В Дніпрі це помітно ще більше, ніж у Києві.

Досвід минулорічних ексцесів з нападами тітушок на ветеранів АТО тут урахували. Проспект Яворницького від “танку” (пам’ятник генералу Єфіму Пушкіну, який, згідно з радянською міфологією, найкраще обороняв  Дніпропетровськ у 1941-му) до монументу Слави був щільно очеплений поліцією.

Зранку перед загородженнями тривала активна торгівля гвоздиками, а самих лише оркестрів на доволі невеликій площі було аж чотири, в тому числі військовий та жіночий, не рахуючи ще двох окремих акордеоністів на лавочках та тріо, що грало радянські мелодії в джазовій обробці.

Свої висновки зробили й проукраїнські сили. Хлопці з АТО/ООС  стали з полковими знаменами на підходах до Вічного вогню, а, головне, з великим банером “Зламали хребет Гітлеру – зламаємо і Путіну!” зайняли візуально важливу точку перед монументом, замкнувши таким чином перспективу  бульвару.

Спочатку панував офіціоз. Невидимий ведучий повторював у мікрофон  завчені фрази про велику перемогу, пересипаючи гасла назвами організацій, чиї представники принесли квіти – від профспілок до священнослужителів. Неоголошеними пройшли єврейська громада й ті ж таки АТО-вці.

Що ж до політика, який, по суті, й організував минулорічне побоїще, то він прислав замість себе сотні синіх, жовтих, а трохи згодом і білих кульок, котрі в сполученні з синіми нагадували символіку спочилої Партії регіонів. Оскільки на публіці він так і не з’явився, можна було констатувати, що Вілкул розпався на кульки. Можливо, безповоротно.

 “Безсмертний полк” замаскувався під “Марш миру”. Закон ніхто не порушував, георгіївськими стрічками й кумачом не розмахували, у конфлікт з військовими не вступали, мовчки читали про Путіна й Гітлера та йшли собі далі. Група тітоньок у червоних жакетах регулярно заспівувала радянські пісні, правда, мало яку з них пам’ятала далі першого куплету. Суб’єкти з особливо похмурими обличчями несли не просто портрети “дідів, що воювали”, а ще й запевнення, що вони тих дідів “не зрадили” (в чому?); на журналістів реагували нервово. У розпал проросійського покладання над монументом кілька разів пролетів гвинтокрил з величезним українським знаменом.

Іронія відчувалася ще й у тому, що вся церемонія проходила під прапорами Німеччини та Євросоюзу, що майоріли на найближчому до монументу будинку – а європрапор значна частина “вати” вважає… нацистським.

Загалом, усе це було схоже на битву символів. Територія таки лишилася за Україною.

Розжалували єфрейтора – розжалуємо й підполковника.