Києво-Печерська лавра з часів свого заснування уславилась не лише плодами духовними. Широко відомо, що із лаврських пагорбів бере свій початок і вітчизняне садівництво. Саме тут натхненними трудами печерських насельників були культивовані перші в нашому краї вишні, горіхи, груші, виноград, кизил.

Та як історія самої обителі, так і її славетна садівнича минувшина й сьогодні викликає наш інтерес до багатьох своїх таємниць. А шлях до їх розкриття буває різним.

Тривалий час дослідники не могли знайти відповіді на питання, як так могло статися, що віками набутий досвід лаврських садівників не залишився в анналах вітчизняної садівничої історії. Здавалося, що він назавжди втрачений або, у кращому разі, перебуває за межею сучасного пошукового простору. Та відповідь прийшла із зовсім недалекої часової відстані. Рік 1837-й. Ним датовано видання в Санкт-Петербурзі книжки під назвою «Подробное наставление, составленное заведующим садами Киево-Печерской лавры». Її автор — небіж відомого скульптора І. П. Мартоса, талановитий юрист, дослідник історико-церковної спадщини Іван Романович Мартос. Проживаючи в 1819 — 1830-х рр. у Києво-Печерській лаврі, він занотував повіданий йому садівником-ченцем безцінний досвід із багатовікової практики лаврського садівництва.

Поштовхом до створення Мартосом унікального опису лаврського садівництва, як людиною далекою від цього заняття, стало його захоплення доглянутістю лаврських садів та поцінування смакових якостей лаврських фруктів, які він часто купував у Печерному саду.

Нагадаємо, йдеться про 20-ті роки XIX ст. На той час лаврські фрукти вже набули статусу широковідомого бренду. Без фруктів із лаврських садів ще в 60 — 70-ті рр. XVIII ст. не обходилася в Києві жодна сезонна виїзна заготівля цукатів для царського двору.

Секрети особливо вишуканого смаку лаврських фруктів таїлися у століттями виплеканій майстерності монастирських садівничих. Тож не дивно, що лаврські фрукти, подібно до розкішно оздоблених книг лаврського друку, надсилались в дар високомонаршим та іншим сановним особам.

Так, у вересні 1766 року Лавра винайняла дві підводи до Санкт-Петербурга та одну на зворотний шлях і оплатила послуги рейтарського вахмістра, витративши сукупно 30 карбованців «для доставки к высочайшему двору фруктов». Ідеться про сливи-угорки, які достигали саме на ту пору і були вельми придатні для такого дальнього транспортування. Однак наступного 1767 року високомонарший духівник Федір Дубянський до листа, адресованого лаврському архімандритові Зосимі, в якому описує подробиці вручення тогорічного сливового дарунка царським особам, додає записку такого змісту: «Ваше высокопреподобие (архімандрит Зосима. — Авт.), благоволите прислать дуль к ее Величеству, что называются бабы». Насправді, йшлося про широко культивований в тогочасній Україні, і в Лаврі зокрема, сорт літніх груш — великих, соковитих і солодких, які мали назву «дулі» або «баби». Тож 1768 року до царського двору в Санкт-Петербург із Києво-Печерської лаври було відправлено не лише три ящики слив-угорок загальною кількістю 2000 шт., а й три ящики груш «дуль» по 60 штук у кожному. Однак у супровідному листі, з огляду на «найвищу високість» адресата, вони були зазначені як «груши хорошего рода».

Із року в рік кількість персон, яким Лавра вважала за почесний обов’язок піднести в дар свої фруктові «подношения», зростала. Відтак 1770 року було складено навіть особливий «Реестр посланных из Лавры к Высочайшему ее императорского величества двору и другим персонам слив». Серед «інших персон» були зазначені преосвященства Санкт-Петербурський, Тверський та Псковський, Троїцький архімандрит Платон, високомонарший духівник Касіян, граф Нікіта Панін, граф Григорій Орлов та ін.

Фрукти із лаврських садів доставляли також до столу київських губернаторів. Так відомо, що київський військовий губернатор Петро Желтухін та віце-губернатор Аркадій Кочубей були великими поціновучами лаврських яблук. У лаврських садах яблуневих дерев було чи не найбільше. Вони поступалися іноді лише грушам. У найбільшому на той час Печерному саду на Звіринецькому подвір’ї з 2154 фруктових дерев тодішній лаврський економ Досифій нарахував 588 яблуневих дерев різних сортів: білих, склянкових зимових, зарниць, путивок, солодких. Іншу частину саду становили груші, вишні прості та шпанські, черешні, сливи, кизил, шовковиці, горіхи волоські, морелі.

