Золото моєї мами
Туди ж врешті-решт потрапили й золоті прикраси, які мій дід Юрій Костянтинович Таран «справив» дочкам. Він працював механіком у поміщицькій економії села Паськівка на Полтавщині, платили йому золотими рублями, і коли після жовтневого перевороту йому видали в банку декілька папірців, знецінених асигнацій, він мало не зліг. Зробився мовчазним і похмурим.
Золото тітки моєї Саші врятувало її сім'ю від голодної смерті. Весною 1933-го, ледве переставляючи опухлі ноги, подалася вона не в таку вже й далеку, але таку тяжку дорогу — до найближчого спецмагазину, де можна було дістати якийсь харч. У таких магазинах ані борошна, ані круп хліборобам ні за які гроші не продавали — тільки міняли на дорогоцінні метали. Відібравши до останньої зернинки збіжжя, видирали за безцінь фамільне золото. Повернувшись додому, тітка Саша не встигла ще й зварити кулешику дітям, як була заарештована — «за порушення трудової дисципліни» й кинута до «холодної». Господь милував — невдовзі її випустили...
А золото моєї мами вкрали московські злодюги на Курському вокзалі, коли наша сім'я поверталася з Уссурійського краю. У тяжкі воєнні і не легші повоєнні роки мама дуже жалкувала за тією пропажею. Можливо, ті її гіркі спогади сприяли тому, що я не став русофілом. До речі, і русофобом також. Як і кожний нормальний українець, вважаю русофобство шовінізмом, а русофобію — ідіотизмом... Пригадую, як німці наближались до Харкова, де ми тоді жили, і сусіди заспокоювали маму: «Не журіться, Юріївно, ось прийдуть німці — віденські булочки будуть за довоєнними цінами. Заживемо, як у миколаївщину (до революції)». З одинадцяти чи дванадцяти сімей нашого будинку тільки дві, в тому числі й наша, не ждали приходу німців із надією «на віденські булочки». Приписуваний українському народові масовий героїзм, проявлений у Другій світовій — фальшивий. Насправді він, народ, виявляв героїзм без особливого ентузіазму. Надто глибокі були рани, щоб зарубцювалися в такий короткий термін.
Востаннє побував я на Паськівському цвинтарі, де лежать мої предки, ще за Союзу, — в Петрівку 1991 року, коли вирішив пройти, несучи небесно-сонячний прапор від могили одного мого діда до могили іншого. Довго стояв я там, на покинутому кладовищі, а перед очима кадрами пробігали фрагменти маминих спогадів. І так жаль стало передчасно померлих родичів, на чию долю випало невідомо за що стільки страждань, і маминого золота, а найбільше — щастя, якого не довелося звідати моєму народові у ХХ столітті.
