Відновленню не підлягає

Проте, чи «нові»? Традиції безпам’ятства і зневажливого ставлення до культури глибоко проросли в психологію державної влади. Коли сьогодні вона раптом починає демонструвати турботу про митців, то сприймаєш це зі змішаним почуттям здивування і скепсису. Бо, якщо і реставрується щось у культурній архітектурі держави, то саме те, що реставрації — ні історично, ні етично — не підлягає: радянська до нутра система напівпрезирливої опіки — подачки безглуздим у вільному суспільстві «одержавленим» творчим спілкам, премії та звання, де часто враховується не талант митця, а ступінь його лояльності до влади й наявність впливових заступників. «Безсистемність», а точніше — байдужа автоматичність державної «любові» пов’язана з відсутністю чітких критеріїв і пріоритетів у культурній політиці. Тому у нас завжди може розраховувати на «патронат Президента» або «спеціальне виділення коштів» «децибельний» концерт на майдані Незалежності або «творчий вечір» композитора, що набиває публіку недопеченими попсовими шлягерами. Але агонізують театри, постійно тремтять через загрозу відключення сигналізації або зняття охорони музеї, в летаргію впадає філармонічне життя провінції. Тому і доля реставраторів незавидна. Турбуючись про сьогоднішню кон’юнктуру, влада абсолютно не задумується про фундаментальні напрями. Бо живе від виборів до виборів, від посади до персональної пенсії. Блаженствували вищі чиновники при комуністичному режимі і чудово пристосувалися відновлювати те, що реставрації не підлягає, в незалежній Україні. Коли зручно жити без пам’яті, професійні реставратори з їхнім знанням історії і любов’ю до того, що народ, митці створюють, а не влада, і насправді — зайві.

Продовження теми на сторінці "Подробиці"