На не велелюдних у вихідний, 8 липня, вулицях Києва, поміж невисоких будинків, поблизу Контрактової площі, немов ховається невеликий, але ошатний Музей гетьманства. Цьогоріч заклад уже відсвяткував своє чверть сторіччя. Але саму будівлю в народі називають «будинком Мазепи». Воно й недивно, адже збудована вона саме за його за часів – у кінці ХVII –  на початку XVIII стст., хоча немає підтверджень, що там жив сам гетьман. З надзвичайно цікавим супроводом наукового співробітника музею, кандидата історичних наук Володимира Панченка ми відвідали п’ять виставкових зал. Чотири з них присвячені найвидатнішим гетьманам України.  

Зала Івана Мазепи

Невелика кімната,  з низькою стелею та великим дерев’яним порогом. Саме у ній зібрано експонати, які розповідають про життєвий шлях гетьмана та його діяльність. Серед них у очі впадають фотографії та моделі церков, споруджених коштом гетьмана. Бойова булава, а ще шаблі, гарматні ядра та люльки для куріння, портрети Івана Мазепи та фотографія його матері –  Марії-Магдалини Мазепи, до порад якої гетьман, до речі, дослуховувався аж до кінця життя, розповів нам Володимир Панченко. Між іншим, наш екскурсовод не тільки глибоко і цікаво викладав матеріал, а ще й не втомлювався відповідати на численні запитання-уточнення учасниць ЛШЖ.

Так, серед усіх експонатів цієї зали найбільшу увагу присутніх привернула мапа України, створена картографом  Йоганном-Баптистом Гоманном ще 1716 року в Німеччині. На карті окреслені території названі «Україна – земля козаків». За словами екскурсовода, уже ця карта перекреслює сьогоднішні пропагандистські історії, про те, що Україна була нібито вигадана в австрійському генштабі за часів Першої світової війни. А ще й показує, що територія сучасної Донеччини завжди належала до українських земель і споконвіку була суцільним козацьким краєм, де було безліч козацьких сотень. 

Звернув увагу пан Володимир й на гравюру Івана Мазепи – роботу українського художника Василя Масютіна, виконану  в 1933 році в Німеччині. Прикметно, що потрапила вона до музею з особистої колекції Павла Скоропадського. Ще в 2004 році закладу її передала рідна дочка гетьмана Олена Павлівна Отт-Скоропадська, якій, до речі, в музеї приділена окрема увага. Але про все за порядком.

Зала Богдана Хмельницького

Перше, що бачимо, коли піднімаємося доволі-таки крутими сходами – триптих «Ми Богдан» художника Андрія Юхимця, на якому Богдан Хмельницький зображений на Січі, з полковниками і в Києві. Остання частина й відповідає славнозвісній події, про яку усім розповідають у школі – тріумфальний в’їзд до Києва в січні 1649 року.

Поряд розміщена реконструкція великої хоругви війська гетьмана, яку досі не вдалось віднайти. Єдине, що про неї відомо – описи: біле полотнище зі зображенням родового герба Хмельницького. Далі – роботи художника Сергія Луцака: портрети гетьманів доби Руїни. Цікаво, що майже всі ці гетьмани починали свою військову кар’єру в складі війська Богдана Хмельницького.

Гравюра з портретом гетьмана Хмельницького була виконана тим же митцем, що й Івана Мазепи, тільки в 1904 році. Як виявилось згодом, це був ще один подарунок, зроблений Оленою Павлівною з  колекції Скоропадських.

Зала Пилипа Орлика

Якщо пройти повз коридорчик, де усі охочі можуть придати собі сувеніри, можнапобачити портрет Пилипа Орлика,  виконаний художником Миколою Павлусенком в 1997 році. Поряд фотокопії окремих статей першої Конституції України 1710 року створення. Оригінал її зберігається у Стокгольмі в королівському архіві, уточнив наш гід на запитання однієї з «літньошколярок».

На стіні – живописні портрети, виконані в 1920-ті роки в Берліні художницею Ольгою Мордвіновою на особливе замовлення Павла Скоропадського. На підтвердження цього бачимо фото, де гетьман разом зі своїм сином Данилом розвішує ці портрети в їхній берлінські віллі, яку було знищено  в кінці Другої Світової війни.

Як розповів Володимир Панченко, у маєтку діда Павла Скоропадського в Тростянці була така колекція портретів, яка, на жаль, була також знищена разом із маєтком. Тож, можливо, саме тому гетьман Скоропадський вирішив їх відновити. І саме від діда, вважає пан Володимир, у Павла Скоропадського була така пошана до козаччини. Серед портретів – Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Павла Полуботка, Данила Апостола та Івана Скоропадського. Всі ці картини, разом з попередніми гравюрами,  були привезені до музею Оленою Павлівною.

Зала Павла Скоропадського

Остання кімната – простора та світла. Перше, що потрапляє в очі – дитяча  вишита сорочка Олени Скоропадської та елегантна шаль її мами Олександри. Сорочку, як і столик з Тростянецької садиби, де ріс Павло Скоропадський, привезла разом  іншими картинами та гравюрами на початку 2000 років сама пані Олена.

Екскурсовод наголошує на унікальності досягнеть Павла Скоропадського як гетьмана. Воно й не дивно, адже за сім з половиною місяців перебування при владі гетьману  вдалося провести низку важливих реформ. Розбудувати армію, запровадити національну валюту, встановити дипломатичні відносини з близько 20 країнами світу,  провести культурну реформу, налагодити транспорт та зв’язок, заснувати Академії наук, два  університети та орієнтовно 150 гімназій. 

