Обвінчана зі сценою

Марія Костянтинівна на сцені перевтілювалась у згорьованих героїнь так життєво, що театральний глядач забував про перебування у кріслі, доволі бурхливо реагуючи на колізію: часом із співчуттям, часом - зі щирим гнівом. Так діялося з простим людом, так діялося із монаршими особами.

На її виставах Іван Бунін щиро плакав. Після одного із спектаклів знаний в Імперії музикознавець Володимир Стасов став перед українкою на коліна. Композитор Петро Чайковський подарував лавровий вінок зі словами “Безсмертній від смертного”, тоді як завжди зверхній та цинічний Антон Чехов величав Марію Заньковецьку “хохлацькою королевою” та обіцяв “написати п’єсу виключно українською мовою, в якій для неї буде одна роль”. Деякі українські дослідники життя і творчості А.П.Чехова вважають, що саме Марія Заньковецька стала прообразом Ніни Зарічної з “Чайки”…

            За об’єктивних причин Їй не влаштовували овації у Парижі, Лондоні, Берліні чи Нью-Йорку, бо для початку в Україні слід було створити національну театральну школі. З року в рік актриса виступала на єлисаветградській, київській, одеській, харківській, львівській, петербурзькій, московській, мінській, кишинівській, тифліській, бакинській та інших сценах, аби наступницям легше було ступати по “заграницях”.

            Її визнавали за актрису світової величини.  За сорок років, які віддала велика артистка українській сцені, становленню й утвердженню національного театру, Марія Заньковецька дістала і зіграла трохи більше 30 ролей. Але кожна - легенда: Галя (“Назар Стодоля” Тараса Шевченка), Оксана (“Доки сонце зійде…” Марка Кропивницького), Харитина (“Наймичка” Івана Карпенка-Карого), Олена (“Глитай, або ж Павук” Марка Кропивницького), Аза (“Циганка Аза” Михайла Старицького), Івга (“Чорноморці”, оперета Миколи Лисенка) тощо.

Дівчина з Ніжина

Предки акторки і театральної діячки, провідної зірк українського театру зламу ХІХ-ХХ століть Марію Костянтинівну Заньковецьку (справжнє прізвище Адасовська) походили з козацької старшини ХVІІ століття…

            У сім років батько Марії  Костянтин Костянтинович вирішив віддати дочку в науку. Так Маня опинилась у сусідньому селі Велика Кошелівка, де в маєтку місцевого поміщика, колежського асесора Олексія Івановича Арендаренка, разом із хазяйською дочкою навчалась у гувернантки. Дівчаток готували до вступу в пансіон. За рік Марія Адасовська опинилася у Ніжинському пансіоні німкені К.Г.Шель, де навчалася у 1862-1863 рр. У десять років Марію перевели до Чернігівської жіночої гімназії; на ті часи то був елітний учбовий заклад; тут освіту здобували лише 92 панянки з усієї губернії. Подальші шість років (1864-1870) довелось “зорі українського театру” жити у приватному дворянському пансіоні С.Ф.Осовської. Марія Костянтинівна згадувала:

- Ще будучи пансіонеркою, я брала участь в учнівських виставах і звернула на себе увагу вчителів, які радили прохати батьків віддати до театральної школи, але за існуючими тенденціями і поглядами дворян на акторів, про це не могло бути й мови.

Батько Костянтин Костянтинович Адасовський

Мати Мария Васильевна Адасовська
 

Але творчу вдачу не сховати у кошик для в’язання.

Доля подарувала гімназистці зустріч із молодим і прогресивним учителем російської словесності (бо за Емським указом Олександра II від 1876 р. про українську і гадка загула) Миколою Андрійовичем Вербицьким-Антіохом (1843-1909). Той дружив із братами Рильськими - Йосипом і Тадеєм (батьком майбутнього поета), та на власних уроках часто застосовував елементи гри і театру.

