Перше березня. Йду знайомитися з роботою вуличної кухні. Тут годують тих, хто займається захистом та допомогою нашим захисникам. Кухня в моєму рідному районі. Зранку випав сніг, на дорогах блокпости, людей мало, всі хто є, або вигулюють собак, або прямують до магазинів. Дорогою чую до десяти пострілів. Кухня на околиці Києва, але здається, що тут саме зараз центр міста. Десятки людей одночасно миють овочі, готують, рубають дрова. Зовні схоже на метушню, але коли придивитеся уважно, всі зайняті своєю справою, є чітка координація. Знайомлюсь з ВІКТОРІЄЮ, вона заснувала кухню та керує нею. Вікторія трохи хвилюється, спілкування з пресою для неї незвичне, на відміну від координації в приготуванні їжі:

– Мене звати Вікторія, я  українка, киянка. У мене дві освіти, педагог та бухгалтер. Останні десять років працюю в журналі, присвяченому українській мові та літературі в навчальних закладах, «Дивослово».

Разом зі своїм чоловіком, який має російське коріння та вже більше двадцяти років проживає в Україні, ми прийняли рішення не втікати з Києва та допомагати як волонтери. Ми це рішення не проговорювали, але воно осмислене, наші очі сказали одне одному, що ми захищаємо Україну до перемоги. Спочатку звернулися до адміністрації – зачинено, телефони не відповідають, в інших інстанціях теж саме. Тоді ми підійшли до хлопців, спитали: що вам потрібно? Сказали – нагодуйте нас. Вдвох з чоловіком ми залучили польову кухню.

Двадцять п’ятого о десятій ранку ми поїхали в адміністрацію, потім в військкомат, там сказали, що є польова кухня. Її видали хлопцям, а ми вже її везли. Нас було троє, я мій чоловік, водій. Все починали з пакетика чаю та з пакетику цукру. Звернулися до людей за допомогою. В перші дні всі було налякані та допомагали лише одиниці, але ці одиниці є кістяком того, що у нас є зараз. Їм велика подяка.

Хочу також відповісти Володимиру Путіну на його одне звернення, що Україна – це бідна країна, що нема чого їсти, комуналку нічім платити і нам треба допомога. Ми не бідна нація, у нас повно всього. Ми не хунта, на нацисти, ми патріоти.

Хочу звернутися до наших жінок. Я прошу вас як мати. Ставайте, допомагайте. Це наші чоловіки, діти. Боронити батьківщину – це не тільки тримати зброю, це і тил. Обігріти, нагодувати. Дати чисті шкарпетки і білизну. Страшно? Так, страшно, але нам не залишили вибору. Зараз ми допомагаємо не тільки хлопцям, а також лікарням, людям поважного віку, дитячим будинкам. Усім, хто потребує допомогу і звертається до нас.

Хочу звернутися до всього світу. Ми не хотіли війни, ми ні на кого не нападали, ми готувалися до весняних городньо-польових робіт. Саме тут стоїть мирне цивільне населення, бабусі, матері. І якщо нам прилетить сюди, то знайте: нас просто вбили. За кожну людину, яка тут є, я готова порвати. Тому що ці люди, які тут є, вони не побоялися нічого, і вдень і вночі. Ці люди провели на війну своїх дітей, своїх онуків, у них немає вибору, немає що робити вдома і вони тут у нас. Ми співаємо, жартуємо. У мене є з собою розсада, яка вже вилізла, це капуста і помідори, там є дата. Це як символ того, що ми не хотіли війну, ми хотіли миру. А до Путіна є одне питання – чого тобі власне не вистачає?!

Усі ми тут разом. Я без них ніхто. Вони для мене все. Часто йдуть команди «Повітряна тривога». Ми бігли, ми падали в кущі. Ми ховались в бомбосховище. Це було жахливо, в перші дні дівчата були сильно налякані, я не знала, як їх заспокоїти і почала співати українські пісні. Я їх всіх дуже люблю, а вони мене слухаються. Я їм наказую – поїжте. Вони кажуть: ми не хочемо. Кажу, що потрібні сили.

Запам’яталось відчуття болю в жіночих очах, якого в житті не бачила. У нас у всіх тепер буде життя до і після. Але буде інше, ми маємо відновити Київ, відновити Україну. У нас у всіх діти, онуки, у нас є ради чого жити, але є і ради чого вмерти, якщо це буде необхідно.

Далі –  слово дівчатам з кухні, Олі, Лесі, Наталі та шеф-кухареві Олексію.

ОЛЯ: –  Нещодавно була дівчинка, мабуть, дванадцяти років, донька однієї з наших. Схопилася мити посуд холодною водою, не могли її відтягнути від тієї води години дві. Бабуся, років вісімдесяти п’яти, притягнула цілий мішок картоплі. Плакала, бо дуже переживала, не знаю, як вона його донесла. У нас тут  є дівчина, у неї діти залишаються вдома самі. І зранку, коли на Лаврухіна впала бомба (27 лютого у двір житлового будинку на Троєщині вцілила ракета – авт.), у всіх квартирах повилітали вікна. Її дітей прихистили, але вона залишилась з нами. Я дякую всім ресторанам, магазинам, овочевим базам, які дуже-дуже допомогли, їм великий уклін.

ЛЕСЯ: –  Я з другого дня тут. Побачила допис у соцмережі, що потрібна друга зміна. Бо з першої вже падають. Як приїхали, була одна польова кухня, один столик. Всю нарізку на руках спочатку робили. Але з кожною годиною люди проносять все більше консервації, випічки. Якщо я не можу піти стріляти, значить буду годувати. Треба допомагати армії, нашим хлопцям, зігрівати їх.

ОЛЕКСІЙ: –  Я тут з другого дня. Побачив пост у фейсбуку і ось вже тут четвертий день. За освітою кухар. Зброю тримати не можу, тому прийшов допомагати нашим солдатам як можу. В перші дні ми нагодували декілька тисяч людей. Ми готуємо прості страви. Каші –  гречану, рисову,  пшеничку, ячну. З грибами, з салом. Різні супи, борщі. Все просте, але готуємо з душею, дружно та для своїх, тому воно і смачне.

НАТАЛЯ: –  В перший день я вивезла молодших  дітей за місто до родичів, а з чоловіком та сином залишились тут для оборони. Ніщо так не зближує, як триматися разом та робити спільну справу.

До нас повертається ВІКТОРІЯ:

–  Неодноразово чула, як хлопці, котрі їли та спілкувались, телефоном казали: «Єдине, чого мені буде не вистачати, так це цієї кухні. Ти не уявляєш, це ж санаторій! Тут питають, який вам борщ – червоний чи розсольник!». А взагалі Олексій  дуже творчий, він пише вірші для діток. У нас є дід, каже: пообіцяй, коли ми переможемо, ти мені зателефонуєш і ми з тобою тут станцюємо.

До речі, Леся святкує сьогодні день народження. Вона дуже рада, що цього дня знаходиться саме тут, та закликає всіх, у кого є можливість: виходьте.

Йду покуштувати легендарний борщ від Олексія. Неймовірно смачно, і не тільки тому, що він зварений на дровах та на вулиці легкий мороз. Він дійсно смачний. В цей час лунає сигнал тривоги, всі біжать до укриття. Я разом з усіма, але половина порції борщу, який не встигнув доїсти, зі мною. Доїдаю вже в укритті. Тут борщ здається ще смачнішим.