Цієї середи у Львові розпочалися Дні «Дня», які триватимуть до 7 червня за підтримки Національного університету «Львівська політехніка» і, зокрема, Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків з діаспорою. Передусім відбулося відкриття Фотовиставки «Дня» за участю Лариси Івшиної. Приємно, що завдяки обласному об’єднанню організацій роботодавців Львівщини у межах заходу відбулася акція «Подарунок рідній школі» — десятки шкіл регіону отримали книжки «Дня». Голова ради об’єднання організацій роботодавців Львівщини Іван РИВАК наголосив, що «газета актуалізує речі із баченням майбутнього. Оглянувши виставку, назвав би її «Проблеми сьогодення із оптимістичним баченням завтрашнього дня». Адже у кожному фото — дуже багато філософського змісту, який змушує критично мислити».

Андрій ЯЦІВ, заступник директора МІОКу, який модерував відкриття, підкреслив: «У межах Днів «Дня» у Львові зустрічаються фахівці із різних галузей, технічна та гуманітарна еліта, а також активна студентська молодь. Фотовиставка газети відкриває нам, українцям, нашу країну, акцентує увагу не лише на больових точках суспільства, але й на точках росту, показує не лише деградацію політичного класу, але й еволюцію характерів громадян, підказує, які «вітаміни» потрібні для розвитку суспільства».

Також 22 травня у межах відкриття Днів «Дня» у Львові відбулася зустріч головної редакторки Лариси Івшиної із львівською спільнотою. Цього разу спілкувалися не у стінах Львівської політехніки, а в будівлі Tech Startup School. Це доволі символічно, адже така атмосфера нагадує про кредо газети — «ідентичність та модернізація». Інтелектуальна бесіда «за мотивами» бестселера «Дня» «AVE. До століття Гетьманату Павла Скоропадського» тривала майже дві години, і за цей час співрозмовники встигли обговорити багато — і недооцінену роль Павла Скоропадського, і постать Михайла Грушевського, і місію Джеймса Мейса, і невивчені уроки українців, які повертаються через сто років протермінованим рахунком. Пропонуємо читачам найцікавіші фрагменти.

«ПРОФЕСІЙНІСТЬ — ЦЕ ВИЯВ ПАТРІОТИЗМУ»

Ігор КАЛИНЕЦЬ, письменник:

— Я вихований на Галичині, і для мене авторитетом є не так гетьман Скоропадський, як Євген Коновалець. Викликає подив, що він очолив повстання проти гетьмана, хоча відомо, що Скоропадський наприкінці свого правління почав контакти із білогвардійцями. А нещодавно я прочитав, що Коновалець шкодував, що очолив повстання проти Скоропадського. Цікаво дізнатися, чим це можна пояснити.

Лариса ІВШИНА: — Входити у суперечки з істориками доволі складно. Я сама не завжди можу знайти переконливі відповіді на всі запитання, які ми ставимо. Для себе я реставрувала образ Гетьмана з його мемуарів, а ще більше — з його віддзеркалення у спогадах Олени Скоропадської про свого батька. Певним чином це пояснює дозрівання самої родини, яка теж повинна бути пошанована українцями. Не лише Гетьман, але й усі вони, бо ця сім’я робила багато для України.

Що стосується інших героїв, то в кожного з них було своє бачення розвитку країни. У книжці ми порівнюємо Скоропадського та Маннергейма. У них до певного часу був схожий шлях розвитку: разом вчилися, обоє були присутні на коронації останнього царя. Але незруйнований народ Маннергейма дав йому мандат на створення держави. А українців мучили сумніви, наскільки Скоропадський українець. І ця проблема перекочувала до нас через 100 років. Адже професійність — це високий вияв патріотизму. Непрофесійна людина мало корисна. Москва підозрювала, що у Скоропадського «бонапартистські плани», що він хоче стати імператором, бо валиться царська Росія і він реально міг би перейняти владу. Всім відомі його плани про приєднання Кубані. І про Крим він інакше й не говорив, як про український: «Україна без Криму — як тіло без ніг». З цих речей побачили почерк державника. Звісно, він був оточений великими компромісами, але ж німців в Україну привів не Гетьман, це «заслуга» його попередників. А міфи, насаджені радянською ідеологією, виявилися живучими. Навіть Винниченко після усіх катастроф, після Голодомору, ще контактував з більшовицьким урядом, хотів повернутися і не виключав співпраці. Один Скоропадський був непримиренним ворогом більшовизму.

«БЕЗ ЯСНОГО ПОГЛЯДУ НА ІСТОРІЮ НЕМОЖЛИВО РУХАТИСЯ ВПЕРЕД»

— На жаль, за 28 років ми не зрозуміли, чиїми спадкоємцями є. Не протягнули цю «нитку» від давніх князів і до Гетьманату, а оголосили себе спадкоємцями республіки в усій повноті поразок. І ще дивуємося, чому над нами витає ця аура «зради і перемоги». Бо ми не стали на захист тих людей, які реально творили державу. А Скоропадський допомагав лідерам соціалістів, які опинилися в таборах, поїхав на похорон до Петлюри. До нього ставилися непримиренно, писали дуже тяжкі речі, а він на це ніяк не відповідав. Якщо згадувати про вбивства українських лідерів закордоном, то це наводить на думку, що й спадкоємець Скоропадського, Данило, не просто так відійшов. У той момент була перервана спадкоємність, династичність. Українці мали відчути, що «нам чогось не вистачає». І не лише власної аристократії, а й хоча б пам’яті про неї, що така колись була.

Коли відкриємо книжку «АVЕ...» на сторінці, де зображено портрет Гетьмана з дочкою, то зрозуміємо, що уже давно сумуємо за такими обличчями. Це певною мірою «антропологічна катастрофа». Ми говоримо про втрачене українство, його нам не вистачає, бо пам’ятаємо, як масово завозили людей на території, де були вбиті українці. Один італійський письменник казав, що в Харкові після Голодомору втрачена культура українства. Певною мірою це так. Десь вона втрачена, десь вона може бути нарощена, але факт — вона змінена. З цим треба рахуватися і з цим треба працювати. Це не означає, що Україна не може відбутися як політична нація і як держава, яка може бути успішною. Але кожного разу треба не примножувати свої травми, не набувати нові, а хоча б лікувати старі.

Без ясного погляду на історію давню і новітню неможливо розвиватися і рухатися вперед. У нас є інноваційна бібліотека — «Новітня історія для чайників». Бо часто буває, що на кожен предмет усі мають своє судження, у цьому випадку дійсно «кожен — президент». Потрібно зробити так, щоб новітня історія мала свою опорну точку. Ми ставимо своїм читачам запитання: «Чи правильно ми боремося?» Чим був перший Майдан? Чому люди, проти яких виступав перший Майдан, після другого Майдану опинилися «в шоколаді»? Чи були ці майдани революціями? Чи вони були просто бунтами і повстаннями? Чи відбулися якісь зміни у базових стосунках у суспільстві? Ми витрачали пасіонарну енергію без вирішення засадничих питань. Ось тепер прийшов відтермінований рахунок. Із цим потрібно щось робити, бо гуманітарна наука повинна бути чесною, публічні інтелектуали в межах своїх можливостей мають стимулювати ці процеси. Думати і відповідати на запити часу. І тому наша книжка «АVЕ...» — зовсім не про анахронічну історію, не про те, що відшуміло 100 років тому, а про те, що надіслало сигнал у сьогоднішні часи — не повторювати тих помилок.

Хтось із відомих римлян сказав: «Нація, яка не вчить історію — вічно діти». Тому й президенти у нас — підліткового віку. Які запитання ставить нам століття Гетьманату Скоропадського? Перше — як відбулося так, що через 100 років тільки газета «День» проголосила 2018-й роком Гетьманату, а наприкінці року ще й видала книгу? На державному рівні такого не було. Це значить, що ми й далі — у полоні стереотипів, нікуди не просунулися, це означає крах гуманітарної стратегії та інформаційної політики.

«УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ ТВОРИЛАСЯ НЕ ЛИШЕ В ХАТАХ ПІД СТРІХОЮ, А Й У ПАЛАЦАХ»

(Запитання із залу): — Чи не здається вам, що постать Павла Скоропадського недооцінена через переоцінку постаті Михайла Грушевського?

