На платформі станції метро «Гідропарк» зранку у суботу не дуже багато людей. Тут мають збиратися учасники клубу скандинавської ходьби Guide Walker, багато з них майже нічого не бачать або взагалі незрячі. От працівниця метро допомагає чоловіку в темних окулярах і з тростиною дійти до лавки — і ми розуміємо, що це один із учасників спільноти. За десять хвилин назбирується група, близько 15 людей. Хтось із проблемами зору, хтось волонтер-супроводжуючий, тобто гайд, хтось прийшов просто провести день на природі в гарній компанії. Люди десь трьох поколінь, включно з підлітками.

«КОЖНОГО РАЗУ ВЛАШТОВУЄМО СОБІ СВЯТО»

На парковці поряд із Гідропарком з машини дістають палиці для скандинавської ходьби і роздають тим, хто прийшов. Дехто має свій комплект. Пропонують спробувати і мені. Не встигаю оглянутися, як засновник клубу Руслан Рубель, який через хворобу понад десять років тому втратив зір, вже допомагає мені правильно взяти палиці і пояснює, як ними користуватися. Руки треба просувати у спеціальні тканинні ремінці, схожі на рукавички без пальців, які називаються темляками. Наконечники палиць мають бути повернуті назад. Здається, налаштувались.

Як користуватися палицями, доходить не одразу. Ольга Фещенко, яка допомагає в клубі як гайд, інструктує мене. Але коли намагаюсь скоординувати праву руку з правою ногою, те саме — з лівими кінцівками, не можу зробити ані кроку. Як багатоніжка, яку запитали, як вона ходить.

Саме від Ольги я і дізналась про цей клуб. Взагалі Оля понад п’ять років живе у діагнозі, тобто у неї онкологія. Оскільки лікувати такі хвороби в Україні дуже важко, вона вирішила допомогти не тільки собі, а й іншим людям із таким діагнозом, і заснувала благодійний фонд «Рожева стрічка України». Ще Ольга кілька років захоплюється скандинавською ходьбою, а понад рік тому дізналась про клуб Guide Walker і подружилась із його командою.

«Я познайомилась з Русланом у метро. От побачила, що треба людині допомогти. Поруч нікого не було. Питаю, куди треба дістатися. Печерськ. А мені теж туди. Я ж допитлива, прямо питаю — як ви живете, не бачачи світу? Розговорились. А для мене ці палки — такий релакс. Як трапляються життєві труднощі або хочеться побути на самоті, то беру їх та йду містом п’ять-десять кілометрів. Руслан і каже: «То приходьте. Ми займаємось, нам потрібні люди, які будуть, як наші очі». З того часу, це вже понад рік, ми займаємось разом», — згадує Ольга.

За цей час група зросла: долучаються жителі міст поряд із Києвом, приходять нові волонтери, зокрема вже кілька людей з онкохворобами. «Для людей із вадами зору ми, як очі, а для людей у діагнозі це релакс. Кожного разу, коли ми бачимось, влаштовуємо собі якийсь відпочинок, свято», — додає Ольга. От цього разу святкували Національний день Бельгії. Оля прикріпила усім чорно-жовто-червоні стрічки і попередила, що наприкінці прогулянки усіх чекають бельгійські вафлі.

«РОЗІГРІВ»

Приходимо на Венеціанський острів. Спершу — розминка. «Усім зручно? Ніщо не заважає під ногами?», — бадьоро запитує тренер Сергій Швидунов. Перед початком кілька хвилин розповідає про важливість такої розминки для суглобів і організму загалом. А потім ми починаємо завзято махати ногами, руками і палками.

Сергій від народження майже не бачить. До війни на сході він жив у Луганську, вчився у звичайній школі, потім закінчив медучилище в Генічеську, де вивчився на масажиста. «Те, що вчився у звичайній школі, і дало мені більш жорстке загартування по життю, порівняно з тими, хто закінчував інтернат для незрячих. Вони там уже в адаптованих умовах — і незрячі, і слабкозорі. У чомусь, звісно, і там є особливості — вони багато часу живуть без батьків, тільки на канікули приїздять додому. Мені, щоб бути з усіма на рівні, треба було ворушитися, шустрити, розумієте? Треба було на порядок більше метикувати, — усміхається Сергій. — Діти є діти, в чомусь — дітки, а в чомусь дуже жорсткі».

Чоловіка цікавить спорт як можливість оздоровлення. Він мріє стати інструктором із йоги, викладати реабілітаційний та оздоровчий фітнес. «Є напрямки спортивного плану, коли «будують» тіло з гантелями тощо. Не проти цього, але у сучасному суспільстві багато хто так калічить суглоби і спини. Люди починають тягати важке, коли ще не підготовлені до цього, але хочуть результату тут і зараз. Мене більше цікавить реабілітаційний аспект: йога, пілатес, та сама скандинавська ходьба. Якщо для чоловіків — турніки, бруси, акробатика. Більше для здоров’я, укріплення тіла», — пояснює Сергій.

