Чи воскресне «Чайка»?
На початку 2000-х я знімав крихітну однокімнатну квартирку в малосімейній хрущовці на вулиці імені комуніста-підпільника Шамрила, неподалік Бабиного Яру та метро «Дорогожичі». Через дорогу від мого будинку був доволі занедбаний Сирецький парк (бажання гуляти в ньому не виникало) з так само закинутою радянською бетонно-кахельною будівлею басейну «Чайка». Ступінь цієї занедбаності, наприклад, яскраво характеризує випадок, коли до мене прийшов міліціонер з інформацією, що там у кущах знайшли обезголовлене тіло чоловіка.
«Чайка», де колись тренувалися діти з мікрорайонів Сирець, Нивки та Лук’янівка, на ту мить не працювала вже 7 років і перетворилась на доволі зручну локацію для спокійного розпивання купленого в найближчих магазинах алкоголю, що місцева молодь і робила регулярно.
Тому я особисто відчув доволі химерну суміш ностальгії та здивування — і, судячи з коментарів колег-журналістів, не один я, — коли нас запросили на захід з патетичною назвою «Міжнародний громадський форум «Let’s create our future together» («Давайте творити наше майбутнє разом») безпосередньо у «Чайку».
Перед входом усі розписувалися в документі, що ми входимо в будівлю на свій страх і ризик. Кожному з присутніх видавали каску. Величезний відеоекран, дорога апаратура, ряди пластикових стільців, яскраво розфарбовані манекени арт-інсталяції в антиутопічних інтер’єрах додавали сюрреалізму атмосфері. За ті роки, що я її бачив востаннє, «Чайка» деградувала до суцільних руїн. На щастя, дах і стіни встояли, але вікна й навіть натяк про якусь інфраструктуру чи комунікації просто зникли. Чаша басейну перетворилася на галерею доволі вправних графіті, над якою загрозливо нависають дві вишки. Стіни в приміщеннях другого та третього поверхів розписані добре знайомими споживачам наркотиків оголошеннями «спайс», «солі», «фен», «меф», «закладки» тощо з номерами для зв’язку у мережах Skype і Telegram. Деінде тхне фекаліями. Заради підготовки до форуму з будівлі вивезли понад 100 тонн сміття — працювали чотири дні поспіль. Важко було повірити, що в цю юдоль смутку приїдуть анонсовані достойники: мер Києва Віталій Кличко, новий Посол ЄС в Україні Х’юг Мінгареллі, Представник УВКБ ООН в Україні Пабло Матеу, уповноважений Адміністрації Президента з прав людини Микола Кулеба, журналістка і медіаексперт Лариса Мудрак. Проте прибули всі.
Організувала зустріч громадська ініціатива #SOSмайбутнє, яка, як сказано в їхніх прес-релізах, «має на меті спільними зусиллями громадян відновити та модернізувати соціокультурну сферу країни... Ми прагнемо відновити соціально важливі об’єкти, занедбані державою».
Для цього #SOSмайбутнє створює базу даних різноманітних історичних та важливих соціальних об’єктів, котрі перебувають в аварійному та близькому до аварійного стані. Респонденти — серед яких чимало відомих публічних персон калібру Романа Балаяна і Олега Скрипки, — фотографуються на тлі цих будівель і присилають в офіс ініціативи. Однією з перших стала світлина «Чайки». Назагал в архіві #SOSмайбутнє вже понад 150 одиниць обліку з усіх областей України.
Головна тема форуму була позначена в катастрофічних тонах: гуманітарний дефолт як загроза національній безпеці України. Теми для дискусій відповідно:
• акцентування на визначенні головних орієнтирів та стратегії розвитку українського суспільства в найближчі 50 років;
• обговорення дієвого інструментарію для виведення країни з гуманітарної кризи на прикладі світового досвіду;
• реформа в гуманітарній/соціокультурній сфері як один із пріоритетів державної політики.
Як зазначила Маріанна Онуфрик, керівник суспільних програм Інституту суспільно-економічних досліджень: «У звіті про людський капітал, який оприлюднюється Всесвітнім економічним форумом, українці посідають 26-ту сходинку зі 130 країн світу, що з одного боку свідчить про значну конкурентну перевагу у світі, але через відсутність державної політики збереження і примноження цього капіталу він вимивається з країни. На тлі того, що фактично зруйновано інфраструктуру і зміст соціально-гуманітарної сфери, а натомість не пропонується нічого нового, майбутнє не лише рейтингів, а й України в цілому є дуже сумнівним, хоча й передбачуваним. Необхідно, щоб соціокультурні ініціативи громадян знаходили підтримку у держави, і щоб вона, у свою чергу, нарешті виробила та дотримувалася стратегії, направленої на розвиток людини і громади».
Безумовно, метою всієї акції було оголошення старту реконструкції «Чайки». Першим виступив Х’юг Мінгареллі. Його присутність мала очевидну причину: ЄС регулярно фінансує певні цільові проекти в країнах-не членах Союзу. А втім, посол був дуже обережним: пообіцяв усебічну моральну й політичну підтримку, а от щодо грошей ухильно зауважив, що йому треба ознайомитися з конкретними деталями — що, з огляду на нашу перманентну і всепожираючу корупцію, є цілком здоровою позицією.
Звичайно зіркою акції став Кличко, чия промова якраз була насичена конкретикою. Говорив мер доволі емоційно, наводив багато цифр: що борг міста зменшився вдвічі (було 24 мільярди плюс два мільйони виплат по відсотках щомісяця), а бюджет виріс на 30%, що черги в дитсадки зведемо до нуля, що зробимо 300 км доріг, побудуємо 10 дитсадків, дві школи і найбільший в Україні флагшток, а кульмінацію приберіг для фіналу: запросив усіх присутніх приходити наступного року у відновлений басейн. Причому повторив запрошення англійською.
Так, далі ще прозвучало багато цікавої і переважно геть не оптимістичної інформації про стан справ в Україні від інших учасників, але головне було сказано.
Тож подивимось: обіцянка — цяцянка чи ні.
Тим паче на черзі — Річковий вокзал, стадіон «Старт», руїни Сінного ринку, покинуті кінотеатри, загиджені стихійною торгівлею площі та ще сила-силенна несправедливо забутих місць.
Час повернути це місто собі.