По суті, «Короткий список» — це вернісаж, складений окремими виставками трьох дуже несхожих митців різних поколінь: «Імперія снів» Сергія БРАТКОВА, «Карусель» Олександра ГЛЯДЄЛОВА та «(Не)означені» Микити КАДАНА.

Виставка є наочним підтвердженням намірів нового складу Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка модернізувати свою роботу. Юрій Макаров, голова Комітету, сказав у інтерв’ю нашій газеті («Саме Шевченко є творцем українського модерну», «День» №238—239 за 27 грудня 2019 р.): «Премія за всієї зваженості має бути орієнтована на більш провокативні явища культури, які чіпляють, викликають навіть спротив чи несприйняття значної частини авдиторії. Це наш вічний бій між двома моделями України: калиново-сопілковим краєм і країною того ж таки Шевченка (бо, на мою думку, він саме і є творцем українського модерну), Малевича, Пальмова, Богомазова, Розстріляного Відродження, Семенка, всього українського авангарду, поетичного кіна, композиторів-шістдесятників тощо. Це те, чим ми можемо бути цікаві світові, і цей тренд ми маємо обстоювати від агресивних послідовників «калиново-сопілкової».

Ідея виставки належить членам Комітету Владі РАЛКО, Тетяні КОЧУБІНСЬКІЙ, Михайлові РАШКОВЕЦЬКОМУ.

Сергій Братков починав у Харкові в середині 1990-х у «Групі швидкого реагування» разом зі знаменитим фотохудожником Борисом МИХАЙЛОВИМ і з Сергієм СОЛОНСЬКИМ. Перші роботи для серії «Імперія снів» він створив ще 1988 року, пошивши з двох частин фототканини підковдру, причому зображення на ній представляли сцени зі сновидінь художника. У 2016—2017 роках митець додав ще кілька подібних об’єктів, цього разу використовуючи особистий фотоархів за останні 20 років — до мотиву сновидінь додалися роздуми про політичну реальність та про відносини між Росією та Україною (із 2000 року Братков проживає в Москві). Фотографічні підковдри, що звисають зі стелі, доповнює відео, створене 2016 року в місті Південне разом зі старшим братом Сергія Браткова, архітектором Юрієм Братковим, у якому останній як перформер «рахує» роки історії.

«КАРУСЕЛЬ» ОЛЕКСАНДРА ГЛЯДЄЛОВА

У проєкті Микити Кадана «(Не)означені» поєднані графічні роботи художника, архівні матеріали та тексти. «(Не)означені» — це авторське осмислення проявів насильства й нетерпимості до соціальної, етнічної та сексуальної інакшості. Кадан малює графічні роботи, беручи за основу архівні світлини, зокрема єврейських погромів у Львові під час окупації міста німецькими військами в 1941—1944 рр. У Довженко-центрі на екранах демонструються дві серії робіт 38-річного художника, які раніше вже виставлялися в Музеї сучасного мистецтва у Варшаві (Muzeum Sztuki Novoczesnei) і в Антверпенському музеї сучасного мистецтва (MUHKA).

«ДЛЯ МЕНЕ ТЕ, ЧИМ Я ЗАЙМАЮСЯ, — РАДШЕ ЕКЗИСТЕНЦІЙНА ФОТОГРАФІЯ»

Найбільш вагомою частиною «Короткого списку», безумовно, є «Карусель» Олександра Глядєлова.

Фактично, це добірка його найкращих світлин за багато років, зроблених на вулицях, у дитячих інтернатах, місцях позбавлення волі, в’язничних лікарнях, на Майдані під час революції, на фронті під час АТО.

«(НЕ)ОЗНАЧЕНІ» МИКИТИ КАДАНА

64-річний Олександр Глядєлов — провідний український документальний фотограф. Мистецьке і громадське в його роботі не суперечать одне одному: він працював з організацією «Лікарі без кордонів», з гуманітарними фондами та міжнародними виданнями, бував у зонах військових конфліктів, двічі поранений — у Придністров’ї та на Донбасі. Визнання без перебільшень — міжнародне: світлини Олександра неодноразово виставлялися в США, Швейцарії, Чехії, Польщі, Словаччині. Його нагороджено призом Hasselblad Європейського фотоконкурсу у Швейцарії (1998), який за престижністю можна назвати аналогом Нобелівської премії для світлинярів, та Європейською медаллю Міжнародного фонду документальної фотографії Mother Johns (Сан-Франциско, США, 2001).

Олександр співчуває цьому світові, передає повідомлення від тих, у кого немає голосу, на кого суспільство воліє не зважати. Чи знімає Глядєлов бездомних дітей, які б’ються за пакет з клеєм, чи наркоманів в одеському районі «Палермо», чи зеків, хворих на туберкульоз, чи активістів Майдану, чи бійців у зоні АТО — його бачення завжди точне й щире. Тому це не репортаж і не публіцистика, а радше те, що можна було б назвати психологічним портретом. Персонажі Глядєлова — більш ніж бунтівники чи ізгої, солдати чи пацієнти. Не маніпулюючи ні реальністю, ні глядачем, він точно передає малюнок доль своїх героїв, ритм їхнього щоденного крокування над бездонним відчаєм. Високе співчуття, сконцентроване в цих світлинах, доступне лише небагатьом талантам — і це те, чого гостро бракує більшій частині людства.