— Коли я почала працювати над історичним проектом «Дня», то одразу звернулася за консультаціями до фахівців. Попросила поради в одного поважного історика, який створив багато фантастичних книжок, зокрема про гетьмана Дорошенка. Тоді я відчувала потребу взяти абетку історичних знань і популяризувати її через газету. Він мені відповів, що треба найперше перечитати всі томи Грушевського. Я зрозуміла, що на це може забракнути й усього життя. Тому потрібно було знайти людей, які перечитали усього Грушевського. Звісно, засадничі, вибрані елементи я читала. То був дух того часу — суцільна лівизна, розуміння того, що «мир — хатам, війна — палацам». Але наша історія творилася не лише у хатах під стріхою, але й у палацах. І величезна шана тим людям, які належали до шляхетного стану, і віддали себе для країни.

Прекрасний приклад — В’ячеслав Липинський. Він — видатний теоретик і соратник Скоропадського. Я довго йшла до відкриття його знань. А мер Дніпра зробив у місті вулицю імені Липинського. Заслуга «Дня» — ми його сподвигли до цього, а Філатов «перевів Липинського через Дніпро».

Ми уже не маємо можливості відтворити ту національну державу, яку собі думали, зразка іншого століття. Тепер ми маємо інший склад народу, інший світ і повинні пропонувати народу адекватні рішення, не забуваючи при цьому українських цінностей, відібраних часом. Грушевський буде залишатися в пам’яті як історик, треба вивчити цей «зліпок» часу, але очевидно, що це не є те, що нам потрібно зараз. Бо Скоропадський передбачив, що, коли більшовизм впаде, тільки тоді ми побачимо наслідки руїни. А ми собі думали, що вийшли із Радянського Союзу — і все у нас чудово. Але реальна руїна, яка відбулася і в душах людей, і в містах, триває досі. Були зміщені центри цінностей. Дещо вціліло там, де була родинна пам’ять, міцне коріння, вплив незаідеологізованих істориків. І щастям було вирости без телевізора. Я щаслива людина радянської школи, яка не зазнала тих ментальних бомбардувань, яких зазнали мої однолітки в інших середовищах та інших школах...

«ДЖЕЙМС МЕЙС РОЗПОВІДАВ ПРО ГЕНОЦИД У ПОСТГЕНОЦИДНІЙ КРАЇНІ»

— Для мене багато відкрив Джеймс Мейс, який прибув зі своїм свіжим поглядом на націонал-комунізм, який написав у «Дні» свої цінні колонки. Коли він виступав у парламенті на слуханнях, присвячених Голодомору-геноциду та його жертвам, у нього було лише п’ять хвилин. Після цього він прийшов у редакцію і написав свою колонку «Свічка у вікні». І щороку ми спостерігаємо за свічками у вікні — а їх мало. Згуртувати націю за ціннісними орієнтирами нам ще варто навчитися. В Ізраїлі люди зупиняються у пам’ять про жертв Голокосту, хто б де не був. І це — вихована гідність. Народ зробив висновок із цієї трагедії. Ясна річ, що немає нащадків тих, хто помер у час Голодомору, але ми повинні зробити висновок за них, якщо ми — народ. І отут є великі проблеми у гуманітарній освіті, в шкільній освіті, у викладанні, в донесенні. Говорять холодним серцем, говорять неправильно.

Читати Грушевського — варто. Але уривками. А більше варто читати Джеймса Мейса, бо він змусив подивитися нас на себе збоку. Він був безробітним у постгеноцидній країні, якій він прийшов повідомити про геноцид. І це і є свідчення геноциду. Бо якби країна була здорова, то Джеймса ми б зустріли інакше. Ще одне свідчення геноциду — у Запоріжжі хотіли поставити пам’ятник Сталіну. Тільки на території, яка зазнала геноциду, можливо це. Це ознака «суспільної антисанітарії» глибинного рівня. Хоча етнічні українці здатні теж багато на що, але я зараз говорю про регіони масового ураження. Бо Західна Україна не зазнала Голодомору.

