Десант журналістів «Дня» продовжує відвідувати міста України з презентацією трилогії новітньої історії України. Цього разу — Харків – місто інтелектуалів, яке два роки тому відштовхнуло загрозу російської окупації.

В Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна в четвер відбувся круглий стіл на тему: «Журналістика та інформаційні війни». Тема, безумовно, претензійна, але вкрай нагальна. Серед виступаючих - широке коло представників ЗМІ і вчених. Модератором зустрічі був ректор вузу Віль Бакіров, а серед запрошених - журналісти «Дня» Іван Капсамун і Валентин Торба, генеральний директор Національної телекомпанії України Зураб Аласанія, журналіст радіо «Свобода» Володимир Носков, гендиректор «Інтерфакс-Україна» Олександр Мартиненко, головний редактор і ведучий програм ТРК Simon Володимир Мазур та інші.

Обговорення були умовно поділені на три аспекти: інформаційна війна в сучасних умовах за новими викликами гібридної війни, професійна журналістика в умовах інформаційної війни, медіаосвіта та інформаційна безпека. Віль Бакіров в процесі обговорення висловив думку, що «журналістика має не просто висвітлювати події, але й формувати смисли, війна ж поставила журналістів в умови, коли необхідно дотримуватись громадянської позиції». Та що таке позиція без знання історії, без досвіду заглиблення в сутність процесів і сумлінної, щоденної роботи над конкретною темою? На жаль, багато журналістів сприймає свою професію на рівні виконавця – видати матеріал і забути. Проте за кожною подією, конфліктом є цілі пласти причинно-наслідкових зв’язків. І інколи деякі особи зовсім не зацікавленні в тому, щоб з’являлись журналісти рівня двох американців, які довели президента США Ніксона до відставки. Більш того – такі журналісти небезпечні в своїй системній прискіпливості.

Наріжним каменем обговорення стало питання – як відповідати на російську пропаганду сучасній українській журналістиці? Чи варто дзеркально реагувати на пресинг кремлівської інформаційної політики, або ж головною зброєю вітчизняних ЗМІ є правда? Думки розділились. Головним висновком дискусії стала вимога до журналістів формувати перш за все в собі громадянські засади свого світогляду. В основі піраміди професійної роботи журналістів перш за все лежить громадянська позиція. Говорячи про об’єктивність журналістики, треба чітко визначитись з відповідними критеріями об’єктивності, адже завжди існує загроза маніпуляції думкою загалу. Тому приклад нещодавній круглий стіл в Харкові, на який були запрошені представники окупованих територій. Насправді ці «представники» мають до Донбасу, тим більше позиції Донбасу, лише віддалений стосунок. Отже за такими «діалогами» простежується лінія колаборації, а не пошук справжніх дотиків всередині українського народу. А це не може трапитись без дотримання принциповості і прискіпливого аналізу – головних якостей істинного журналіста. Позиція – це основний рецепт проти так званої псевдооб’єктивності.

На зустрічі Олександр Мартиненко наголосив, що російська пропаганда – це не журналістика, а спосіб проведення спецоперацій відповідними службами. До них, безумовно, залучаються і журналісти, але лише як елемент, виконавці і консультанти.  Зураб Аласанія, в свою чергу, вважає, що спершу треба виховувати професіоналів. «Ми знаємо багато прикладів, коли журналіст ішов у політику, але полишав попередню професію, - говорить він. - Так само, як журналіст на війні не може стріляти. Він або журналіст, або солдат».

Війна довела, що спершу Україна дала можливість агресору окупувати інформаційне поле. Критичним словом згадали часи Кучми, який 1994 року прийшов на проросійських гаслах, став батьком кланово-олігархічної системи, а на Донбасі поставив проросійських керівників.  В цьому плані можна сказати, що війна триває не з 2014 року, коли відбулось пряме вторгнення російських військ в Україну, а ще з середини 90-х років. Правда, коли про це згадували журналісти «Дня», наші співбесідники (Аласанія, Мартиненко) висловлювали скепсис. Тут або нерозуміння ситуації, або демонстрація вдаваного нерозуміння причинно-наслідкових зв’язків між нинішньою ситуацією і творцями Системи, яка зрештою розповсюдила свій вплив і на ЗМІ. Мартиненко, зокрема, вважає, що процес окупації Донеччини розпочався з Януковича (з 1996 року). Важко посперечатись з цим, але варто тоді пригадати, хто саме призначив Януковича головою Донецької ОДА, так само, як і хто призначив головою Луганської ОДА Єфремова.  Як бачимо, спільний знаменник у цьому плані збігається на одному конкретному прізвищі - Леонід Кучма.

Отже, безумовно, журналіст має залишатися журналістом. Але, по-перше, йдеться про якість журналістики, а по-друге, не треба забувати, що ми працюємо в умовах творення Української держави. А це вимагає від журналістської професії надзусиль, знань і наявність позиції. З цим поки в нашій країні великі проблеми. У нинішньої війни є два чинника: зовнішній і внутрішній. Зовнішній, зрозуміло, агресія Кремля, який ніколи не бачив Україну незалежною країною, відповідно, вдарив тоді, коли наша держава була найбільш слабкою.

А от з внутрішнім чинником ситуація складніша. Отримавши незалежність, політики не зайнялися державотворенням, а лише примножили проблеми, створивши на пострадянській основі кланово-олігархічну систему. Головним чином це «заслуга» Леоніда Кучми, апофеозом режиму якого  стало замах на життя народного депутата II та III скликань Олександра Єльяшкевича, напад на громадського діяча Олексія Подольського і вбивство журналіста Георгія Гонгадзе в 2000 році. Два майдани лише похитнули систему, але не змінили її. Досі ми перебуваємо в полоні старих проблем.

Насправді журналістика також відповідальна за нинішній стан  речей, бо не тільки політики «виховували» журналістів, але і журналісти своєю поведінкою «формували» політиків, які фактично довели країну до війні. Резонансна справа «Гонгадзе – Подольського» - цьому прекрасний приклад. Як показують події, нинішня влада також не збирається ставити остаточну крапку в цій трагічній історії.

Можна безкінечно говорити про механізми в журналістиці і професіоналізм, що, безумовно, дуже важливо, але, поки в наших складних умовах журналіст не знатиме історію і не дотримуватиметься принципіальної позиції, «вибратися» буде дуже складно. Саме цим і займається газета «День» протягом багатьох років (Бібліотека газети «День», Літня школа журналістики…).

Журналіст зрештою має визначитись зі своєю роллю і усвідомити значення своїх слів, матеріалів, репортажів. Ця війна триває вже кілька десятків років, хоч і в інших, не для всіх помітних формах. Зрештою самі журналісти ставали знаряддям маніпуляцій і зараз мають не лише осмислити, але й засудити принципові хибні кроки.