Історик Володимир В’ятрович представив публіці свою нову книгу. «Архівні надра секретів КҐБ настільки великі, що матеріалів, напевно, вистачить на сотні книжок, для цілих поколінь істориків, письменників», - одразу підкреслює автор. «Історія з грифом «Секретно». Нові сюжети» - це вже друга книга В’ятровича. Перша – «Історія з грифом «Секретно» потрапила в ТОП-10 книгарні «Є», відзначена премією імені Василя Стуса та мала три перевидання впродовж минулого року. Виходячи з того, який ажіотаж спостерігався під час презентації другого тому книги традиційно в книгарні «Є», вона буде не менш популярною.

Володимир В’ятрович в свій час займався розсекреченням архівів радянських спецслужб. У 2008-2010 роках був директором Галузевого державного архіву Служби безпеки України. Як зазначив під час презентації ведучий зустрічі головний редактор «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані: «Якби не змінилася політична ситуація в 2004 році і якби Володимир в силу історично-політичних обставин не зміг доторкнутися до тих секретів, то вони й досі могли лежати на тих полицях недоторканими. Він розпорядився цим вікном можливостей надзвичайно плідно».

Як зароджувався один із найвідоміших українських політичних проектів ХХ століття – ОУН? Що приховували тихі будні «застою»? Як разом із «тюрмою народів» розвалювалася найстрашніша спецслужба світу? В’ятрович в своїй книзі намагається дати відповіді на ці запитання, оприлюднюючи раніше не доступні справи, заведені «органами».

«Головним мотивом написанням цих книг було показати – а що, власне, є в цьому архіві, які там матеріали містяться, - говорить автор. - Так співпало, що одна з перших статей з циклу «Історія з грифом «Секретно» з’явилася незабаром після затримання мого колеги і друга Руслана Забілого Службою безпеки України, якого звинуватили в тому, що він ніби намагався поширити матеріали, які містять державну таємницю. Після цього я вирішив показати всім, що за секрети на думку нинішньої влади приховує цей архів. Тому була задумана ідея статей, яка мала б охопити всю історію радянської України з 1918 по 1991 рр.».

У книзі за секретними грифами сховані життєві історії, зокрема головного командира УПА Василя Кука, дружини Романа Шухевича Наталії, отамана «Поліської січі» Тараса Боровця – «Бульби», письменника Михайла Ялового, сільського вчителя Хаїма Сигала та інших.

«Другий мотив – показати всю багатовимірність історії України, - каже В’ятрович. Часто навіть ті люди, які цікавляться історією, сприймають її в чорно-білих тонах – примітивно. Тому я хотів показати історію не тільки як чорно-біле, німе кіно, а як повноколірне, з гарним звуком кіно, можливо, в 3D форматі. В такому контексті ми зможемо зрозуміти всі складні перипетії XX ст. Моїм завданням було, щоб читач спробував поставити себе на місці того чи іншого героя, зрадника, щоб зрозуміти його мотиви. Найкраща можливість для відображення такої багатоманітності історії є екстремальна ситуація війни, коли навколо все загострюється – важко розділити геройські вчинки від зрадницьких».

В своїй книзі автор намагається показати непересічні перипетії життя простих людей і лідерів підпілля, виклики, які стояли перед солдатами і генералами, фантастичні сюжети обвинувачень. Створені звичайними слідчими проти найбільших письменників епохи.

Третій мотив – показати велику історію України через історію конкретних людей, які жили і діяли в той час, - продовжує В’ятрович. - Мені часом до рук потрапляв дуже показовий документ, і тільки по одному цьому документу можна було зробити гарну статтю. Наприклад, в новій книзі є сюжет під назвою «Третя сторона в польсько-українській війні». В ньому розповідається як на завершальному етапі польсько-українського протистояння на Волині (зима-весна 1944 року) загін Армії Крайової спільно з Червоною армією проводили операції проти німців. Поляки сподівалися, що це їх союзники. Тому після спільної операції, вони вирішили, так як боролися за відновлення на цих землях другої Речі Посполитої, поставити прикордонні знаки, які б мали означати відновлення польської держави. За це їх одразу на наступний день їхні ж союзники повісили».

Звичайно, третього президента Ющенка можна багато за що критикувати, але одним з досягнень є політика пам’яті часів його президентства. Вдавалося далеко не все, були помилки, але були і досягнення – по певним напрямкам пророблена серйозна і велика робота. Один з таких напрямків є робота СБУ під керівництвом Валентина Наливайченка, зокрема, що стосується розсекречення архівних документів.