На стіні в білих рамах зберігаються фотографії та документи, пов’язані з життям гетьмана. Тут і герб роду Скоропадських, і родовід, укладений Омеляном Пріцаком, дитячі фотографії Павла Скоропадського та світлини його дружини та дітей.   А ще табель навчання гетьмана за 4 курс Пажеського імператорського корпусу (оцінки там були переважно задовільні, проте Володимир Панченко пояснив, що то для кадета не було великим показником. Приміром, Павло Скоропадський під час одних із канікул за власний кошт поїхав до Італії та Греції, щоб на власні очі побачити унікальні культурні пам’ятки. Тож уже тоді масштаб його особистості був більше, ніж просто військового). Також в експозиції – написаний майбутнім гетьманомі лист до матері.

А під час гетьманування, звертає увагу екскурсовод, Павло Скоропадський показово одягав черкеску – одяг кубанських козаків, як прояв тяглості цієї традиції.

Розповів Володимир Панченко  й деталі про день, коли гетьману довелося зректися влади. Про це Скоропадський пише в своїх спогадах, що грудневого ранку чекав на приїзд французького консула, переговори з яким мали стати початком визнання Української держави державами Антанти, а натомість приходить фронтовий поштар з телеграмою – вимогою від  Володимира  Винниченка покинути пост керівника держави…

Надзвичайно цікава і змістовна розповідь змусила замислитись про те, наскільки іншою могла бути історія України у ХХ столітті, а також про роль справді державницького мислення для збереження України. Недарма газета «День» назвала 2018-й роком Гетьманату Павла Скоропадського, адже цей приклад вартий детального і уважного розгляду. Власне, як і сам музей, який усі «літньошколярки» «Дня» радять відвідати кожному!

«НАША КРАЇНА МАЄ БАГАТОВІКОВУ ІСТОРІЮ, ЯКУ ДУЖЕ ДОВГО ХОТІЛИ СТЕРТИ НЕДОБРОЗИЧЛИВЦІ»

Ірина ЛАДИКА, Львівський національний університет імені Івана Франка:

 – У Музеї гетьманства я була вперше, а донедавна навіть не знала про його існування. Дарма, адже експозиція музею різноманітна, детальна розповідь екскурсовода буквально змушує оживати усі експонати. Найдужче запам’ятався «фейковий» портрет Івана Мазепи, на якому насправді зображений зовсім не український гетьман. А також старовинна карта України, фотокопії уривків із Конституції Пилипа Орлика, портрети гетьманів (зокрема, часів Руїни), гривні авторства художника Нарбута. Після відвідин музею візуалізувала для себе тяглість історії та традицій України: наша країна не постала «на рівному місці», вона має багатовікову історію, яку, на жаль, дуже довго хотіли стерти недоброзичливці. Музей гетьманства намагається зберегти і передати цю спадщину, що є дуже важливою місією, щоб зрозуміти історичне багатство нашого народу.

«НАДЗВИЧАЙНО ЗАХОПЛИВО ПОГЛЯНУТИ НА ІСТОРІЮ ЧЕРЕЗ ДЕТАЛІ З ЖИТТЯ ВІДОМИХ ОСОБИСТОСТЕЙ»

Евеліна КОТЛЯРОВА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

– Мені завжди було цікаво дізнатися, який історичний лідер міг би бути прообразом гідного політичного керманича для України. Під час подорожі в нашу минувшину Музеєм гетьманства я зрозуміла, що ця людина могла би бути схожою на Павла Скоропадського. Адже за сім місяців правління створити боєздатну армію, запровадити національну валюту, встановити дипломатичні відносини з провідними країнами світу, заснувати багато освітніх закладів зможе далеко не кожен, хто отримує владу. Екскурсія музеєм ще більше озброїла мене, дала аргументи, які можна було б використати в дискусії з українофобами. Наприклад, ми з гідом знайшли Слов’янськ на карті «Україна — земля козаків» XVIII століття, створеній німецьким картографом. До того ж екскурсовод зазначив, що Слов’янськ і Донеччина в цілому завжди були козацькими осередками, і «ніяким русскім міром там не пахло аж до приходу Катерини II». Надзвичайно захопливо було поглянути на історію гетьманства не під кутом цифр, а через деталі з життя відомих особистостей.

«СЬОГОДНІ ВКОТРЕ ПЕРЕКОНАЛАСЬ У САМОБУТНОСТІ УКРАЇНИ»

Яна ХРОМ’ЯК, Київський університет імені Бориса Грінченка

– Звісно, можна до нестями стверджувати, що української нації ніколи не існувало, що її історію і культуру створювали прибульці із сусідніх «братніх» держав, а можна відвідувати музеї та спиратись на архівні дані. Особисто я прихильник останнього варіанту. У Музеї гетьманства сьогодні вкотре переконалась у самобутності України. Бо якби всі музейні артефакти були підробкою, тоді всі вони – частина шаленого плану ( що малоймовірно). Адже чи можна щось штучне створити так по-справжньому? Авжеж, ні. Сьогодні у Музеї бачили карту козацьких часів. А на ній напис — «Russia Rubra». Звісно, шовіністи одразу почали б вередувати і тицяти пальцем на напис із вигуком «ета істінно русская земля». Та ні. Вираз цей в перекладі означає «Червона Русь» і жодної етимологічної схожості із назвою «Росія» не має. Гадаю, там, у центрі карти, і «закопана» пуповина української нації.

«ЕКСКУРСІЮ ПРОВОДИВ ПРОФЕСІОНАЛ»

Христина САВЧУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка

– Похід в музей справді може бути цікавим, якщо екскурсію проводить професіонал. Вміння відродити любов до історичного минулого дається не кожному. Проте Володимир Панченко –  знавець своєї справи. Це прекрасно – відчувати дух періоду Гетьманщини, немовби поринаючи в ті часи.

Літня школа журналістики відбувається за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні