Професійний фотограф Володимир Савран родом з Полтавщини. Саме звідти він був призваний на морську службу у Північний підводний флот колишнього СРСР. Маючи дуже тонкий слух, Володимир після навчання став у екіпажі гідроакустиком – це, образно кажучи, не тільки вуха, а й очі підводного човна, коли він вишукує в океанських глибинах противника і має випустити по ньому свої торпеди обов’язково першим. Інакше – смерть.

Після флотської служби Володимир Савран багато років жив та працював у Мурманську на березі Північного Льодовитого океану. Саме тоді й з’явилося бажання, точніше потреба, фотографувати незвичайну природу Заполяр’я і колоритних мешканців Кольського півострова – рибалок, геологів, льотчиків, моряків, оленярів, мисливців…

Успіхи у фотозйомці приходили до Володимира повільно, але надійно і глибоко, бо він наполегливо навчався мистецтву світлопису в мурманському фотоклубі «Норд», заходив за консультаціями до фотокореспондентів обласної газети «Полярна правда», вивчав спеціальну літературу. Згодом на шпальтах «Полярної правди» з’явилися перші фотознімки і Володимири Саврана. «Відчуття від перших публікацій були такими радісними, ніби після польоту в Космос, – згадує той душевний стан Володимир. – Саме фотографія і стала відтоді моєю любов’ю на все життя».

Але через 12 років цікавого життя за Північним полярним колом Володимира Саврана нестримно потягло додому – в рідну Україну. Обрав для «приземлення» молоде місто Прип’ять, яке білим парусом виднілося неподалік Чорнобильської АЕС. Думав тоді, що житиме в цьому красивому містечку серед розкішної поліської природи до кінця життя, але насправді виявилося – тільки до 26 квітня 1986 року.

Коли в Чорнобилі почалося створення нової газети «Вісник Чорнобиля» для висвітлення ліквідації наслідків аварії, тодішній редактор Микола Лябах запросив працювати у штат редакції фотокореспондентом саме Володимира Саврана, адже він не тільки вмів фотографувати у складних умовах, а й добре знав 30-кілометрову зону відчуження, оскільки ще до аварії об’їздив та обходив її з фотоапаратом.

У серпні 1990 року саме Володимир Савран та автор цих рядків (на той час спецкор «Вісника Чорнобиля») у супроводі двох найдосвідченіших наукових дослідників «саркофага» Костянтина Чечерова та Юрія Кобзаря першими й останніми серед журналістів проповзли крізь бетонні завали до атомного реактора колишнього 4-го енергоблоку ЧАЕС. Те, що змусило здригнутися від страху увесь світ, ми бачили рівно по дві секунди кожен. Володимир – через об’єктив свого фотоапарата.

Наш репортаж під назвою «У надрах Чорнобильського «Титаніка», надрукований у двох номерах «Вісника Чорнобиля», облетів увесь світ. Крім інших прихованих від суспільства проблем, ми з Володимиром Савраном оприлюднили той факт, що всупереч офіційній радянській пропаганді, «саркофаг» не герметичний: у його стінах та даху є понад тисячу квадратних метрів отворів і щілин, в які потрапляє вода, внаслідок чого може розпочатися самовільна ланцюгова реакція і статися новий вибух.

Все написане тоді мною було підтверджене документальними фотознімками Володимира Саврана.

На жаль, більшість кадрів на фотознімках тоді знищила радіація, але такому жорстокому «цензорові» не вдалося викреслити всю заборонену правду.

Мій «друг по Чорнобилю»  Володимир Савран любить фотографувати все: весілля, дітей, природу, старих людей. Але найсильніше його приваблюють небезпечні місця. «Після фотозйомки там, – каже колишній підводник, – по-особливому відчуваєш радість життя і починаєш сильніше цінувати те, що раніше здавалося звичним і буденним».

Нещодавно у Славутичі відбулася презентація фотоальбому під назвою «Славутич», який присвячено 25-річчю цього молодого міста. Воно стало домівкою для тих, хто втратив після вибуху на Чорнобильській АЕС рідну Прип’ять…

Для читачів газети «День» ми разом із Володимиром Савраном відібрали деякі світлини з альбому «Славутич» та чорнобильських архівів.