Одного разу викладач доручав Мані Адасовській прочитати монолог Антігони із однойменної трагедії Софокла. Це справило враження - на одноліток і викладача. Аби заохотити до акторства пансіонерку, схожу на “жваву мавпочку”, наступного дня Микола Андрійович подарував дівчині “Кобзар” Тараса Шевченка, отриманий свого часу від самого автора. Так Марійка стала не просто улюбленицею М.А.Вербицького, мініатюрну актрису статечний чоловік любив до такого стану, що аж… на плечах носив. Дарунок виявився пророчим. “Хохляцька королева” продовжила розпочату Кобзарем тему реалістичних портретів українки. Природно, Марію Заньковецьку згодом нарекли духовною дочкою Т.Г.Шевченка.

Родинний маєток Адасовських в Заньках

Марія Адасовська займалася усім, чого потребувала Сцена - пантоміма, танці (балетмейстер пансіону Янек Прушинський; вальс, кадриль і навіть лансьє), акторська майстерність у драмгуртку, вокал (педагог Марія Прушинська). Коли по закінчення дворянського пансіону для панянок вона заїкнулася про подальше освіту, висловивши бажання вступити до консерваторії - Маня хотіла професійно вчитися співу, - батько і слухати не захотіли:

- Не личить дівчині дворянського роду блазнювати та штукарити…

Усе почалося під щасливими зірками Просвітництва та Добродійності. Бо ж на зароблені від продажу квитків кошти благодійники допомагали бідним студентам, хворим представникам інтелігенції, пораненим на війні тощо. Якщо з акторами усе в Ніжині склалося, то в актриси нікого не пускали

Побачивши у котрійсь із приватних вистав Марію Адасовську, І.С.Ракович у 1874 р. особисто приїхав до батька і попросив Костянтина Костянтиновича дозволити дочці грати у виставах їхньої трупи. Ну, не міг засідатель Ніжинського повітового суду відмовити дворянському очільнику, якого щиро поважав. Тільки за цієї причини, у 1874-1875 р. Марія Костянтинівна брала участь у виставах Ніжинського театру.

Марія замолоду

Попервах то були безжурні ролі у популярних водевілях, як-то: Настя (“Біда від ніжного серця” графа Володимира Сологуба), Говоркова (“Спалах біля домашнього вогнища” Михайла Федорова), Сашенька (“На хліб і на воду” Володимира Родиславського), Вірочка (“Дочка російського артиста” Петра Григор’єва). Від виконавців легкий репертуар вимагав: гарно співати, вправно танцювати і звеселяти публіку. Перекидатися на “веселих манірниць із добрим серцем і легкою вдачею” для Мізинчика не складало ніяких труднощів.

Саме тому особливо вразила Марія Адасовська у новому амплуа - не в ролі одноманітних московських вертихвісток, а в образі живої української дівчини, що, може, у сусідньому з вами селі живе. Так ожила справжня Наталка Полтавка з однойменної п’єси Івана Котляревського, поставити яку на ніжинській сцені І.С.Раковичу вдалося з великими труднощами...

У ролі Наталки Полтавки, 1882 р

            Разом із тим прем’єру “Наталка-Полтавка” довелося у місті давати не один раз. Отож на одній із вистав Ніжинського дворянського клубу чорноброву Мельпомену побачив молодий штабс-капітан артилерійської бригади Олексій Олексійович Хлистов. закохавшись у Марію, зовсім пропав дворянин із Тамбовської губернії, тож запропонував актрисі руку і серце, а ще сватів заслав. 11 травня 1875 р. дзвони заньківської церкви Миколи Чудотворця сповістили про вінчання молодят.

            Рік у стані пошлюбленої жінки велося стерпно. Часом Марія сама виходила на сцену у складі аматорської трупи, часом - з’являлась у партері місцевого театру глядачкою, із чоловіком. Усе, що стосувалося культу Мельпомени, Мізинчика Марію бентежило; природно, у Ніжині не пропускала 22-річна жінка жодної прем’єри.

