Благодійна організація «Молодь за мир» — українське відгалуження Спільноти святого Егідія, що зародилася 50 років тому в Італії. Її засновник Андреа Ріккарді активно підтримував безхатьків, людей поважного віку, хворих, допомагав їм не тільки матеріально, а й морально, боровся зі СНІДом в Африці. «Молодь за мир» не акцентує уваги на релігійних питаннях, а просто займається благодійністю.

Волонтерка Катерина Сорокопуд розповідає: «До платформи я долучилася тільки в грудні минулого року. Чимось мій вибір пов’язаний з майбутньою професією — хочу бути лікарем. А для цього потрібно спілкуватися з тими, хто потрапив у скрутні обставини, кому необхідна допомога. До таких людей має бути особливий підхід. Це для мене своєрідна практика. Я дуже багато відкрила для себе. Усвідомила, що доволі соціально захищена: у мене є дім, батьки, які про мене піклуються. Раніше ніколи навіть не задумувалася, що взимку під час морозів у ХХІ столітті люди замерзають на вулицях. Наприклад, ми спілкуємося з одним безпритульним — паном Володею. Він живе у підвалі житлового будинку на східцях. Його подруга наприкінці минулої осені замерзла. Зрозуміло, що треба щось робити».

Зараз представництва «Молоді за мир» діють у Києві, Харкові, Івано-Франківську та Львові. Зокрема в Києві організація працює уже шість років. Про специфіку її роботи «Дню» розповіла член спільноти Анна Борисовська: «Головна мета організації — стати для бідняків друзями, висловлювати їм підтримку, розуміти їхні потреби, якщо це можливо, задовольняти їх. Серед постійних заходів організації — щотижнева роздача їжі. У вівторок цим опікуються студенти, у п’ятницю — школярі, в інші дні — різні представники спільноти. Також ми кожної суботи ходимо в Будинок для людей похилого віку в Києві. Під час навчального року діяло дві «Школи Миру», одну з яких відвідували і ромські діти. Окрім цього, організовуємо щомісячну молитву за мир, кожного року проводиться два табори: один — для дітей зі «Школи Миру», інший — для дорослих — бідних, бездомних і осіб з Будинку для людей похилого віку. Також разом із бідними ми святкуємо Різдво, День Києва та дні народження».

Один із волонтерських заходів, благодійний пікнік, «Молодь за мир» організувала нещодавно в парку «Перемога» та на Подолі. Організатори запросили не тільки безхатьків, а й просто малозабезпечених та самотніх пенсіонерів.

Мені вдалося побувати на цьому заході не тільки як журналістові, а й як волонтеру. Безхатьки пригощалися, розповідали анекдоти, слухали вірші, разом виконували пісні. Загалом кілька годин спільного дозвілля не пройшли дарма. Я б сказала, цей пікнік став своєрідним шансом заглибитися у сутність проблем безхатьків та почути історію кожного.

ПРО ЛЮБОВ ДО ДІТЕЙ ГОВОРИТЬ САМА ОБКЛАДИНКА

На ньому старенький сірий костюм у клітинку та рожева сорочка. На обличчі — шрам. Це Олексій Холод. Мені не довелося докладати зусиль, щоб розговорити його. Розмову гість відразу ж починав своїми спогадами. Розповідав про роки в армії, завод «Більшовик», де колись працював, про дітей та онуків і ще багато всього. Не знаю, чому він був такий відкритий. Мабуть, потреба, щоб тебе вислухали, — одна із найважливіших для таких людей...

Із Валентиною Бараховою я познайомилася, коли помітила літню жіночку із розгорнутим збірником віршів. Моя нова знайома виявилася поетесою. «Я вірші почала писати з чотирнадцяти років. Надихнуло, мабуть, кохання. Навіть поезії так і називаються «Кохання і сум», «Випробування», «Егоїзм»... Зараз перейшла на духовні вірші. Пишу про Бога. Навіть уже збираюся видати збірку за сприяння церкви. Багато віршів присвятила своїм дітям...» — коментує Валентина Барахова.

І справді, про любов авторки до дітей говорить й сама обкладинка книжки. Ззаду на ній чорно-біле фото: молода пані Валентина із двома синами. Розповідати про це поетесі трохи боляче — одного зі своїх синів жінка втратила рік тому.

Від моєї пропозиції почитати вірші усім гостям пані Валентина відмовилася: сказала, що соромиться. Однак запропонувала послухати пісню про сина. Як виявилося, пані Валентина ще й співає. Напевно, це була найтихіша композиція, яку я коли-небудь чула. Однак дуже якісно виконана.

ЇЇ ДОМІВКА БУЛА ЗА ТРИ КІЛОМЕТРИ ВІД ЛІНІЇ ВОГНЮ

Історія Галини Семенюк особлива: раніше її домівка була за три кілометри від лінії вогню. Зараз там зруйновано 76 будинків. «Я — людина мирна, не хочу війни. Молилась Богу за те, щоб він мене звідти вивів, — і ось я тут», — так пані Галина розповідає про те, як стала переселенкою із зони АТО. Щоправда, родичів вона в Києві не має і пенсії не отримує. Живе у хостелі, який переважно оплачує її подруга. Спілкуючись із Галиною Семенюк, дивуюся, настільки оптимістична ця людина.

Завершилося дійство символічною фотосесією. Коли я запитувала, хто хоче фото, відгукувалося багато. Кожен або усміхається, або позує, або просто обіймає сусіда. Погляди та усмішки настільки живі, що навіть старий одяг не псує картинку. Переглядаю зроблені фото — і думаю, що насправді кожен тут — глибока особистість.

До речі, всі, хто хоче допомогти, можуть долучитися до роздачі бутербродів безхатькам щовівторка. Вашій ініціативі завжди раді.