Анатолій Хостікоєв: "Немає альтернативи мені. Та й у мене немає альтернативи"

Сьогодні на сцені театру ім. І. Франка він гратиме Хосе у виставі Андрія Жолдака "Кармен". Біля театру не буде оточення і шаленіючого натовпу шанувальників. У парадоксальній ситуації, коли суспільство та мистецтво катастрофічно схожі в моральному падінні, з фатальною одностайністю дотримується згубне в своїх крайнощах: не створи кумира.

Його професіональні можливості щоразу применшують у масштабі - для зручності користування. Це відбувається через одну просту причину: в Україні на сьогоднішній день Анатолій Хостікоєв - актор, якому немає альтернативи.

У театрі на нього чекала доля щасливого героя-коханця. Він розбив цей стереотип силою темпераменту, глибиною і тонкістю створюваних образів. У кіно йому частіше діставалися супермени-бунтарі, міліціонери та мафіозі. І лише інколи - добротний драматургічний матеріал, який дозволяє показати себе у творчому жесті. За вульгарною сьогоднішньою модою на рекламних афішах, він вважається улюбленцем столичних жінок. За високими мірками справжнього мистецтва, він мало не єдиний сучасний український актор, який зберігає внутрішній артистизм. Артистизм - як певний душевний пристрій, котрий передбачає відчуття надміру власної душі відносно власної творчості. Його професійні можливості щоразу зменшують у масштабі - для зручності використання. Через одну просту причину: в Україні на сьогодні Анатолій Хостікоєв - актор, якому немає альтернативи.

Сьогодні на сцені Театру ім. І.Франка він гратиме Хосе у виставі Андрія Жолдака "Кармен". Біля театру не буде оточення і натовпів шанувальників. У парадоксальній ситуації, коли суспільство і мистецтво катастрофічно адекватні у ступені спаду моральних критеріїв, із фатальною одностайністю дотримуються згубного у своїх крайнощах: не створи кумира.

"Я вирішив розлучитися з "Енеїдою"

- У свої 45 років я хотів би відповідати собі теперішньому. Через те я й вирішив розлучитися з "Енеїдою", хоч би як прикро було. І зовсім не тому, що вже не почуваюся "парубком моторним". Еней і ті кілька ролей, які я тепер граю в Театрі ім. Франка, - це ті вистави, в яких від мене, за великим рахунком, вимагається просто мати гарний вигляд, бути у формі. Мені цього замало. Я хотів би серйозної роботи, яка б відповідала моєму сьогоднішньому професіональному рівневі. І цей ярлик, що мені його начепили журналісти, - "секс-символ", герой-коханець, улюбленець столичних (чомусь) жінок, - уже ніби віджив своє. На жаль, його не було до кінця використано. В акторській професії багато залежить від того, в які руки потрапиш. Так от, ті "руки", до яких я свого часу потрапив, не зуміли "експлуатнути" повністю цей мій суто типажний імідж героя-коханця, який у молодості був мені, безперечно, близький і який, як на мене, я давно "переріс".

- Це стосується професійних можливостей. А суто людське самовідчуття?

- З роками я зрозумів, хоч як це банально звучить, що життя - серйозна річ, і в ній усе зовсім не так, як на сцені. Я до дуже багатьох речей утратив інтерес. Почав уникати задушевних розмов, тусовок, випадкових зустрічей. Бо пересвідчився, який важливий для мене мій внутрішній світ. Мені набагато цікавіше сьогодні із самим собою. Я знаходжу в цьому задоволення. І з кожним роком ця замкненість посилюється. Саме споглядання і розуміння себе самого дає мені позитивний заряд, позитивні емоції.

"Небезпечний ступінь свободи - розпоряджатися собою"

- Нещодавно пішла із життя найдорожча для мене людина - мати. І лише втративши її, я усвідомив той ступінь захищеності, який мені давала її присутність. Це абсолютно не матеріальна, не побутова залежність. Відповідальність за себе перед нею була начебто страхуванням. Я знав, що зі мною нічого не повинно статися, тому що мама цього не переживе. І з її смертю я відчув самотність і небезпечний ступінь свободи розпоряджатися собою. Для мами я завжди був маленьким. І все, що я робив, я підсвідомо співвідносив із нею, з її оцінкою. А тепер я ніби подорослішав остаточно. Я найстарший і найнеобхідніший моїм близьким, рідним, дітям, дружині. І тільки я сам за все відповідаю. Хоч би що зі мною трапилося, хоч би що я зробив - це вже не завдасть мамі болю. І ця оголеність провокує на якісь речі, що, можливо, пов'язані ще й із моїм віком. Адже кажуть, що для чоловіка 45 років - переломний період. Напевно, в кожної людини в певний час життя це трапляється: починає здаватися, що все марно, безглуздо, бездарно. А щодо професії, мовляв, усе це був обман, ілюзія, і не варто було цим займатися...