            У лютому 1877 р. Марія Адасовська побачиЛА бездоганну майстерність видатної актриси Гликерії Федотової (1846-1925), яка з антрепризою гастролювала у Ніжині, представивши публіці кілька вистав за творами Олександра Пушкіна та Івана Тургенєва. Разом із тим, у репертуар гастролери сміливо включили п’єсу “Назар Стодоля” Тараса Шевченка. 22 лютого відбувся спектакль, де Глікерія Миколаївна створила образ Галі. Нагадаю, навіть для провідної актриси Малого театру то був небезпечний крок - майже рік діяв сумнозвісний Ємський указ, що суворо забороняв ставити п’єси українською мовою. Як пізніше зізналася Марія Костянтинівна, відтоді:

- Любов до сцени захопила мене зовсім: тільки було мрій, що потрапити на справжню сцену.

Життя - не театр, тут граєш інші ролі. Узявши прізвище чоловіка, Марія Хлистова помандрувала, як і належить дружині військового, туди, куди кликали сурми. Штабс-капітан отримав призначення у фортецю Бендери, так у 22 роки українка зненацька опинилась у.. Бессарабії. Саме розпочалася Російсько-турецька війна…  Виходячи заміж за офіцера, Марія Костянтинівна наївно сподівалась, як написала у мемуарах “Життя Марії Заньковецької” її подруга, актриса та історик українського театру Наталя Михайлівна Богомолець-Лазурська (1880-1958):

- Залишивши батьківський дім, Марійка піде шляхом покликання, поїде до Санкт-Петербургу, у консерваторію вчитися співу. Насправді вийшло зовсім інакше.

Вам цікаво, що з цього приводу думав чоловік?

Коли штабс-капітана знайомі настійливо прохали відпустити дружину навчатися акторській майстерності, хвацький офіцер, начебто, і великодушність виявив:

- Гаразд. Але за однієї умови: Марія повинна виступати виключно в українських вистав, бо російською у неї помітний акцент. На сцені це псує все враження.

Ой, і лукавили Олексій Олексійович, коли і розписку давали:

- Дозволяю моїй дружині Хлистовій Марії Костянтинівні виступати в українських виставах, якщо такі будуть представлятися, - бо нічогісеньким російський офіцер не ризикував - за Емським указом 1876 р. український театр перебував під забороною.

На сцені з колегами

За рік-другий подружнє життя молодої сім’ї перетворилося на пекло. Не змогла волелюбна українка пристати до лінійної думки чоловіка, хоч і випускника Олександрівського військового училища у Мокві та кавалера ордена Станіслава III ступеня, котрий навіть у суперечках формулював думку так, наче накази віддавав:

- Покликання жінки бути доброю дружиною, гарною хазяйкою й лагідною матір’ю, а не думати про консерваторію і театри…

Микола Садовський

22-річний унтер-офіцер Микола Карпович Тобілевич (1856-1933), брат Івана Карпенка-Карого, Панаса Саксаганського й Марії Садовської-Барілотті. Нагороджений Георгіївським хрестом, представлений до офіцерського чину за участь у всіх найбільших битвах на Балканах, за переправу через Дунай та оборону Шипкинського перевалу, красень мав сумну славу серцеїда, хто дійшов до Константинополя. Діяв рішуче, як на полі бою, стрункий, вродливий, і з чудовим голосом, природною пластикою, гарними манерами - він швидко полонив серце Марії. Особливо після того, як Марія дізналася, що якийсь незнайомець, організував в офіцерському зібранні справжній драмгурток. Іскра приязні, що зажевріла в Бендерах, із роками розгорілась у полум’я великого кохання.

Згодом український актор, режисер, корифей національного побутового театру Микола Садовський (Тобілевич) зауважував:

- Здавалося, ніби я зазирнув у безодню, із дна якої, з надр земних, на мене блиснув дивовижний самоцвіт, і такого самоцвіту ще на землі не бувало. У творчому етюді були закладені джерела для подальшої невичерпної творчості. Тут тобі і Оксана (“Доки сонце зійде, роса очі виїсть”), і Олена (“Глитай, або ж Павук”), і Маруся (“Дай серцю волю, заведе у неволю”; усі три - Марка Кропивницького), і Софія (“Безталанна” Івана Карпенка-Карого)... Для кожної своє зернятко! Обгорілий пеньок замість немовлятки - ми знову побачили в “Глитай, або ж Павук”, на верховині трагізму... Одне слово, перед нами в той знаменний вечір спалахнув вогонь Прометея.... Геній!

