Нині, в епоху гаджетів та соцмереж, будь-яка гучна заява за секунду долітає на інший материк. Кожен із нас може потоваришувати з іноземцем та дізнатися, як його співвітчизники уявляють Україну. А ще кілька століть тому шлях до іншої країни був довгим, складним та дорогим. Тож громадську думку про ту чи іншу територію формували зокрема художники й автори книг та мап.

Працівники Національного музею історії України зробили своєрідний зріз уявлень іноземців про наші землі у вигляді виставки «Очима ближніх і дальніх сусідів: Україна в графіці XVII—XIX століть». До її формування долучилися і  Національний художній музей України та Національна бібліотека України імені Вернадського. Більшість експонатів із фондів трьох установ виставляються вперше.

КОЗАКИ НА СТОРІНКАХ ТА МАПАХ

Куратор виставки, старший науковий співробітник НМІУ Ярослав ЗАТИЛЮК починає екскурсію виставкою з перших джерел інформації про Україну для європейців. У 1517 році краківський учений Мацей Меховський видає «Трактат про дві Сарматії», де зокрема йдеться про українські землі. «Тут формується перший стереотип про родючий «край молока і меду», над яким ніби тяжіє історичне прокляття, адже ці пограничні землі постійно під загрозою вторгнення та руйнувань», — розповідає куратор виставки. Інформація з цього трактату та інших польських хронік була використана у відомій європейській енциклопедії — «Універсальній космографії» Себастьяна Мюнстера 1556 року. Поряд із цими виданнями у вітрині — невеличка книжечка з серії «Республіки» з описами польських, литовських та українських земель. 

Перший більш-менш повний опис України у XVII столітті зробив французький інженер та картограф Гійом Левассер де Боплан. За 20 років роботи на наших землях він створив ще й першу загальну мапу українських земель та топографічні плани окремих територій. Ці напрацювання використовувалися в європейських атласах. Уявлення про терени України як окрему козацьку державу доповнюють і мапи видатного німецького картографа Йоганна-Баптиста Гомана, створені у  XVIIІ столітті.

«Інтерес до наших земель помітно зріс у часи Просвітництва, — продовжує розповідь Затилюк. — Спровокований він був зокрема «Історією Карла ХІІ» Вольтера, яка перевидавалася до ста разів різними мовами. Там автор описує козаків та Мазепу, блукання Карла Україною, роздумує про причини поразки шведів у війні з Росією». На замовлення Наполеона Бонапарта історію Війська Запорізького досліджував у праці «Історія козаків» французький історик Шарль-Луї Лесюр.

Написані дещо раніше книги Йоганна Християна Енґеля — одні з перших праць з історії України. Цікаво, що на них посилалися і європейські, і деякі російські та українські історики, зокрема Дмитро Бантиш-Каменський, чий тревелог із подорожі до Молдавії та Валахії також представлено на виставці. Такі описи вражень із супутніми ілюстраціями та мапами був дуже популярним серед тодішніх мандрівників. Наприклад, на виставці експонується німецький тревелог 1855 року, в якому описується клімат, ґрунти, корисні копалини, а також побут українських селян.

ОКРЕМА ЛЮДНІСТЬ

Тексти та кілька мап —радше доповнення виставки, основний потужний та виразний елемент — візуальний. Ярослав Затилюк розповідає про сприйняття українців та їхніх поселень, посилаючись на експонати перед нами. «На межі  XVIII—XIX століття Україну сприймали як недоцивілізоване пограниччя із патріархальним укладом та багатющою історією, яку населення до кінця не усвідомлює. Образ козацької нації замінився їхніми нащадками, селянами, які страждають від московського деспотизму. Завдання освічених європейців — привезти сюди здобутки цивілізації», — пояснює дослідник. — «Російські мандрівники їхали на терени України оглядати пам’ятки історії Русі та досліджувати своє давнє коріння. Вони вважали, що козаки, а тим паче селяни — це окрема етнографічна нація, яка не має жодного стосунку до князів. Насправді, це не новинка у світовій історії. У ті часи європейці дотримувалися думки, що їхні сучасники з Греції не мають жодного відношення до стародавнього спадку. Нібито набагато більше спільного зі спадщиною античної держави мають французи, італійці тощо».

Ставлення до українського народу як до талановитого, але лінивого до державних справ, і тому поневоленого, простежується і в гравюрах із пейзажами. Хай де б ми опинилися, поглянувши на зображення, — чи у Стрийському районі, чи у передмісті Києва, чи на Полтавщині — всюди акцент зроблений на неймовірних пейзажах та величних пам’ятках. І російські художники, і Наполеон Орда, що вважав себе поляком, змальовували ліси та луги, церкви, будинки та палаци, споруджені правителями. Але кожен фокусувався на тому, що дотичне до історії його імперії — Російської та Речі Посполитої відповідно. Дрібні фігурки селян, займаються своїми повсякденними справами, лише деталізують передній план.

Окрема стіна на виставці присвячена портретам людей та зображенням традиційного українського одягу, які складають образ селянської нації. Роботи Михайла Клодта зафіксували сюжети з життя та красивих та розслаблених людей в одязі яскравих кольорів. Офорти та портрети селянок Льва Жемчужникова та замальовки Катерини Гальцевої теж зображають селян у звичних умовах, але виглядають більш приземлено. Домінік-П’єр де ла Фліз, автор етнографічного опису селян Київської губернії, додав до свого величезного фоліанта альбом із 5 аркушів із замальовками їхніх костюмів. Частину можна роздивитися під виставковим склом. Не могла обійтися ця добірка без Тараса Шевченка, його пейзажних робіт та кількох офортів — фрагментів із «Живописної України». Цей проект був для нього способом якнайкраще представити наш народ. На жаль, попри масштабний задум продовжити проект не вдалося.

ЗУПИНИТИ МИТЬ

Слід віддати належне і художникам, які зображували українські землі, і тим, хто зумів зберегти ці надбання. Адже багато експонатів цієї виставки демонструють нам пам’ятки, які вже зникли (наприклад, ханські гробниці у Бахчисараї) або виглядають зовсім інакше (той же старий Поділ та творіння Івана Григоровича-Барського). На виставці знайшлося місце і пейзажам Криму середини ХІХ століття — Судакська долина, Алушта, Симеїз...

У центрі музейної зали — величезне фото Миколаївського ланцюгового моста — першої капітальної переправи через Дніпро в Києві, що існувала у 1853—1920 роках. Його зробив Джон Кук-Борн. А нижче для порівняння — невеличкі літографії-листівки, зроблені на межі ХІХ та ХХ століть, із тим же міським пейзажем. «Час іде, змінюються способи фіксації дійсності, — завершує екскурсію Ярослав Затилюк, пересуваючи по склу вмонтовану лупу. — Колись таке фото було дуже дорогим, і зробити його було непросто. А тепер ледь не всі ми маємо в кишені смартфон з камерою і по кілька гігабайтів цифрових архівів». Відповідно, кожен із нас має можливість формувати не тільки власний імідж, а й картинку свого міста та держави в очах іноземців. Але така легкість приносить і додаткову відповідальність. Photoshop, звісно, програма могутня, але підтягти до ідеалу реальність, а не її відбиток на матриці фотоапарата — виклик набагато складніший. І цікавіший.