Клацнули замки

Моє покоління дуже пило. Аби сховатися, забути, не знати чи розговоритися. Як і в будь-якій країні, покоління мало своїх чемпіонів: щодо таланту, витримки, пиття.

Учора, після довгої розлуки я зустрівся з одним із таких майстрів. Власне, приводу, окрім випадкової зустрічі, у нас не було. Колись ми займалися театром, який давним-давно зник. Старші люди, у яких ми виманювали справжні епізоди спектаклів Курбаса та Мейєрхольда, померли, і ми, як істинні діти часу, не ходимо до них на могили. Наші ровесники, котрі обіцяли естетичну революцію, ледь животіють у Канаді, Німеччині та Росії, і рідкісні звістки від них тільки посилюють нашу нудьгу. Ми поважаємо, втім, і ще живих корифеїв, котрі дивом не перетворилися на худобу (наш загальний кумир, грунтовно прийнявши на груди, затято й безпорадно товкмачить, що всі звання і премії одержав ще до біди, обвалу, поділу, і ми йому співчуваємо, хоча анінайменшої ностальгії до епохи "колективізму" не відчуваємо). Ми й тоді випивали. Просто сам процес поглинання алкоголю був бешкетнішим і зухвалішим, чи що. Пили, щоб згадати про ризик і гордість, про самоповагу, фонтанували жарти й каламбури, проектували надії, вивергали шалені ідеї, куражилися, вигадували вистави. Тепер інакше. Занадто, мабуть, різноманітний асортимент напоїв поглинається, щоб забути про все, що навколо тебе, відсторонитися, ізолюватися, не бути. Час проїхав по поколінню, як танк. Чи протоптався носорогом. Ум'ятини не заростають, не затягуються. Ідеї - гірші від жебраків у метро. Вистави - краще б і не народжувалися.

Мій приятель колись був жупелом для моєї помірної і тихої сім'ї. Його стрімкі з'яви вносили смуту й розбрат у наш дім. Він витягував із свого безрозмірного кейса нові й нові рідкі стимулятори для задушевних розмов і художніх полемік. Він був могутній і витривалий, як бик. І нешкідливий та зворушливий, як теля. Звичайно, його дози викликали заледве не священний трепет, та хіба в них річ? Покоління, на жаль і скорботу свою, ставало собою, тільки перехиливши кожному відміряну міру. Розв'язувало язик, фантазувало, сповідувалося, колобродило. Тепер хто в Росії, хто в Німеччині. А мій могутній приятель, рекордсмен із питва й заводій, поставив на двері своєї квартири п'ять замків. У нього непогане чуття. У країні, де демократія може бути оголошена її Президентом як гра, він, очевидно, абсолютно перестав вірити в театр. І не тому, що з неї вже емігрували його більш чуйні й меткі однолітки.