…Перебуваючи під враженням від самодіяльної вистави, зворушений піхотний унтер-офіцер Микола Тобілевич шукав зустрічі із незнайомою аматоркою, до сценічної щирості якої потягнувся і живою душею, і чуйним серцем.

Зоря української сцени

Російсько-турецька війна стрімко завершилася. 19 лютого 1878 р. після двох тижнів дипломатичного маневрувань, було укладено Сан-Стефанський мирний договір. І з фортеці Бендери, Бессарабія артилерійську бригаду штабс-­капітана Олексія Хлистова перекинули в бастіонну систему укріплень на семи скелястих островах - Свеаборґ, що під столичним Ґельсінгфорсом (нині - Ґельсінкі). Поїхала за чоловіком до Фінляндії і дружина Марія Костянтинівна Хлистова.

 Марія  почала брати приватні уроки вокалу.  Вона захоплювалися чарівним голосом. На жаль, за кільканадцять місяців музичної кар’єри Марія Костянтинівна, гастролюючи в Харкові, захворіла на дифтерит. По одужанні сильне меццо-сопрано помітно погіршало.  Із музикою довелося попрощатися, тож порятунком залишилася театральна сцена.

Та, як завжди, існувало стільки “але”… Аби ступити у храм Мельпомени, вона мусила порвати зв’язки із родиною, повинна була розлучитися, мала порушити неписані правила дворянського стану. Тільки через повну жертовність з’являлася можливість всю себе, до останку, присвятити Сцені, яка давно перетворилася на найсильнішу пристрасть її життя…

Марія Заньковецька 1904 р

Втома від нереалізованості спалахнула мов сірник, коли наприкінці 1881 р. український антрепренер та драматург Григорій Андрійович Ашкаренко (1856-1922) отримав для власної драматичної трупи, створеної торік в Кременчуці Полтавської губернії, високий Дозвіл ставити українські п’єси. За порадою однодумців, двох корифеїв національного театру - М.Л.Кропивницького (1840-1910) та М.П.Садовського було подано офіційне прохання до міністра внутрішніх справ із розширеними повноваженнями, графа М.Т.Лоріс-Меликова - дозволити поставити кілька українських вистав, аби… запобігти банкрутству трупи.

Дозвіл високий чиновник дав, але за умови, що разом із українськими п’єсами в один вечір показуватимуть і… російські спектаклі. Як завжди, ситуацій стрімко змінювалася. За рік брати Тобілевичі з режисером Марком Кропивницька вирішили виступати нарізно, бо поважні Марко Лукич Кропивницький і Михайло Петрович Старицький не дійшли згоди, хто з них більший гетьман у національному театрі.

Отож, Микола Садовський (Тобілевич) терміново написав Марії Костянтинівні:

- Справа ось у чому: Кропивницький хоче набрати власну трупу, аби об'їхати всі міста Росії, як-то: Київ, Харків, Одесу. Йдеться про трупу спеціально малоросійську! Я з ним розмовляв про Вас, і Марко Лукич доручили поцікавитися, чи зможете Ви, отримавши його телеграму, приїхати до нас?

Термінова відповідь коханому вразила лаконічністю:

- Приїду дебютувати на дві вистави. Якщо сподобається публіці, умови на місці. Ваш друг Марія Хлистова.

Так неочікувано в житті Марії Костянтинівни запалав сенс буття - жити заради Театру, значить, жити заради Кохання. Чи: навпаки. Власне творче кредо Марія Заньковецька висловила наприкінці життя:

- Для мене театр - перш за все і після всього - храм… Я не можу грати те, чого не розуміє серце.

Актриса Заньковецька на сцені театру. Листівка 1905 р.

Успіх мали шалений, хоча й пересіпало всіх:

- Виступила я в “Наталці Полтавці” й у першій дії хвилювалась - навіть голосу свого на сцені не чула, коли співала “Віють вітри, віють буйні”. За лаштунками від збентеження я навіть знепритомніла. Пам'ятаю, стривожилися всі навколо: Панас Іванович Михалевич (лікар - О.Р.) підніс мені краплі, Карпенко-Карий - вино. У другій дії я опанувала себе, і роль вела твердо.

