку, коли цього лідера немає. В Америці таким лідером був Джордж Вашингтон. І його роль в історії США та світу лише відтіняє високе почуття обов’язку першого Президента, який напередодні офіційного вступу на цю посаду зізнавався вже згаданому військовому міністру Ноксу (квітень 1789 року): «Говорю тобі з усією щирістю (світ, звичайно, навряд чи повірить цьому) — я йду в крісло правителя, сповнений почуттями, що не дуже відрізняються від тих, котрі відчуває злочинець, який наближається до місця своєї страти... Я зовсім не хочу на схилі життя, майже цілком присвяченого турботам про державу, залишати свій мирний маєток (Маунт-Вернон. — І.С.) заради бурхливого океану політики, при тому, що я не маю здібностей та схильностей, необхідних для опанування важелями влади» (чомусь видається, що свідомість лідерів сучасної української політики є геть іншою).

Отож, в історії нашого нинішнього найближчого стратегічного партнера й союзника криється багато повчальних фактів, які допоможуть опанувати складне мистецтво управління державою та уникнути явних провалів. Саме тому корисно уважно вивчати її.