ЯК СТАТИ ГАЙДОМ

Зі стежки, викладеної плиткою, сходимо у ліс, вологий після дощу, де пахне мокрим листям і хвоєю. Йдемо піщаними стежками, під ногами відпочивають равлики. Усі намагаються триматися одне одного, щоб не загубитись. Незабаром я майже переконую себе, що навчилась вправлятися з палками. Супроводжувати когось я поки не ризикнула. Але взагалі гайдом може стати кожен після кількох тренувань. Руку гайда і людини, яку він супроводжує, зв’язують еластичною стрічкою, і так разом вони долають дистанцію.

«Незряча людина швиденько навчить, розповість що до чого. Тут не потрібно особливих навичок: рухи вгору, вниз, відчуття натяжки стрічки. І буквально після першого-другого тренування людина вже не думає про натяжку, це виходить автоматично», — каже Руслан Рубель.

Раніше заняття відбувались інакше. Сергій, який познайомився з Русланом кілька років тому в реабілітаційно-спортивному центрі в Яворові, згадує: «Спершу ми ходили у зв’язках. Між нами була велика мотузка, і ми ходили, грубо кажучи, паровозиком. А зараз кожен ходить сам, а якщо людина не бачить, то у неї є гайд. Так мені подобається більше, бо більше свободи у рухах».

З-за кущів видніється Русанівська набережна. Хто хоче, милується видом, і ми йдемо назад іншим шляхом.

«МИ ВІДЧУВАЄМО КОЖНЕ МІСЦЕ, ПЕВНІ ЙОГО ВІБРАЦІЇ»

На березі Дніпра розстилають каремати — зараз Сергій Швидунов проведе заняття з йоги. Хтось іде покупатися. Як напівжартома пояснює учасник клубу Валентин Кащук, якщо ти не бачиш, головне при цьому — постійно говорити.

Поки тривають приготування до йоги, випадає кілька хвилин поговорити з Русланом. «Коли я втратив зір, то шукав для себе якийсь хороший вид фітнесу. У мене була велика перерва у заняттях спортом. Брат, який живе у Ризі і працює лікарем, порадив спробувати скандинавську ходьбу. Він же допоміг знайти тут тренерів, я спробував, і мені дуже сподобалось. Придумали пристосування, як зв’язуватися з гайдом. Потім я став регулярно займатися скандинавською ходьбою і захотілося щось робити все більше і більше. Зараз спокійно бігаю напівмарафони, готуюсь до марафона і займаюсь плаванням. Сподіваюсь, ще сяду на велосипед, думаю, наступного року займатимусь і цим. Хочу займатися тріатлоном», — ділиться Руслан, який до того ж є технічним директором ресурсного центру «Безбар’єрне середовище».

Взагалі Guide Walker виник за підтримки клубу «ОНЛАЙН», тобто «Організації незрячих людей, активних і незалежних». Насамперед допоміг Василь Закревський, незрячий спортсмен, бронзовий призер Чемпіонату світу з паратріатлону. Василь заснував спільноту Guide Runner, учасники якої, зрячі і ні, разом бігають, а на її основі виник клуб скандинавської ходьби.

Спочатку фінансування не було взагалі, допомогли друзі Руслана з Риги, які передали сім комплектів палиць для скандинавської ходьби, потім підключились й інші організації. Guide Walker розвивався, учасники клубу почали виступати на змаганнях, про них дізнались більше, і зрештою ініціатива отримала грант на організацію занять із плавання та скандинавської ходьби та надання юридичних консультацій.

«Наша група для всіх, не тільки для незрячих. Разом ми спілкуємось, — наголошує Руслан Рубель. — Тут немає розділення на зрячих і ні. Дуже радію, що незрячі допомагають зрячим. Вважаю, що вони можуть дати багато, налаштувати своїм прикладом зрячих на позитив». 

На цьому занятті учасники вперше гуляли лісом. А взагалі локації дуже різні: Голосіїв, Пуща-Водиця, були навіть виїзди до Карпат і Качанівки. «Велика помилка вважати, що нам байдуже місце, бо ми нічого не бачимо, — каже Руслан. — Ми відчуваємо кожне місце, певні його вібрації. Любимо гуляти в ботанічному саду. Мені подобається Труханів острів — люблю і ходити, і бігати по ньому, Голосіївський парк для нас, як рідний, взимку ми, в основному, зустрічаємось там, бо він краще адаптований для ходьби у цю пору, там чистяться доріжки. Гідропарк нам теж подобається, бо тут можна покупатися».

