СIМЕЙНИЙ АЛЬБОМ УКРАЇНИ

Лист, що надійшов як відгук на статтю Валерія Панюшкіна (передруковану нами з «газети Ru» 3.11.99 р.), — це як промова захисника «простих людей» від звинувачень «високолобих». Уривок із нього, який ми сьогодні публікуємо, на жаль, констатує, що поняття «культура» досі сприймається не як споконвічна потреба, не як спосiб життя того ж «простого народу», а як те, що може (і повинна) дати народові та ж інтелігенція. Безперечно: багато з тих, дуже багато з тих, хто героїчно виживає, не можуть, отупівши від тяжкої праці, ще й працювати інтелектуально. Але деякі — можуть, вважають культуру необхідним, нормальним своїм надбанням, яке стає надбанням їхніх дітей і онуків... До начальника міліції — не страшно!

1929 року моя бабуся Уляна Андріївна Шейко залишилася одна з п'ятьма дітьми, найстаршому з нас було 11 років. Читати вона абсолютно не вміла. Заколола вона якось кабана, і в той же день прийшли активісти (не з Москви приїхали, ні, місцеві) і забрали все сало дочиста, «конфіскувавши у прибуток держави». Моя тридцятирічна бабуся відразу ж пішла до начальника міської міліції, і він дав наказ — повернути все сповна. Повернули! П'ятьох дітей вона зберегла, всі міцні, рослі, дужі. Взагалі, покоління було двожильним, працювали з ранку до ночi. Бабуся померла спокійно, практично не хворіючи, як і її мати, Ганна Романівна Загнойко — у віці 111 років. Моя прабабуся вже тим більше не мала уяви ні про яку писемність, уранці й увечері ставала на коліна в кутку перед іконою, тихо молилася. Вона підсвідомо глибоко відчувала, що в неї є кращий захисник — Бог. Я не пам'ятаю, щоб колись ходила вона в якомусь взутті, можливо — тільки взимку.

До чого я хилю? У моєму роду ніхто ніколи не був ніяким начальником. Не було ні в кого такого прагнення. Нині ж усі рвуться до влади, туди, де «годівниця». І всі такі грамотні! Можна, звичайно, говорити про те, що народ не культурний, духовно деградує, але необхідно не тільки говорити, а й щось пропонувати, організовувати для людей.

Борис СТАВИЦЬКИЙ
Харків