І коли я дивлюся на старшого сина (Георгій - дорослий, шістнадцятирічний хлопець), мені стає лячно: де ці 16 років мого життя? Їх немає - пролетіли... І дивлюся на молодшого - Славка, 1 рік і 4 місяці... І розумію, що мені в моєму становищі, у моєму стані, в моєму віці дуже важливо тепер цей настрій від себе відігнати. Не киснути. Бо це може призвести до страшних речей. Адже багато хто спивається. Я цього не боюся. Хоча останнім часом (знову-таки я зараз кажу і знаю, що мама цього не прочитає) бувають моменти, коли просто тікаєш від реальності. Відключитися, і все - день змарновано, він пішов, вилетів із життя. Похмілля мене не лякає, я ніколи не входив у запої. Але настає дикий жаль, що цей час просто зник із мого життя. Я наче його сам скоротив на один день.

Щось подібне в мене було в армії. Я не знав, чим виправдати моє бездарне перебування там. Я думав: якби потрібно було ризикувати, здійснювати подвиги, це було б зрозуміло. Я б це робив. Але цього не потрібно було. Це було бездумне, даремне животіння і приниження. І здавалося: треба просто перечекати, відкинути це все від себе, потім я повернуся додому - і тоді почнеться життя. Але в якийсь момент я зрозумів: це не можна відкидати. Її треба також прожити, цю армію. Отак: кожен день, кожну хвилину, кожну секунду його. Не всотувати, а проживати свідомо: це зі мною відбувається, це - моє життя. І коли я сказав собі: це моє життя, мені полегшало. І сьогодні, коли в мене дуже складний період, я кажу собі: це моє життя. Треба сприймати його таким, яким воно є.

- У вашого сина нині теж "доленосний" вік...

- Я чомусь упевнений, що гени спрацьовують у якийсь дуже екстремальний момент. А взагалі, я по собі це знаю. Я до якогось моменту був абсолютно неприкаяний. Хоча захоплювався і музикою, і спортом, і вчився стерпно, і в різних ансамблях грав. Займався всім і нічим конкретно. І мої батьки переживали: куди я піду, ким буду. Усе це їх тривожило, як тепер тривожить мене. Однак цілеспрямовано мною ніхто не опікувався. І в якийсь момент я все-таки вискочив. Я гадаю, що так станеться і з Георгієм.

"Усе, що ми робимо, залишається мишачою метушнею"

- Я не боєць, не гладіатор. У тому розумінні, що у професії я нічого не робитиму, аби вижити. Мені здається, цілком достатньо, якщо ти почуваєшся нормально, комфортно, не вмираєш від голоду і не страждаєш через те, що нема чого вдягнути. Заради чого випинатися і щось із себе робити? Можна було б такого туману напустити! Але це буду тоді не я. Мені самому буде незатишно.

У 25 років я не ставив перед собою цих питань. Раніше я ніколи не займався "ревізіонізмом" свого життя і діяльності. Тому що раніше це була молодість, для якої властиво: "я найкращий, я найбільш гідний". Я це не демонстрував, але моя сила була в цьому. А нині моя сила в іншому: в тому, що я дуже конкретно дивлюся на речі. Дуже конкретно й розсудливо. Я розумію, що моє життя нічим не гірше, ніж життя, скажімо, людини, яка досягла успіху в бізнесі або деінде... У цьому сенсі в мене комплексів немає. Проте і вибору також немає. Тому що немає конкуренції. Наше театральне середовище так улаштоване, що в ньому немає конкуренції. Немає альтернативи мені. Але і в мене немає альтернативи. Просто всі полички зайняті: цей - герой-коханець, цей - геній, цей - такий, що подає надії. І ця система так і рухається. Ніяких змін не відбувається. Ніхто за останні 10 років не став більш знаменитим, аніж був. І 10 років тому, і 20 років зірками були хто? Роговцева, Ступка. Усе! Я не кажу, що це негідно. Гідно! І це в той час, коли вся ця "зірковість" за наших умов - це просто ім'я, просто звук. Адже вони не мають того рівня життя, того становища в суспільстві, які природні для зірок такого рангу в будь-якій іншій країні. За стільки років нічого не змінилося: ми не виростили нового режисера, який міг би "струсонути підвалини" (Жолдак трусить усіх підряд, і за це йому честь і хвала, але він ще не став тим, ким, можливо, стане), не виросло нової плеяди акторів - їх ніхто не знає. Не було вистав, фільмів, які, за великим рахунком, приголомшили б Україну, я вже не кажу - СНДівських товаришів або міжнародні фестивалі. Усе, що ми робимо, залишається мишачою метушнею.