З лаврськими садами нерозривно пов’язана також історія виготовлення славнозвісного сухого київського варення. В період становлення сімейного бізнесу Семена Балабухи — відомого виробника київського сухого варення, його дружина та доньки фрукти потрібної якості зазвичай купували в лаврському Печерному саду. Це були вишні прості й шпанки, сливи, яблука, зелені горіхи та груші переважно сорту «принц-мадам».

Та крім знаменитих «принц-мадамів», червонобоких запашних, які вабили ароматом і милували око красою своїх плодів, у монастирських садах плекали також грушеві дерева найрізноманітніших сортів: червоні та анафанівські, мушкетки, рябі, багорські, гливи, ранні та зимові, арапки, сахарні, баби, осиновки та уликові.

Лаврські сади на мальовничих Печерських пагорбах зачаровували містян та подорожніх у пору цвітіння і спокушали запашною привабливістю, коли плоди достигали.

Але про те, що вони є витвором не просто майстерності лаврських садівників, а справжнього, віками опановуваного мистецтва, замислювались далеко не всі шанувальники лаврського фруктового розмаїття.

Все ж винятки траплялися. В останній місяць холодної зими 1819 року, з надією провести решту життя подалі від буденної суєти, в Лаврі оселився дійсний статський радник у відставці Іван Мартос. З огляду на його статус, доброчинні наміри та велику бібліотеку, яка йому належала, для проживання йому було відведено келію колишнього економа в «економічному ряду» Верхньої лаври. Про те, що прибулець особливо потребував спокою, свідчить власноручний припис київського митрополита Серапіона лаврській братії «всякое спокойствие его (Мартоса. — Авт.) соблюсти».

Втім, чи не знайшовши бажаного спокою, чи не зустрівши належного розуміння в царині містичних пошуків, які на той час цілковито заволоділи ним, у травні 1830 року Мартос залишає чертоги лаврської обителі. Він переїжджає до свого друга В. Ломиковського в його Миргородський маєток «Трудолюб», забравши з собою лише книги та рукописи, які були з ним нерозлучні. Серед тих рукописів, переважно богословсько-містичного спрямування, було також надзвичайно цінне дослідження, присвячене багатовіковому досвіду лаврського садівництва. Та 4 квітня 1831 року І. Мартоса не стало. І лише завдяки уважному ставленню до залишеної ним рукописної спадщини його друга і благодійника В. Ломиковського, котрий, до того ж, захоплювався агрономічною справою, рукопис про лаврське садівництво було надруковано 1837 року в Санкт-Петербурзі під назвою «Подробное наставление, составленное заведующим садами Киево-Печерской лавры».

Повертаючись до обставин написання цієї книжки, зазначимо, що вона з’явилась на світ завдяки зустрічі двох неординарних особистостей. Сталося це 1826 року в Печерному саду на Звіринці. Якось, купуючи там яблука, 66-річний статський радник Іван Мартос зав’язав розмову з 33-річним наглядачем Печерного саду Іларіоном. Глибина та всебічність садівничих знань Іларіона настільки вразили Мартоса, що він вирішив зберегти почуті від нього відомості й записати їх. «Настанови» лаврського ченця-садівника він виклав, розділивши їх на дві частини. В першій ідеться про висаджування фруктових дерев та різноманітні садівничі прийоми, а в другій — про способи лікування деревних хвороб. Подається також річний календар садівничих робіт. Згідно з ним, роботи розпочиналися в лаврських садах у березні і тривали майже до кінця листопада. Але якщо зимові місяці траплялися безсніжними, то лаврські садівники вважали їх найсприятливішими для очищення садів від зайвих дерев.

У цій щоденній роботі накопичувалися знання, з яких із часом народжувалися справжні таїни садівничого ремесла. Саме тому повчання лаврського садівника Іларіона й сьогодні можуть стати в пригоді у пошуках відповідей на безліч запитань, пов’язаних із садівництвом. Так, якщо перестало плодоносити сливове дерево уподобаного вами сорту, «в таком случае делается весной и осенью в кореньях раскопка, в которую кладут часть сухой желтой глины, и засыпают ею корень, и сливовое дерево по-прежнему сделается плодородным», — а якщо потрібно захистити дерево від сонячних опіків, то варто змастити гілки та опікові плями «мазью с вместе сваренных деревянного масла, воску и белой смолы», а якщо... Втім, ця книжка — не енциклопедія і тому, можливо, щось більше. Хоча б тому, що завдяки їй у нас відроджується N-кількість нейронів нашої історичної пам’яті.

Фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»