«ЖУРНАЛІСТИКА — ПРОФЕСІЯ, ЯКА ПЕРЕДБАЧАЄ ПОЗИЦІЮ»

— Ми повинні оцінити масштаби катастрофи і зрозуміти, скільки зусиль потрібно вкласти у культурну реставрацію. Я була неспокійною людиною, яка намагалася їздити в Донецьк виступати в тамтешньому університеті ще при першому приході Януковича-прем’єра. Ми не боїмося чесних розмов, не боїмося зачепити чийсь авторитет. Адже при великій кількості говоріння у суспільстві бракує чесних розмов. У наш час суцільного прагматизму повинні бути сподвижники. Журналістика — це така професія, яка передбачає позицію. Нас вчили, що журналістика — це «з одного місця перенести на інше». Але це не так. Тому, створюючи історію, треба думати, чи хочемо ми жити інакше. Бо «хвіст помилок» тягнеться за нами, він не відірваний.

У діяльності останнього президента були ті риси, які давали надію у майбутньому виростити щось. Але в його діяльності також було немало тих сторін, які дозволяли підозрювати, що все не зовсім так. Бо пафос і патріотичні речі звучали дуже високо, але з самого початку не було реальних кроків на демонтаж олігархату. І невдоволення від цього «здетонувало».

«ОБОВ’ЯЗОК ЛЮДИНИ — БУТИ ВІДПОВІДАЛЬНОЮ»

— 100 років тому аристократа проголосили гетьманом. А сьогоднішній український народ на це здатен? Ні. А чому? По-перше, мало аристократів, а у всіх інших — мислення не сформоване, у них зв’язки не зібрані. Ми книжку «АVЕ...» починаємо з того, що «розпався зв’язок часів». Це шекспірівська проблема для українства. Це зв’язок потрібно з’єднувати.

Ми маємо передбачати виклики нашого суспільства, нашого часу і бути до них готовими. Коли Маргарет Тетчер приїхала в Україну і виступала у парламенті, вона сказала не надто революційні, але дуже точні речі, які мало хто почув. Вона не стала відмовляти нас від незалежності, сказала: «Якщо ви так вирішили, то маєте взяти на себе усю повноту відповідальності. А це те, чого у вас так довго не було». Цю фразу, таку енергетично сильну, не оцінили. Багато говорили про права і свободи, але мало — про обов’язки. Обов’язок людини — бути відповідальною. І це дуже добре розумів Гетьман. Для нього обов’язок означав пожертвувати особистим комфортом, спокоєм своєї родини і взяти на себе відповідальність за долю анархічної країни з несформованою внутрішньою структурою, яка давно не знала, що таке державність, а пам’ятала про Гонту і січовиків. Коли він жив на еміграції, то казав: «Що ви хочете від народу, вихованого театром?» Зараз можна сказати: «Що ви хочете від народу, вихованого нашим інформаційним простором?» Ми зараз говоримо про відповідальність, а вона означає, що у нас були перші, другі, треті вибори, і уже можна було чогось та й навчитися, як вибирати.

«Проекти «Дня», як цеглини, будують державну свідомість»

Катерина ТАТАРЧУК, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. Iвана Франка:

— Днями у стінах НУ «ЛП» відбулося урочисте відкриття XX ювілейної фотовиставки газети «День». Захід, який абсолютно чітко демонструє, що в державі є інтелектуальні еліти, які мають що сказати. Адже саме зараз, коли в Україні відбуваються певні суспільні зрушення, і країна має тільки два варіанти — бути «Феніксом, який відродився» або залежати від тих, хто фінансує, ця фотовиставка руйнує стіну між народом й інституцією держави. Тому що автори демонструють силу вести діалог, поставивши на засади суспільно важливі питання — яка наша ідея... хто ми... що впливає на формування нації. Фотовиставка стає місцем, куди приходять постаті Львова, велич яких не показна, але відчувається. Вочевидь, що багато хто з них не є медійними персонами, оскільки глибинний аналіз — не тренд. Вони не представляють шоу, яке не має сенсу, натомість після почутих їхніх роздумів відчуваєш інтелектуальний катарсис й розуміння алгоритму державотворення. А їхні відгуки на фотовиставку — це гідна сатисфакція роботи колективу газети й головного редактора Лариси Івшиної.

Багаторічна діяльність газети втілена у статтях, які, як цеглини, будують нашу державну свідомість. Саме вони впливають на інтелектуальний фундамент нації. А тому фотовиставка постає певним інструментарієм, який емоційно підсилює зміст всієї проробленої роботи редакції. Тому, що там зібрані світлини, які навряд чи були б на сторінках інших видань, оскільки показують не сенсаційність, а зміст.