«Книжка надзвичайно важлива. Чому? – задається питанням присутній в книгарні «Є» історик Іван Патриляк. - Тому що Володимир показав наскільки важливо, коли історик має повноцінний доступ до раніше засекречених джерел, наскільки це перевертає наші уявлення про минуле. Сьогодні дуже часто доводиться чути з уст політиків, що історики не зробили того чи того, але це аморально, тому саме вони не розсекречують документи. Думаю, ця книжка буде відкриттям для багатьох. Це новий світ, який від нас ретельно приховували і який намагаються від нас сьогодні знову приховати».

Проблема закритості архівів цікавила багатьох присутніх. Вони неодноразово піднімали це питання. На що В’ятрович відповів, що, насправді, законодавство не змінилося, змінилася лише політична ситуація: «Закони, які зобов’язували відкривати архіви в свій час мене, зобов’язують це робити і теперішнє керівництво, працівників СБУ. Але це не робиться через зміну політичної ситуації. Тому сьогодні все залежить від нашої наполегливості і активності відстоювати наше право на правду. Я думаю, ми маємо спиратися на амбіцію, особливо молодих істориків. Якщо ми не будемо засуджувати злочини комуністичного минулого, завжди буде спокуса використати їх в сьогоденні».

Тепер, як було сказано, на презентації, суспільство матиме доступ до документів в електронному вигляді. «На середину грудня ми плануємо презентацію проекту «Електронний архів визвольного руху», - розповідає В’ятрович. - Це проект, який ми здійснювали протягом останніх двох років з Центром визвольного руху та Львівським національним університетом імені Іван Франка. Ми плануємо, що на момент презентації електронного архіву, на ньому буде біля 7 тис. документів з історії українського визвольного руху. Сподіваємося, він буде постійно і динамічно поповнюватися».

В книзі наведено багато цікавих сюжетів. На один з них звернув особливу увагу громадський діяч, відомий дисидент Євген Сверстюк. «В книзі згадується, що через архіви вдалося вийти на злочин у Вінниці (масові розстріли мирного населення у Вінниці, що проводилися НКВД протягом декількох років перед початком Другої світової війни – Авт.). Я хочу повідомити, що злочин у Вінниці так само як злочин в Катині був засвідчений Міжнародною комісією (по свіжих слідах), яку організували німці. І тільки тому це стало відомо в усьому світі. Є лише дві розкопки – це Катинь і Вінниця, щодо яких була проведена тоді міжнародна експертиза. Десь в 1990 році в Америці на мене вийшов один чоловік, який мав матеріали, експертизи злочинів на Вінниччини. Він ніяк не міг їх надрукувати. Потрібна була якась лояльна передмова. Справа в тому, що ці факти злочину були опубліковані в німецькій пресі і перекладені на англійську мову. Але хто після війни слухав, що свідчать німці. Елементарні факти не бралися до уваги. Мені довелося ці матеріали з німецької і англійської перекласти. Десь на початку 90-х у мене вийшла книжка з досить великим накладом під назвою: «Вінниця: злочин без кари». Було б добре її перевидати. Там дуже багато фактів».

Крім того, пан Сверстюк зробив зауваження. «В цій книжці, а також в іншій літературі у нас вживається слово «радянські служби», - каже дисидент. - В жодній мові світу не існує перекладу «совєтский». Навіщо ми перекладаємо це слово?». «Це буде наступний рубіж, який би я хотів відвоювати у нашого редактора, - відповідає В’ятрович. - Я вже відвоював в нього КҐБ, а не КДБ, НКВД, а не НКВС та інші речі. Я абсолютно з вами погоджуюся, що потрібно говорити і вживати слово «совєтский».

Ну і щоб розрядити ситуацію, Євген Олександрович насамкінець пожартував: «Я тут чув хтось казав про проблеми з російськими архівами (ця тема також обговорювалася – Авт.) Я знаю одну журналістку, яка взяла із собою валізку з горілкою і зуміла розсекретити дуже багато документів в Москві».

Поцікавилися у В’ятровича і про його подальші плани: чи буде через рік третій том? «Скоріше, третього тому не буде, - каже історик. - Справа в тому, що я цими двома книжками хотів показати всю широту і можливості, які надає архів СБУ. Далі я хотів би продемонструвати його глибину, тобто зосередитися на якійсь конкретній темі. Наприклад, хотів би написати про дуже цікаву людину – останнього головного командира УПА Василя Кука».