Публіцистику може собі дозволити лише вільне ТБ. На відміну від пропаганди

Найчастіше в наших оглядах доводиться писати про наболіле в душах героїв телесюжетів. Але чорнобильські дні на вітчизняному ТБ дуже зримо продемонстрували, що журналістський біль - одна з найважливіших складових журналістського професіоналізму. І що саме журналістське співпереживання, навіть залишаючись за кадром, визначають наповненість і силу цього кадру.

На СТБ у тижневику "Вікна" розповідали про життя родин чотирьох льотчиків гелікоптера "Мі-8", котрі загинули у "жорнах" чорнобильського саркофага. Уже початок сюжету вибивався зі звичного (навіть, на жаль, шаблонного) для теми Чорнобиля трагічного, "чорнушного" контексту. Усміхнені молоді вродливі жінки, діти, які гуляють у чистеньких, сонячних дворах... Та й згодом у монологах вдів не було надриву, відчаю та злоби стосовно влади - хоча це, загалом, можна було б зрозуміти: як заведено, наша бюрократія поглинає навіть той мізер допомоги, що його готова запропонувати держава потерпілим з її вини людям. Лише в одної жінки слідом за подробицями про події 12-річної давності та розповіддю про сьогоднішні проблеми, вирвалось узагальнююче: "Найбільша образа - це байдужість". Тим часом син одного з загиблих льотчиків хоче... літати, і серед його іграшок - вертольоти й літаки...

Журналісти СТБ змогли розповісти - підкреслено буденно, й навіть нібито байдуже, без зайвих авторських ремарок - не так про Чорнобиль у планетарних масштабах, як про Чорнобиль "побутовий", що до нього ми призвичаїлися, з яким і далі живемо, нездужаючи (і душею також) і сподіваючись, періодично забуваючи та згадуючи, як не сумно, частіше не через рефлексії, а з цілком "тілесних" причин. І від цього мікрофільм емоційно впливав значно відчутніше, ніж безліч інших сюжетів на цю ж тему на інших каналах, із подібними "живими" синхронами й конкретними людськими долями.

Із іншого боку розкрили тему в "7 днях" (УТ-1), давши максимум інформації про нинішній стан справ на АЕС. Вагомості розповіді про нові проекти розв'язання конкретних проблем (і їх фінансування!) надало інтерв'ю з Лондона з виконавчим директором ОБСЄ Юрієм Полунєєвим, котрий представляє в цій європейській організації інтереси України та низки інших країн СНД.

Тим часом викликав тільки подив "яскравий" і "видовищний" відеодайджест найбільших катастроф за 12 постчорнобильських років, продемонстрований у "Подробицях" на "Інтері". Дивним був передусім сам мотив такого журналістського вирішення теми Чорнобиля. Авжеж, і землетрус у Сальвадорі, й торнадо в Америці, який виніс із будинку пастора, що дрімав у кріслі, й загибель прочан, що йшли до Мекки, і катастрофу з "Нахімовим" можна, в принципі, об'єднати темою небезпечної безтурботності - причому, виходить, не лише людства, а й природи (!). Та вже надміру "за великим рахунком" - скажемо прямо.

На жаль, формальність прийомів - біда не лише байдужих. Одну з циклових передач ICTV "Так і живемо", яка порівняно недавно з'явилася, задумано хоча й не зі свіжою, але вельми перспективною в плані глядацького інтересу метою: розкрити людину - чи відому, чи просто чимось цікаву - в її повсякденному житті, що яскравіше, ніж будь-чиє інше, проявляє самісіньку суть, найпотаємніше в кожному з нас. Автор циклу Антоніна Палагнюк ставиться до своїх героїв зі щирою зацікавленістю та доброзичливістю, шкода тільки, що надміру явними. Скажімо, певна солодкавість і простодушна позамежна приземленість запитань ведучої в розмові з героєм (із тих, про яких кажуть "маленькі") ще певною мірою компенсувалася зрозумілою цікавістю глядачів саме до несхожої на більшість людини, що живе у відмінному від звичного побуті. Та коли, спілкуючись із особистостями рівня Вікторії Лук'янець чи Лариси Кадочникової, журналіст не лише не виходить за рамки цілком банальних запитань на кшталт "А яка ви вдома?", "А який у вас режим?", "Як вам удається так добре виглядати?", а й ставить їх із придихом і "зачарованістю", - то в глядача неминуче складається враження, що його відверто загодовують "повидлом". Причому круто зацукрованим і навіть шумуючим від тривалого зберігання в засіках радянського ТБ. І наскільки виграшнішою та більш значущою сприймається особистість, коли інтерв'юер без сюсюкань і пієтету дає їй змогу не милуватися собою, а думати в кадрі, й навіть відбиватися від якихось журналістських провокацій, і боротися з одночасними бажаннями не брехати й не впасти лицем у болото... Так було цього ТВ-тижня з Ніною Матвієнко у програмі "Асоціації" на молодіжному каналі (УТ-1) від ТРК "Золоті ворота".

Свого часу феномен Влада Листьєва створило російське ТБ (яке він також, у свою чергу, створював). І саме ТБ піднесло його загибель до рівня загальнонаціональної трагедії, до катарсису в душах мільйонів людей. Наше телебачення далі слідчого й міні-політичного аналізу вбивства Вадима Гетьмана, по суті, не пішло. Моральний нерв соціуму не зачепили.

Чому причиною є, напевне, політичне підгрунтя загибелі Вадима Петровича. До речі, як не дивно, найбільшим чином піднявся над конкретною ситуацією вбивства Вадим Долганов. А про кричущу непрозорість політичних механізмів для 99% жителів країни сказав Микола Княжицький. На більше духу (небайдужості?) у наших провідних телеканалів не вистачило. В Україні немає вільного ТБ, настільки вільного, щоб могло дозволити собі не лише більш-менш незалежну інформатику й аналітику, а й сутнісну публіцистику, мета якої - говорити правду про суспільний механізм загалом, а не про стан його окремих гвинтиків і пасів.