Струшувати попіл у горщики з квітами дипломату категорично заборонено

Дипломати - елітна каста. За їхнім стилем і манерам судять про держави, які вони представляють. Якою мірою вони скуті чи розкуті? Що вони можуть собі дозволити, а що - ніколи? Що для них важливіше: вміння тримати поставу, жартувати чи подобатися жінкам?

Про це ми й хотіли поговорити з послом Чехії в Україні паном Павлом Машею. Почали, звісно, з запитань про його батьківщину.

- Стереотип про те, що дала світові Чехія, такий: 1. Ярослава Гашека. 2. Чеське пиво. 3. Палаци старої Праги. Зруйнуйте наші штампи.

- Стосовно Гашека й палаців - згоден. А відносно пива - не все так однозначно. Чехія, власне, складається з Чехії й Моравії. Вони дуже різняться способом життя. Коли говорити про напої, то в Моравії, особливо в Південній, віддають перевагу вину. Коли я був дитиною, за одним із тамтешніх сіл, пам'ятаю, звернув увагу на малесенькі будиночки - зовсім як справжні, архітектура й оздоблення на високому рівні, але все виконано в мініатюрі - йдеш ніби містом карликів. З'ясувалося, що це село погребів. Після четвертої пополудні, коли звичайно закінчується робота, місцеві жителі вирушають сюди пропустити по скляночці, адже саме вино - їхнє хобі та пристрасть.

Спосіб життя в Чехії не схожий на традиції та звички в Моравії, а Прага в цьому плані - окрема держава.

- Чехи, подейкують, виняткові акуратисти: навіть у лісопарках вони гуляють лише асфальтовими доріжками. Тим часом як наші громадяни прагнуть зійти й неподалік багаття розкласти...

- Акуратність пояснюється просто - ми живемо в середній Європі. Крім того, особливе ставлення до порядку, педантичність культивувалися в Австро-Угорській імперії. Відень, Будапешт, Прага, Львів - і сьогодні ці міста щось об'єднує. Але дух порядку часом доходить у нас до абсурду. Міські жителі, до речі, не задоволені підвищеною асфальтованістю - виїхавши на природу, вони воліють позбутися всього, що нагадує про місто. А в селах така сама штучна, а не природна гармонія.

- Дай волю, селяни й галявини заасфальтують?

- Отож-бо (сміється).

- Розкажіть, як ви опинилися на дипломатичній ниві?

- На цій роботі я з 1991 року. До цього викладав історію. Мої батьки, хоча й не були дисидентами, комуністичний режим не схвалювали. Тож я не рвався в дипломатію - адже це означало бути членом компартії, погляди якої я не поділяв. У зв'язку з заміною старого дипломатичного корпусу, який складався на третину з розвідників, з'явились об'яви в газетах із запрошеннями на цю роботу.

- Ви швидко звикли? У вас не викликали тугу талмуди з питань етикету: як пити, як їсти?

- Я справді побоювався цього й поцікавився відповідною літературою. Мені видали брошуру - керівництво для комуністичних дипломатів. Там були приблизно такі "цінні" повчання: слід мити руки перед їжею, зберігати тіло в чистоті (щоб не мати неприємного запаху!), на прийомі не можна струшувати попіл у горщики з квітами й гасити сигарети об килим... Стосовно ж власне етикету, то ці правила скоріше потрібно знати офіціанту, а не дипломату. Одних ножів вісім основних типів: для риби, для десерту тощо. А келихів - десятки.

- Яка найпоширеніша "етикетна" помилка?

- Часто випадало бачити, як беруть не свій хліб, а... сусіда. Не з того боку.

- А з якого слід брати?

- Не скажу (сміється).

- Гаразд, ця дипломатична таємниця - ваш козир. І все-таки, дипломат повинен поводитися за столом вільно чи зосереджено стежити за "правильностями"?

- Головне - розкутість. Два з половиною роки тому на зустрічі з паном Зленком подавали смажену в тісті картоплю. Я трошки нервував із приводу обговорюваних питань і коли різав картоплю, шматком "вистрілив", ясна річ, просто в міністра.

- Він не сприйняв це як провокацію?

- Гадаю, ні. Адже другий, не менш важливий, принцип: коли сталася незручність, не акцентувати на цьому увагу.

- Чи може дипломат пожартувати, підморгнути секретарці?

- Без цього не можна. Він повинен бути живою людиною.

- Кажуть, є особлива, "дипломатична" чарівність?

- Безумовно. Багато дипломатів створюють собі імідж дотепністю. Мені розповідали, що колишній норвезький посол у Києві полюбляв їздити на зустрічі за доброї погоди на велосипеді. Над будкою для собаки в нього було встановлено державний прапорець і написано: "Сержант королівської армії".

- У знаменитому французькому фільмі "Еммануель" дружини дипломатів знічев'я то коханців заводили, то в теніс грали. Чи завжди їхнє неробство при високій зарплаті чоловіків виливається винятково в спортивно-еротичні форми?

- Я сам не одружений. Проте доля дружин дипломатів прозаїчніша. У чомусь вони як і кіногероїні нещасливі. Дружинам послів і радників заборонено працювати, тобто кар'єру вони робити не можуть.

- Виходить, дружина дипломата - фах?

- Можна сказати й так. На будь-якій вечірці вони повинні мати вишуканий вигляд попри клопоти про дітей чи інші сімейні проблеми.

- Чи траплялося, коли розгульне життя дипломата чи його дружини ставали засобом для шантажу?

- Так, але це було за часів холодної війни. Коли в країн добросусідські відносини - такі випадки виключені.

- Але ж добросусідство - не просто нагода для іноземних представників добряче розслабитися?

- Розслаблятися немає коли! Багато політичних проблем знято. Зате з'явилося безліч економічних. Отже роботи додалося!