Коли про дебют дочки на професійній сцені дізнався титулярний радник Костянтин Костянтинович Адасовський, батько дуже розгнівався:

- Та як ти посміла так осоромити родину!?! Впасти так низько! Будь ти проклята! Більше нема у мене дочки Мані!

Негайно посипалися нові проблеми. Зазначати на афішах чоловікове прізвище, поважного офіцера артилерійської бригади Олексія Хлистова, - про це і мови не було. Друкувати дівоче прізвище, значило: продовжувати паплюжити порядне ім’я засідателя Ніжинського повітового суду. Вихід залишався один, тому з’явився сценічний псевдонім - Заньковецька, створений від назви рідного села Заньки. Нічого дивного у такому підході до справи не вбачалося. Зокрема три брати Тобілевичі, котрі склали чоловічий кістяк трупи, мали власні сценічні імена: Іван став Карпенко-Карим, Панас - Саксаганським, а Микола - Садовським.

Іншою неоковирністю були старожитні порядки царської Росії, за якими пошлюблена жінка без чоловіка не мала права самостійно подорожувати; у крайньому разі той мав виписати спеціальний тимчасовий дозвіл - “вид на проживання”. Вмикаючи суворість, тепер уже полковник Олексій Олексійович Хлистов видавав документ лише на кілька місяців. З огляду на це дружина мала в усьому коритися, бо мусила сумлінно виїжджати до Фінляндії, аби отримати наступний дозвіл. Не рік і не два, а довгі сім років тривав принизливий шлюб, а паралельно до нього - бурхливий роман із Микола Садовським, котрий, будемо відвертими, частенько стрибав у гречку з молоденькими актрисами.

Будинок М.К.Заньковецької у Ніжині

Буквально після перших спектаклів виясніло: “Товариства українських артистів під орудою М.Л.Кропивницького” є злагодженим ансамблем із величезним творчим потенціалом, який швидко посилила талановита молодь. Це підтвердилось і під час гастролей у Києві наприкінці 1882 р. Усі вистави трупи супроводжували аншлаги, їхні спектаклі користувалися шаленою популярністю серед українського населення…

У зажурі

Після тринадцяти років знавіснілого подружнього життя у лютому 1888 р. Марія Костянтинівна Хлистова отримала офіційний дозвіл Священного Синоду на розлучення. Припис виявився, як на ті часи, жахливим:

- Шлюб відставного підполковника Олексія Олексійовича Хлистова з дружиною Марією Костянтинівною, у дівоцтві - Адасовської, вважати розірваним за її перелюбства, дозволити чоловікові брати новий шлюб, а дружині залишитися назавжди в нешлюбності та на сім років бути підданою церковній єпитимії.

На додачу до офіційної покути, публічно оголошеної на малій батьківщині - у сільській церкві Миколи Чудотворця у Заньках, та прокляття рідного батька, життя завдало ще одного нищівного удару. Не витримавши численних зрад Микола Садовським, у грудні 1889 р. просто у розпалі гастролей в Одесі Марія Заньковецька залишила театр. Не розуміючи, що сталося і наскільки все серйозно, легковажний бабодур надіслав Марії Костянтинівні єлейного листа:

- Мені тепер зрозумілі всі підробки, що приводили тебе в нервовий розлад, яке виразилося в підозрі мене, і то не в запідозрених, а навіть в глибокому переконанні твоєму, що я зрадив тобі, що я розлюбив тебе і т.п. Кинемо все це, моя Кішечка, і повір ще раз, що я люблю тебе, що немає на світі жінки іншої, яку я любив би!

Розірвавши офіційний шлюб, опинившись під церковною єпитимією, втративши коханого, позбувшись соціальних права у суспільстві, відтоді “хохлацька королева” вважала себе обвінчаною зі Сценою.

