Координатор проекту Luhansk’s Art&Facts Ярослав Мінкін розповідає, що ідея виникла, коли учасники «СТАНу» усвідомили, що після переїзду майже не залишилося копій їхніх творчих напрацювань. «Ми зрозуміли, що нам нічого показати. Все, про що ми розповідаємо, все, що було до початку війни, перетворюється на міф». Так деякі речі, які здавалися буденними, несподівано стали ледь не єдиним доказом того, що відбувалося у Луганську у 2004-2013 роки.

За словами Костянтина Скоркіна, одного з лідерів «СТАНу», музей є своєрідним підбиттям підсумків цього десятиліття. Він демонструє відвідувачам нереалізовану альтернативу – культурні й громадські ініціативи Донбасу, які уособлювали демократичний європейський шлях і були насильно перервані з початком конфлікту.  На думку активіста, заперечувати цей досвід непродуктивно. Краще зберегти цю пам’ять і зробити висновки, щоб сформувати ґрунт для майбутніх реформаторів Донбасу. 

Завдяки підтримці Goethe-Institut в Україні та інших німецьких організацій ініціативна група змогла залучити не тільки кошти, а й тамтешніх музейників та фахівців із цифрових технологій. Кураторка проекту Яна Браун зазначила, що ризик втрати цінних документів та експонатів підштовхує фахівців до оцифроки даних. Діджиталізація має кілька беззаперечних плюсів, наприклад, можливість реконструкції та різних режимів доступу. Крім того, оцифровка дозволяє заново відкрити світу документи, які тривалий час були поховані в архівах

Директор берлінського Фрідріхсхайн-Кройцберг музею Мартін Дюсполь розповів про культуру пам’яті в емігрантських спільнотах Німеччини. Район,  де розташований його музей, є одним із найстрокатіших за етнічним складом у Берліні. Через це він є транзитним – не має ані постійного населення, ані спільних традицій. Хтось адаптується до нового середовища, хтось ретельно зберігає спогади, проте загальна культурна пам’ять несформована. Музей, яким керує Мартін, намагається примирити різні культури, влаштовуючи обговорення та конференції. Так він підтримує право мігрантів на озвучення у публічному просторі своєї пам’яті та болісних моментів.

Мартін Дюсполь провів паралель між луганчанами та німцями, які переїжджали до Західної Німеччини зі східних регіонів та інших країн. Вони створювали природознавчі музеї рідних територій, щоб консолідувати свої спільноти та підготуватися до повернення. На думку музейника, ініціатива «СТАНу», попри схожі риси, має суттєві відмінності від німецьких «сховищ спогадів». Луганський музей не зациклений на поверненні назад і консервації, він сконцентрований на збереженні культурних надбань регіону для наступних поколінь. 

Дослідники Світлана Ославська та Богдан Дубильовський провели міні-екскурсію по сайту музею. Протягом шести місяців ініціативна група інтерв’ювала тих, хто добре знає життя Луганська, моніторила ЗМІ, добирала мультимедійні матеріали. Активісти систематизували зібране і розділили експонати на п’ять категорій – артефакти, персони, середовища, місця та події. Організатори музею не давали мистецтвознавчу оцінку зібраному матеріалу, адже ключовим критерієм визначили різноманітність. 

За словами команди проекту, найбільшим викликом для них стала доступність, адже музей має бути цікавим і дослідникам історії регіону, і людям, які до цього майже нічого не знали про Луганськ. Тому  матеріал структурований за алфавітом та хронологією. Є окрема фотостіна – ніби пазл про життя тогочасного Луганська.

Активісти закликають не тільки заходити на сайт музею artluhansk.com, а й поповнювати його фонди власними історіями. Вони вірять, що досвід створення віртуального ком’юніті-музею буде корисним для інших ініціатив зі збереження пам’яті і допоможе музеям стати більш відкритими та дружніми до своїх відвідувачів.