«ІМПЕРІЯ СНІВ» СЕРГІЯ БРАТКОВА

— Тебе сильно здивувало це висунення?

— По-перше, я мав дати згоду. Я був, як зараз пам’ятаю, у своїх куми й кума на подвір’ї, й мені зателефонувала Влада Ралко і запитала: чи не погоджуся я?

— Тож ти погодився?

— Не одразу. Я не мав відповіді, якщо чесно. Мені треба було подумати.

— Що ж зрештою тебе підштовхнуло до згоди?

— Поштовху як такого не було, але я кілька днів думав, дивився, що було торік, від кого Ліна Костенко 1987 року одержала премію. Взагалі від вурдалаків, розумієш? Але таки наважився. Не те щоб я зараз на 100% був упевнений, що зробив те, що треба... Але вже як є.

— Ти спеціально добирав роботи для цієї виставки?

— Це компендіум. Усього 29 робіт починаючи з 1996-го. З другого боку, тут є фото, які ніколи не виставлялися.

— Багато соціальних ситуацій, які на них зафіксовані, уже наче й відійшли на задній план, але твої фото все одно виглядають актуальними.

— Існує таке означення — соціальна фотографія. Але я дуже не люблю цього — це мов колекція метеликів, тебе пришпилили терміном, і ти займаєш визначене місце. Але ми й так усі — соціальні істоти. Для мене те, чим я займаюся, — радше екзистенційна фотографія. Вона чуттєва. Я йду від серця. Інколи це разом із розумом, інколи перше — серце, інтуїція. Багато ж фотографій — інтуїтивні. Робиш якось на хвилі, а потім розумієш, що саме зробив — іскра була саме та, що потрібна.

— Екзистенціалізм — це про вибір. Про який вибір ідеться тобі?

— Залишайся людиною і пам’ятай про інших. Я про це, власне, й написав текст до виставки.

КАРУСЕЛЬ

Три епізоди

Я добре пам’ятаю той травневий день. Збрешу, якщо скажу, що в усіх подробицях, проте загалом — добре. Я спустився пішки із Монпарнасу, де мешкав у друзів, пройшов Сен-Жермен де Пре, перетнув мостом Сену і знайшов Європейський дім фотографії. Завширшки з усю будівлю був натягнутий банер EXODUS Sebastiano Salgado. В усіх залах, на всіх поверхах були тільки його фотографії. Усе те, що він роками знімав, зображуючи про людей, які вимушено полишили свої домівки. У підземних залах висіли пронизливі портрети дітей у таборах біженців. У цих дітей було дещо спільне: через різні, проте схожі причини їх розлучили з батьками. Гуманітарні організації допомагали з їхнім пошуком. Спускаючись донизу залами, ти бачив причини, і в кінці, внизу, у дитячих очах, один із результатів.

Я провів там майже увесь день, а потім через вулицю Ріволі вийшов на Пляс де ля Віль. На самому її краєчку стояла карусель. Можливо, вона і зараз там стоїть, хоч минуло майже двадцять років. Біля каруселі нікого не було, світилися вогники по її краю, хоча було ще доволі світло. Я приголомшено дивився на карусель, ще під враженням від виставки. Підійшла бабуся в круглих окулярах з білою металевою оправою. З нею був онук у коротких штанцях. Бабуся взяла квиток, онук сів на конячку, заграла музика, і карусель закрутилася. Малий на ній був один. І не сумнівайтеся: усі символічні значення цього образу, що можуть спасти на думку, неодмінно з’явилися. Але для мене на той момент найголовнішим був хлопчик. Він, заворожений, рухався на випадково обраній конячці, наче наповнений очікуванням перед невизначеністю, що чекає на нього на цьому циклічному шляху. Життя на нього там чекало, звісно, в кожній своїй спливаючій миті. Бабуся мирно балакала з білетером, а хлопчик скакав у своє майбутнє. Я нарешті зробив знімок.

Наприкінці січня 2001 року я розпочав зйомки в сибірських в’язницях. У перший же день, а саме — 24 січня, в СІЗО міста Маріїнськ контролери проволочили повз мене, мов неживий предмет, арештанта. Спочатку мені не дали його зняти, та врешті решт дозволили. Він лежав на кушетці в медсанчастині в’язниці, дивився у стелю й повторював свою адресу в Москві. Навколо метушилися медпрацівники. Цього арештанта зняли з етапу через фізичний стан. Його поклали в кузов вантажівки і повезли до тюремної лікарні. Там він помер того ж дня. Його етап розпочався в Москві 9 січня, а 24-го він помер від виснаження.

Лише три тижні тому я жив у траншеях на одній із бойових позицій морських піхотинців під Водяним. У суботу командування організувало поїздку звільнених від бойової вахти в Маріуполь. Під’їхав Хаммер, і чотири чоловіка відправилися в «увал». Повернулися до заходу сонця. Серед молодих матросів був середнього віку спеціаліст, котрий воює на цій війні із самого її початку. Він приніс суші і запропонував охочим розділити трапезу. Ми їли в кухонному бліндажі втрьох. Морпех, котрий вперше спробував цю їжу, запитав:

— Скільки заплатив за все?

— Неважливо, десь півштуки.

— Ого! А якщо би жінка дізналася...

— Жінка не дізнається. Просто сьогодні захотілося суші. Завтра може і не бути.

До чого це я?

Сядь на конячку.

Нехай карусель кружляє.

Залишайся людиною і пам’ятай про інших.

14.10.2019