"Ми звикли, що в "митця" немає верхньої межі"

Мабуть, справжнє мистецтво можуть робити тільки фанатики, для яких мистецтво - це все, що зв'язує їх із життям. Я не фанатик. Для мене головне - знайти узгодженість між внутрішнім життям і професійним. І зрозуміти: моє місце - ось воно. Чим воно гарне? Воно гарне тим, що на нього ніхто не може претендувати. Тому що ніхто не зробить так, як я це зробив. І ось моя поличка. Або моя планка. Раніше я б не став про це вести мову. Начебто незручно, коли ставиш собі верхню межу, - що ж ти тоді за "митець"? Ми ж звикли, що в "митця" немає межі. І я знаю, що її немає. І в мене її немає. Але мені потрібна ця ілюзія завойованого простору. Це дає мені відчуття рівноваги.

Звичайно, якби в мене була інша вдача, я б сказав: не хочу я ніякої полички! Я поїду в Москву! І тут же почалася б круговерть в особистому житті. Через те необхідно визначитися: що для тебе важливіше. А я не хочу ставити себе перед таким вибором. Для душевної щедрості необхідно заспокоєння.

- Але ж існує таке уявлення, що для актора, чим гірше - тим краще. Що заспокоєність згубна для творчості...

- Усе залежить від складу характеру. Є натура, яка шукає, яка бентежна - це один склад характеру. А в мене інший. Я не те щоб заспокоююся на досягнутому, ні. Але якщо я починаю гарячково думати, що ж робити, впадати в самокритику, мене це просто руйнує. Мені необхідна спокійна впевненість у своїх силах. Я все одно відчуваю, що я маю зробити і що для цього потрібно. Але не можна сіпатися, метушитися. Не можна себе розбризкувати. Незаспокоєність не повинна межувати із самоїдством.

- Сьогодні у вас не повинно бути причин для самоїдства. Успіх "Кармен" і "Швейка" на фестивалі "Театральні конфронтації-97" у Польщі - це ж передусім ваш успіх.

- Цей фестиваль став для всіх нас чимось, на зразок сатисфакції за все те нерозуміння, яке було тут. Нині з'явилася така тенденція: мене хвалять, а спектаклі Жолдака лають. І хоч Андрій не потребує захисту, я підтримуватиму і захищатиму його. Не тому, що останнім часом це єдиний режисер, який знайшов можливість дати мені серйозну роботу. А тому, що я впевнений в його професіоналізмі. Наш успіх у Польщі - то велика радість для мене. Але, перш за все, я радий за Андрія. Для нього це надто важливо. Тому що в мене були все-таки успіхи свого часу, було визнання, я сподіваюся, ще буде, і тут, в Україні. Хоч я дуже скептично до цього ставлюся: мені нема чого грати тут. Ну нема!

"Мені запропонували зіграти Бармалея за великі гроші"

- От зовсім недавно мені запропонували зіграти Бармалея в новорічних ялинках. Між іншим, за великі гроші. Мені гроші дуже потрібні, як будь-якій людині. Тим більше, я тепер у "простої" - і таку суму найближчим часом мені нема де заробити. Природно, я відмовився, згнітивши серце. Тому що знаю, потім мені буде погано. Я порушу в собі щось, що для мене дорожче за будь-які гроші, нехай навіть комусь це здасться чистоплюйством. І я дуже радий і гордий, що Георгій мене в цьому зрозумів і підтримав.

- А зйомки в рекламі?

- Я знімався в рекламі "Соні". Мені здається, це було більш-менш гідно, як і сама фірма. А рекламувати якісь пілюлі я недавно відмовився. Хоч розумію, що нічого поганого в цьому немає. І я б не став нікого засуджувати, це кожний вирішує для себе.

- А, не приведи, Господи, чи може скластися в житті ситуація, яка б змусила вас переступити через це?

- Так, звичайно, все може бути. У мене дуже багато обов'язків перед моїми рідними. Це велика відповідальність. І велика залежність. І це нормально.

- А про що ви мрієте?

- Завжди дуже важко про це вести мову. Я не знаю. Мабуть, я ні про що не мрію.

- Я запитаю по-іншому. У Макса Фріша в п'єсі "Санта Крус" є така репліка: "Про що ваші марення?"

- Хочеться бути щасливою людиною. Спокою хочеться, щоб не боятися ні за кого і ні за що.