«Скорпіонс» сяяли на київській сцені. Але затьмарити американського диригента не змогли...
Вступ до знаменитих балад «Скорпіонс» то нагадував музику до мультфільму «Аленький цветочек», то скидався на увертюру до радянського бойовика «Невловимі месники». Після цих ніжних прелюдій, що перемежовувалися дзвоном арф, настала черга «важкої артилерії» — електроінструментів.
«Скорпи» поводилися, зрозуміло, «по-рокерськи»: скакали, стрибали, кидалися по сцені, тикали грифами гітар в обличчя глядачів найдорожчого першого ряду. За вимушених поводитися «пристойно» академічних музикантів (ця кабальна «прив’язка» до пульта!) — «відігрався» диригент. Коли по залу прокотилася перша хвиля шквальних овацій, Скотт також підскочив впритул до перших рядів і став естрадними жестами під’юджувати публіку: мовляв, давай, жми! У певні моменти ці жести стали впливати на манеру його диригування. Така ж разюча зміна сталася в манері виконання «царського оркестру» з «Іван Васильович міняє професію», коли за них взявся Жорж Мілославський. У цьому значенні картину у палаці «Україна» непогано доповнювали троє дівчат (лівий кут сцени) на підспівках. Вони були у чорних піджаках і хустках. Ну викапані рабфаківські активістки періоду після громадянської війни. А у центральної взагалі косинка була червоного «революційного» кольору.
Коли Клаус Майне скинув смугастого халата, зісподу вистромилась чорна жилетка з вишневою сорочкою. Щось російсько-купецьке. Він відчайдушно закрутився, вперіщивши танцювальну навколо стойки мікрофона. Додав враження й барабанщик (ударна установка підносилася над усіма, як трон), підкидаючи паличку метри на два-три, а потім спритно її ловлячи. Акробатичний трюк щоразу викликав у залі приливи захоплення, аж поки народ не помітив, що ударник далеко не завжди її ловить. Якщо паличка падала — він вихоплював «чергову». Але в принципі фокус вдався.
Клаус Майне в перервах між композиціями щось говорив англійською. Народ, намагаючись зробити йому приємне, жваво реагував у паузах між фразами. У Клауса могло скластися помилкове враження щодо суцільної освіченості нашої публіки. Але слово «рашен» народ утямив. З’ясувалося що наступна композиція буде на російські мелодії.
Соло-гітарист вміло вплітав електричні пасажі у симфонічне аранжування. Його лаковані шкіряні штані виблискували у сяйві прожекторів. До нього пізніше приєдналися ще двоє музикантів. Вони героїчно височіли на сцені, як три рок-богатирі.
Хрипкі, наче від двигуна, звуки електрогітар відтіняли істерично-дитячі схлипування флейт. Поєднання ревіння урагану й посвисту протягів. На «Дубинушку» і «Подмосковные вечера» народ якось зовсім скажено реагував.
Блимання підсвітки робило оркестр разом із рок-групою схожими на космічну тарілку, що зазнала аварії і збирається на вимушену посадку. Коли вона «зарилася у землю» — піднялася буря аплодисментів. «Посадка» вдалася! Музиканти додали жару, робляючи руками обертові рухи, неначебто заводили величезні дизелі. Зал відповідно заревів сильніше. Дівчата істерично верещали. Точнісінько, як на документальних плівках, що показують бітломанів.
Американець Скотт Лотон після тріумфального фіналу хвацько обмінювався з німцями рокерським привітанням, вдаряючи один одного в долоні...
Сам стиль симфо-року не новий. Працювати з оркестрами починали ще «Бітлз». Джіммі Хендрікс 68 року записав альбом «В ритмі шторму», де могутнє соло на електрогитарі звучало у симфонічному супроводі. Рок-опера «Ісус Христос — суперзірка» — у тій же стилістиці, а також «ЕЛО» середини сімдесятих. Наприкінці дев’яностих серед рок-зірок увійшло в моду акустичне перегравання старих речей. Знову поєднала «симфо» і «электро» — «Металліка» у 1999 році. Хлоці зі «Скорпіонс» — повторили їх успіх.
Комусь, може бути, нова обробка не здалася такою вже принадно цікавою (особливо розчулювали арфи), але в будь-якому випадку якість звучання була вище за всякі похвали. Що природно, оскільки «Скорпіонс» провели три репетиції з Національним академічним заслуженим оркестром України. Частенько буває, що рок-зірки за дві години погано-бідно настрояться і — уперед. Робота ж із оркестром вимагає зібраності й терпіння. «Академіки» вишколили «рокерів». У результаті — високопрофесійний концерт.
P.S. Особлива вдячність диригентові. Коли його росла фігура у фраку, розсовуючи «наворочених» рок-кумирів, проривалася ближче до глядацького захоплення, — я щиро радів «за академіків». Він брав свій шматок від пирога глядацької вдячності цілком заслужено.