«ПЕРЕШКОДИ В КОЖНОГО В ГОЛОВІ»

Пози гори, кролика, змії — люди на килимках розтягуються і розслабляються. Оксана не стала займатися йогою, вона сидить на колоді поруч. Дівчина, яка не бачить, живе у Покровську Донецької області, куди переїхала з Донецька, зараз гостює у подружки і вирішила спробувати скандинавську ходьбу. Запевняє, що навчитись вправлятися з палками було легко. У невеликому Покровську таких активностей немає, навіть озвучений світлофор лише один. Зараз Оксана здебільшого займається домашніми справами. Ще захоплюється в’язанням гачком.

Поруч сидить Леоніда, або Леона, Пономарьова. Вона втратила зір у п’ять років, навчалась у столичній спеціальній школі №5, якраз із Василем Закревським, і потім одразу вступила до Київського національного університету імені Шевченка, до Інституту філології. Зараз отримує другу вищу освіту — юридичну, і пише з дому статті для редакції періодичних видань «Заклик», заснованій Українським товариством сліпих.

Леона любить подорожувати, хоче писати на правозахисну тематику і прагне знайти саме офісну роботу. «Це організовує, — пояснює вона. — Ти зранку знаєш, який у тебе графік. Вдома організуватися набагато складніше. І оскільки я навчалась на денній формі, звикла встати вранці, поїхати, піти у справах — і так день пролітає». Але якщо варіанти роботи на фрілансі для незрячих знайти можна, то з офісною роботою все складніше.

«У нас був сильний клас, багато випускників вступили до вищих навчальних закладів, попри стереотип, що незрячі можуть бути лише масажистами або музикантами, — говорить Леона. — Сучасні технології дозволяють обирати багато професій. Є ті, хто працює в ІТ-сфері, програмісти — їх мало, але вони є».

До речі, Леона почала ходити самостійно, коли поступила до університету. «Як на мене, головне — вміння володіти тростиною, комунікабельність і просторове уявлення. Треба запам’ятовувати кожен поворот, куди та як ідеш. Щось полегшує твій шлях, але коли звикаєш до власних методів, на щось інше навіть менше звертаєш увагу, — зізнається вона. — Перешкоди насправді у кожного в голові. Хто хоче ходити — ходитиме за будь-яких умов. В Європі краще, ніж у нас, але теж далеко не все доступно».

ДОСТУПНЕ МЕТРО І НЕДОСТУПНА ОСВІТА

Зривається дощ, і група терміново пакує килимки, палиці і рушає під навіс. Сергій, який вправно пересувається хоч лісом, хоч і до цього — метро, зізнається, що коли переїхав до Києва, почувався невпевнено, адже потрапив до нового великого міста. Зараз уявляє столицю краще, за щось у плані доступності може її посварити, за щось — похвалити. «Що добре — у переходах тепер є «тріскачки», чути, де вхід до метро. Буває, співробітники метрополітену відгукуються, щоб супроводити кудись, зустріти. Ті самі жовті лінії у переходах маякують, що сходи починаються або закінчуються, — перераховує він. — Водночас немає маячків на зупинках, не зроблені тротуари для незрячих — щоб вони були якісь рифлені і людина з тростиною могла орієнтуватися. В цьому плані нам ще далеко до тієї ж Європи, до Китаю».

Інша проблема — брак можливостей в освіті. «В Європі держава облаштовує усе, щоб вивести людину, яка має проблеми зі здоров’ям — незрячу, глуху, візочника — на рівень зі здоровою, дати доступ до професії, щоб вона могла заробляти. Чому глухонімий, сліпий чи людина у візку не може бути програмістом? Мізки ж працюють так само. Але таких людей у нас не беруть, — продовжує Сергій Швидунов. — Потрібні вкладення у систему доступності. Щоб, наприклад, людина могла дістатися до місця роботи. 2016-го я був на проекті у Польщі, нас возили в інтернат для незрячих дітей. Це небо і земля, порівняно з Україною. А це найближча країна».

Дощ посилюється. Під поліетиленовими накидками біжимо до навісу, щоб нарешті чаювати. Стежимо, щоб ніхто не загубився. «Те, що ви бачите зараз — це команда, яка згуртувала всіх навколо себе, — говорить про Guide Walker Руслан Рубель. — Дуже важливе саме спілкування, щоб люди збирались і не ховались по кутках. Це ж не секрет, що в нас 80% незрячих сидять по домівках і витягнути їх буває дуже важко. Вони починають боятися виходити на вулицю, боятися людей. Хочеться їм допомогти».

Під навісом розкладають вафлі, печиво, бутерброди, розливають чай. Свято продовжується.