Андрій СОДОМОРА, письменник і перекладач, слушно зауважив: «Відчуття на фотовиставці зворушливі, оскільки віра у те, що попри все, що ми бачимо й що відбувається, ми все-таки не зіб’ємося з цього шляху, яким повинні йти. Газета «День» робить величезну роботу, тому, що вона якраз тримає цей крок у тому напрямку, яким нам потрібно йти, реагує на різні події, й це є прекрасний орієнтир для нас. Виставка, світлини — це ті перелітні моменти, які вливаються у ріку нашої історії, нашого життя, адже вони показують спадкоємність поколінь».

Важливим є й те, що фотовиставка містить настільки сильний зміст, що має нерозривний контакт з різними поколіннями, а черга молоді, яка хоче почути й побачити, — наочне підтвердження того. У стінах вишу, де навчають журналістів, газета «День» користується неабияким попитом, тому своїми враженнями від виставки поділилася й Ольга КВАСНИЦЯ, доцент факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка: «Візит редакції газети «День» до Львова — можливість інтелектуального і культурного діалогу суспільства, це синергія розуму і духу, це зшивання країни конструктивними смислами. У нинішньому контексті йдеться про ХХ Міжнародну фотовиставку, яка мандрує Україною вже не один місяць. Нарешті її можуть побачити львів’яни. Ми маємо можливість воднораз побачити всю Україну, різну Україну: розтерзану війною і політичними перипетіями, зцілену дитячими усмішками і очима любові матерів і дружин, жагу до життя ветеранів Українсько-російської війни і надію на нову країну, що трансформується. Слід віддати належне головному редакторові Ларисі Івшиній за невтомне бажання реалізовувати такі потужні інтелектуальні проекти, як організація фотовиставки, видання книг Бібліотеки «Дня» і щоденне видання однойменної газети».

Переповнене приміщення на фотовиставці газети «День» — це справжній поступ в українському суспільстві. Адже це дає чітке розуміння, що в Україні інтелектуальну еліту хочуть чути. Для львів’ян приємними є відгуки Лариси Івшиної, яка поділилася своїми роздумами про галицьких глядачів: «Я люблю стежити у Львові на фотовиставці за публікою, вона тут збирає людей, які дивляться на неї інакше. Все у цьому дуже правильне й додає нам відчуття тилу. Фото показують різні аспекти життя, адже в кожного з нас є свої «кімнати» у душі, куди ми заходимо. Вдумливий глядач це все побачить».

Діяльність редакції газети «День» — це не просто тираж, а інструмент у нашому суспільстві, який акумулює взаємодії культурної й наукової еліти, для возз’єднання поколінь, що захистить інтереси України й не дасть їй піти з політичної мапи світу. Примітним є те, що саме за сприяння головного редактора газети «День» Лариси Івшиної та колективу цього видання це моральне зростання суспільства можливе.

ВРАЖЕННЯ

«ВИСТАВКА «Дня» ВИМІРЮЄ НАШУ СИЛУ І ТВЕРДІСТЬ У КОНФІГУРАЦІЇ НІЖНОСТІ»

Роман ЯЦIВ, проректор із наукової роботи ЛНАМ:

— Виставка «Дня» не лише документує широкий діапазон нашого національного буття і характеру, нашої ідентичності, а також вимірює нашу силу та твердість у конфігурації ніжності, яка притаманна українцям. Ніжність стала часткою сили, яка дає нам можливість дотримуватися своїх критеріїв краси і гідності у будь-яких обставинах, дає міцнішу субстанцію тієї тверді, яка нам дуже потрібна, щоб ми з перспективою та оптимізмом дивилися у майбутнє. Щоб ми розуміли, що лише коли буде така комбінація властивостей української душі, українського серця, підсвідомості, українського підсоння, ми зможемо будувати реальну Україну, яка не буде міфічною, яка не буде оманливою, задзеркаллям невідомого. Дивлячись у вічі часу, себе можна відкривати глибше. І оця сканізація часу через обличчя, ситуативні події — це живе життя, яке дає нам концентрацію сили, болю і краси. З погляду естетики до такої міри опрацьовано ці твори, що я дивуюся, наскільки злагоджено працювали й ідеологи, й режисери, й експерти, які відбирали ці твори, щоб побачити цілісність і щоб ми відчули в собі цю велику потугу, якою є українська нація.

