У невеликому селі Веселе, що в Ясинуватському районі Донецької області, зараз проживають лише 24 людини. Важко повірити, але не так давно, за словами селян, тут постійно мешкало понад 100 людей. «А в кращі часи — і до 140 доходило», — уточнює місцева пенсіонерка Галина, відмовляючись називати своє прізвище, бо має рідних і близьких «під окупацією» та боїться за їхнє життя, просить називати її просто — «бабця Галя».

Бабця Галя живе майже при самому в’їзді в село зі сторони автошляху національного значення України Н20 (сполучення Слов’янськ — Донецьк — Маріуполь), на вулиці Колгоспній, яку сама ж жінка перейменувала на Дачну. «Колгоспів тут вже давно немає. А після того, як почалася війна, — виїхали й більшість людей. То я знайшла іншу таблицю і тепер називаю свою вулицю Дачною, — говорить пенсіонерка. — Все своє життя прожила тут, на Донбасі, 44 роки працювала на залізничній станції в Ясинуватій. А тепер ось сиджу біля розбитого корита — і чекаю «з моря погоди». Три роки в Ясинуватій не буваю, мені туди не треба, бо то вже не Україна... Я переселенець, у мене там квартира, похований чоловік. А я тут сиджу — це дача сина. У будинку — проходьте, подивіться — ні підлоги немає, ні стін нормальних, а ще — одинарні вікна і дуже холодно. Лінія фронту — тут зовсім поруч, відразу за Кам’янкою. Там постійно перестрілки, чутно вибухи... Часто прилітало і до нас, але останні кілька місяців в село, дякувати Богу, не потрапляло. Відразу за Кам’янкою, ось там, подивіться (жінка показує рукою в бік Донецька) — йде Крута Балка — так це вже, щоб ви знали, земля під «ДНР».

Ми приїхали у село Веселе, адже це однин з постійних прифронтових населених пунктів, якому допомагає волонтер Анна Домбровська — щотижня привозить сюди свіжий хліб та газети, зокрема «День». Приїзд журналістів для місцевої жінки — справжнє свято. По-перше, долею прифронтового села «нечасто цікавляться з Києва», а по-друге, саме газету «День», яку безплатно і регулярно отримує від волонтера, цінує, любить і перечитує всю, навіть прізвища авторів і тематику дописів кожного — знає напам’ять. «Магазину в нас немає, пошта не працює, дуже часто, коли бомблять, то зникає світло — можемо кілька днів при свічках сидіти. І от коли починає рано темніти — читаємо газету. Я, до речі, дуже зраділа, бо читала у вас про пенсійну реформу, що нам, мовляв, пенсію збільшити мають. Дуже б цього кортіло», — говорить бабця Галя і запрошує в двір. Невеликий будиночок дачного типу давно потребує ремонту. У дворі — велика собака, яку жінка називає кращим другом, та головна улюблениця господині — кізочка. «Її молоко дає нам змогу виживати. Я ним, до речі, всіх солдатів напувала, хто приходив. Один аж розплакався, бо, каже, вдома в нього в селі теж коза у батьків», — говорить господарка. Та головна проблема села, за словами жінки, — навіть не вибухи, які регулярно чути на околицях, а відсутність питної води. «Це дуже-дуже важко жити без своєї питної води. Ми із сином возимо воду у великих діжках нашими старенькими «Жигулями» з села Красногорівки. Там у колодязі набираємо. Це ніби й недалеко — зо 5 кілометрів, але кожного дня не наїздишся. Ще й аби тільки для себе возили — даємо іншим. Ми допомагаємо всім, хто з села цього потребує. За це мене називають «актівісткою», — додає жінка. Волонтер Анна Домбровська, натомість, «тітку Галю» називає куратором, який допомагає роздавати хліб і газети, а ще — іншу гуманітарну допомогу, якщо її привозять у село.

«Люди всі знають, що до мене можна приходити і брати гуманітарну допомогу. Ці двері в гараж ніколи не зачиняються, — говорить пенсіонерка. — Зараз я всіх обдзвоню, добре, що в нас телефон ловить, і люди прийдуть по хліб та газети. Приходять всі. І навіть ті п’ять-сім людей, які бояться тут жити і приїжджають лише на кілька днів перевірити, чи ще не прилетіло їм у двір, чи взагалі мають ще свою дачу. Подивляться-подивляться, чи не все розвалено-розбомблено і втікають назад».

Від Веселого двічі на тиждень ходить автобус. Можна виїхати в сусідні села, зокрема Красногорівку. Там люди і скуповують продукти харчування та медикаменти. Також мають можливість поїхати в районну лікарню. «Є така організація — «Лікарі без кордонів». Так-от, Кам’янку вони дивилися, знаю, що Красногорівку — теж, а в наше село не хочуть їхати. Я їм дзвонила, то сказали, що фонди закінчилися. Почекайте, — продовжує розповідати жінка. — А що чекати, мені 68 років, хворію... грошей на ліки не вистачає. Були оце українські солдати, то дякувати їм, дали мазь і знеболювальні ліки, — трохи попустило. А минулого року якісь кореспонденти, як оце і ви, теж були в мене, з військовими приїжджали, дивилися, як тут живу. Зайшли в дім, а тут ні хліба, ні картоплі, нічого... — жінка починає плакати, за хвилину витирає хустинкою сльози і продовжує: — А я стою і «ліпйошку» печу з якихось висівок. Цим їх і пригостила. Зараз краще — вас можу свіжим хлібом пригостити, бо Аня возить».

Прощаючись з бабусею, запитуємо, чи є в селі бомбосховище, куди вона може заховатися під час обстрілів села. «Яке ще бомбосховище? Бігаю по хаті й зі страху кричу, як ненормальна, — емоційно говорить у відповідь. — То біля стіни стану, до біля димаря, то там опора товстіша, то біля дверей металевих... А останнього разу — присіла просто у дворі поміж двох бочок із зерном — подумала, коли осколки летітимуть, то застрягнуть в зерні. Правда ж, я дурна баба? — трохи помовчавши, пані Галина додала. — Кілька разів бігали з собакою в погріб. Але там сиро і холодно. Довго там не висидиш. Снаряди рвалися тут часто, просто в 500—700 метрах від дому. Чи старий, чи малий — жити хоче кожен, тому всі бояться. Були у мене якось спостерігачі ОБСЄ. Я їм, як і вам, — геть все чисто показала і правду розказала. А потім попросилася з ними в Європу. Там один з них німець говіркий був, правда з перекладачем. Коли почув, що я цілком серйозно прошусь в Німеччину чи бодай куди подалі звідси, кажу, що читала, як вони біженців приймають, він подумав-подумав і відповів: «Залишайтеся тут, у вас, в Україні, люди дуже приємні і щирі». Так оце я і залишилася тут, в оточенні 23 приємних людей, яким прилітає на голову неприємні метали нашої війни. А спостерігачів тих більше тут... не спостерігала».