***

По-різному до провінціалки ставився столичний бомонд. В Москві на гастролях трупи Марка Кропивницького, у день, коли давали п’єсу “Глитай, або ж Павук”, роль Олени в якій виконувала Марія Заньковецька, побачити виставу затягнули графа Льва Толстого. Вражений майстерністю актриси, письменник послав сина Левка за лаштунки і попрохав подарувати на згадку хустину - той театральний реквізит Олена зривала з голови в сцені божевілля. Класик російської літератури зрадів як дитина, коли отримав подарунок від великої актриси. І досі хустина Марїі Заньковецької зберігається в музеї Л.М.Толстого серед найбільших реліквій.

Українська дівчина

Як сприймали Марію Костянтинівку вдома, в Україні? Попервах, насторожено, вважаючи “левицею Петербурзького сезону”. Натомість вона точно знала, нащо їй знадобилася слава. Пієтет з боку можновладців допоміг, зокрема, вирішити проблему, яку не спромоглися зрушити чоловіки-колеги, українські антрепренери та режисери. Саме Марія Заньковецька, за посередництва старшого брата, генерал-майора артилерії Євтихія Костянтиновича Адасовського, домоглася аудієнції у нового Київського генерал-губернатора (1889-1896) графа О.П.Іпатьєва (1842-1906), увімкнула жіночі чари, продемонструвала всю акторську майстерність. Розчулившись полум’яним монологом, Олексій Павлович одразу підписав дозвіл на… українські вистави на теренах всього Київського генерал-губернаторства.

На цьому “хохлацька королева” не зупинилась, а попрямувала до цивільного губернатора Волинської, Смоленської і Київської (1885-1898) губерній Л.П.Томари (1839-1917). Між ними, переказують театрознавці, відбувся знаменитий діалог на підвищених тонах.

- Я не дозволю іноземцям грати в Києві! - категорично заявив Лев Павлович.

- Але ж я - не іноземка, - заперечила Марія Костянтинівна. - Я тутешня, на Чернігівщині народжена. І вважаю: якщо тут дозволено грати таким іноземкам, як Сара Бернар (1908), то мені тим паче.

***

 До кінця життя Марія Заньковецька тримала тісний зав’язок із театральною громадськістю Ніжина. Саме в українському повітовому містечку вона постійно мешкала упродовж 1902-1924 рр., а з перервами поверталася туди з гастролей. У Ніжині “зоря українського театру” мала власний дах над головою, і будинок.

Залишаючи Ніжин, але не втрачаючи родовід і тримаючи корінь, велика народна актриса заповідала:

- Свій будинок у Заньках я віддала на потреби селян; тепер там міститься сільбуд. Будинок у Ніжині, після моєї смерті, теж прислужиться до будь-якої культурної потреби...

***

Від осені 1926 р. Марія Заньковецька жила з родиною небоги Наталії Олександрівни Волик (у дівоцтві - Адасовська; 1885-1948), дочкою свого брата Олександра. У Києві їхній будинок стояв по вулиці Великій Васильківській, 121; тепер - тут музей актриси. Чоловіка Наталії Олександрівни, відомого мецената, антрепренера та актора-аматора Федора Парамоновича Волика (1877-1946), Марія Костянтинівна вважала своїм другом. Ще 1903 р. вона вперше виступила у складі трупи Ф.В.Волика.

***

Минуло десятиліття. Хоча літні Трістан і Ізольда мешкали в одному місті, два українські актори похилого віку більше не бачилися. М.К.Садовський помер - 7 лютого 1933 р. у Києві. Сталося це в голодний рік, коли багато хто розділив участь жертв народної трагедії. У день похорон важкохвору Марію Костянтинівну підвели до вікна будинку на вул. Великій Васильківській, 121. Дорогою саме чвалала жалобна процесія на Байковий цвинтар.

- Прощавай, мій старий друже! Прощавай, зрадливий та коханий, - шепотіла сива Муза монолог з останнього акту нещасного кохання.

***

Померла актриса уві сні. Поховали видатну українську актрису на Байковому цвинтарі. Між могилами Марії Заньковецької та Миколи Садовського півметра. Відстань поданої руки. Але і досі лежать вони, розділені лінією Долі, хоч і в одному театрі Життя.