«ЛАРИСА ІВШИНА СТВОРЮЄ НАВКОЛО СЕБЕ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ СЕРЕДОВИЩЕ»

Антоніна КОЛОДIЙ, доктор філософських наук, професор:

— З пані Ларисою Івшиною мене уже багато разів зводить доля. Я надзвичайно ціную людей, які створюють навколо себе інтелектуальні середовища. Оцього Україні бракує у більшому масштабі та більшій кількості. А вона це робить давно, успішно і в дуже правильному напрямку. Спокійно заповнює ті порожнини, лакуни, про які або не говорять, або говорять мало. І оці історичні проекти надзвичайно цінні. Про історичну пам’ять зараз багато говорять. А потрібно не лише говорити про неї, але й відроджувати її. Мені дуже приємно, що мене запросили. Щоразу радію бути у молодіжному середовищі, бо уже по запитаннях видно знання, інтереси людей. Нам треба з актуальних питань, питань історії, культури, створювати загальнонаціональний дискурс. Щоб у нас усе суспільство втягувалося в обговорення цих проблем. Бо громадянське суспільство у нас досить розвинуте, але це майже закриті середовища, які варяться у власному соусі. Спілкуються між собою, пишуть, роблять щось для суспільства. Але це ядро має поширювати свій вплив на усе суспільство. А цього немає. І вибори показали, що це дійсно так.

«День» НІКОЛИ НЕ ВТРАЧАЄ СВОГО ОБЛИЧЧЯ»

Тетяна ХОМЕНКО, доцентка кафедри зарубіжної преси та інформації факультету журналістики ЛНУ імені Iвана Франка:

— З року в рік у різних сферах — в політиці, в культурі — змінюються обличчя. А газета «День» ніколи не втрачає свого обличчя. Вона показує нам нас, якими ми є. Вона намагається дотягнути нас до важливого рівня, до рівня сили духу. Вона завжди тримає високу ноту, високу напругу, яка дуже потрібна, особливо сьогодні. Лариса Олексіївна демонструє собою отой екстракт, про який вона часто говорить — екстракт інтелектуальної висоти, цілеспрямованості і непохитності. Ось вона взяла цей вектор, і вона не лише сама йде, але й веде. Вона вперто тягне того плуга. Це людина виснажливої роботи, але вона не самотня у цьому. Вона тягне за собою людей, вона готує «витяжку», отой екстракт нашого життя, і подає його так, щоб підштовхнути кожного до свого приватного, автономного відкриття: відкриття в історії, культури. Вона готує матеріал, який зацікавлює читача, змушує йти далі й шукати. Пошук, подивування у тому екстракті — то дуже важливо. Бо наші відкриття починаються з подиву.

«НАДИХАЄМОСЯ КАДРАМИ З ВИСТАВКИ...»

Дарина та Сашко БАЛАБАЇ, кінорежисери:

— Дуже гарні кадри, виставка дуже насичена, є кадри і з передової, і з мирного життя. Ми ними лише надихаємося. Наша світлина на виставці — це фото дівчини із фотоапаратом, яка займається у центрі «Карітас» при церкві святого Юра. Ця організація працює з особливою молоддю. Ми створили для них «штучну» реальність, щоб вони могли виконувати звичні для нас соціальні дії, опановувати професії. Ця дівчинка на світлині була фотографом. Вона була у захваті від того, що тримає у руках фотоапарат і це видно на фото.

«СВІТЛИНИ, ЯКІ ДИВЛЯТЬСЯ В ДУШУ»

Роман КОРЖ, проректор НУ «ЛП» з науково-педагогічної роботи:

— Я у Львівській політехніці відповідаю за це дійство (за проведення фотовиставки «Дня». — Авт.) І коли її монтую, то ввечері перший сам ходжу і дивлюся. І щороку з’являються нові враження, нові фото, які западають у душу. Світлини, які дивляться у душу, дозволяють щось змінювати і робити цей світ кращим.

Нагадаємо, що фотовиставка газети «День» триватиме у Львові (у головному корпусі Національного університету «Львівська політехніка», вул. С. Бандери, 12) до 7 червня. Встигніть оглянути всю експозицію і проголосувати за ту, яка сподобалася найбільше.