Люблінська унія і третій Литовський статут

1 липня цього року виповнилося 450 років з часу укладення Люблінської державної унії. Якщо в Польщі та Литві на цю подію звернули увагу, то в Україні та Білорусі вона відбулася непомітно. Зрештою, в Україні не до таких «історичних дрібниць».

Хоча даремно. Адже Люблінська унія значною мірою визначила долю українських земель у ранньомодерний період. Не дала XVI ст. можливості Московії поглинути українські землі. Зрештою, цей державний акт, попри мету її творців, певним чином посприяв збереженню «етнічного обличчя» українських земель. Принаймні не дав можливості розчинитися цим землям у «московському морі», як це сталося з землями Великого Новгорода, що в етнічному плані були близькі до України. Щоправда, унія сприяла розчиненню українців, передусім їхньої соціальної верхівки, в «польському морі».

Згідно з рішенням Люблінської унії, Королівство Польське та Велике князівство Литовське об’єднувалися в одну державу. Часто її іменують Річ Посполита. Її очолював король, який мав титул короля польського і великого князя литовського.

Унія передбачала існування спільних сейму й сенату. Договори з іноземними державами укладатимуться від імені Речі Посполитої. Пани обох держав діставали право на володіння маєтками на всій території об’єднаної держави. Митні кордони ліквідовувалися. Також запроваджувалася єдина монетна система. За Великим князівством Литовським зберігалася певна автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, скарбу й державної мови. Окремими залишались деякі ознаки державності — печатка, герб, мова, військо, закони. Деякі сучасні польські автори навіть стверджують, що Люблінська унія була праобразом Європейського Союзу.

У результаті унії до складу Королівства Польського були приєднані Волинь, Поділля й Київське воєводство, яке охоплювало значну частину теренів сучасної Центральної й Лівобережної України. Власне, в складі цієї держави опинилася більшість тогочасних етнічних українських земель. При цьому українська шляхта отримала широкі юридичні права. Принаймні вона відчувала себе комфортно в складі Речі Посполитої. В певному сенсі це була «їхня держава».

Люблінська унія поставила Річ Посполиту в один ряд з наймогутнішими країнами Європи. Після укладення цього акта прискорився економічний і культурний розвиток цієї держави. Це тривало до середини XVII ст., власне, до повстання під проводом Богдана Хмельницького. Також унія дала змогу спинити експансію Московії на терени Великого князівства Литовського, в т.ч. на українські землі.

Попри те що значна частина українських земель (Волинь, Поділля, Центральна й Лівобережна Україна) ввійшли до складу Польського королівства, вони все ж зберігали певну автономію — принаймні в плані юридичному.

Тут діяв Литовський статут, який не поширювався на інші коронні землі. Причому цікаво, що дія цього правничого кодексу залишалася тривалий час чинною й після розділу Речі Посполитої в кінці XVII ст.

Існує три редакції Литовського статуту. Дві з них з’явилися ще в доунійний період — 1529 й 1566 рр. До речі, другу редакцію іноді іменують волинською, оскільки при її укладенні велику роль відіграла волинська шляхта.

Ці редакції статутів увібрали в себе місцеве звичаєве право, поширене на руських (українських та білоруських) і литовських землях, писане руське право, місцеву судову практику. Окрім того, його джерелами стали римське право, а також німецьке й польське право, зафіксоване в законодавчих документах. Однак укладачі редакцій статутів відступили від системи кодифікації, яка була прийнята в римському праві, створивши свою. В її основі закладалися нові принципи: суверенності держави (в противагу середньовічному космополітизму), єдність права й пріоритет писаного закону. Закони, що ввійшли до редакцій статутів, стосувалися державного, цивільного, сімейного, кримінального й процесуального права Великого князівства Литовського.

Як на ті часи редакції статутів мали вигляд доволі прогресивних і демократичних документів. Вони охоплювали своєю діяльністю всю територію Великого князівства Литовського і були юридично зобов’язуючим для всіх груп населення — на відміну від привілеїв, які поширювалися на певні соціальні групи чи території.

Редакції статутів фактично визнавали рівність громадян у плані юридичному. Також у ньому були декларовані віротерпимість, відповідальність суддів перед законом. Була там і заборона перетворювати вільних людей на рабів. Водночас ці документи були зорієнтовані на закріплення особливих прав представників елітарного населення — державних очільників, князів, магнатів і шляхти. Їх не можна було карати без суду, а землю відбирати без провини. Відповідальність шляхтича, як і інших представників елітарних верств, за злочин встановлювалася лише індивідуально. Шляхта також дістала право апеляції на рішення суду воєводи або старости до самого великого князя, мала свободу виїзду за кордон. Князі й представники шляхетських верств увільнялися від податків і повинностей.

Третя редакція Литовського статуту з’явилася після Люблінської унії 1588-го р. У певному сенсі вона була своєрідною реакцією на цю подію. До цієї редакції Статуту ввійшли норми державного права, чого на той час не було в законодавчій практиці інших європейських держав. Де-факто в цьому документі маємо реалізацію ідеї поділу влад (із часом ця ідея набула поширення в європейських країнах у ранньомодерний період). Статут передбачав існування законодавчої влади (сейм), виконавчої (великий князь та адміністративний апарат) і судової (трибунал Великого князівства Литовського, виборні суди, незалежні від адміністрації).

Помітне місце в цій редакції Статуту належало злочинам проти особи і майнових прав. Головним покаранням за них був штраф на користь потерпілого і великого князя. Суворі кари, зокрема, передбачалося за крадіжки. Покарання ж розглядалося як відплата за злочин і водночас як засіб для залякування злочинців.

Третя редакція Литовського статуту була чинна не лише на теренах Білорусії та Литви, які лишилися в складі автономного Великого князівства Литовського, а й, як зазначалося вище, на теренах українських земель, що після Люблінської унії 1569 р. ввійшли до складу Корони Польської. Взагалі в Статуті акт цієї унії навіть не згадується. Натомість у 4-му артикулі йдеться про відновлення старих кордонів князівства. Власне, той факт, що Статут діяв на українських землях, які в результаті Люблінської унії ввійшли до Королівства Польського, сам по собі показовий. Також Статут передбачав, що мати маєтки у Великому князівстві Литовському, а також обіймати державні й церковні посади мають лише місцеві мешканці. Тобто Статут був доволі автономістичним документом.

Литовські статути писалися руською мовою. Це була книжна мова, яка, використовуючи старослов’янську термінологію, ввібрала чимало елементів діалектів українських та білоруських земель. Третій Литовський статут був перекладений та виданий також польською, французькою, латинською та іншими мовами.

На теренах Правобережної України (Волині, Поділля, Київщини) третій Литовський статут залишався чинним до 25 червня 1840 р., допоки його дію не припинив сенатський указ. На Лівобережжі він діяв до 4 березня 1843 р. і був замінений Зводом законів Російської імперії.

Безперечно, третій Литовський статут мав чималий вплив на правову свідомість українців протягом тривалого періоду (понад двісті п’ятдесят років!). Згадки про нього на побутовому рівні зустрічаємо навіть у новочасній українській літературі. Так, у відомій п’єсі Івана Котляревського «Наталка Полтавка» один із персонажів, Возний, залицяючись до героїні твору, згадує Литовський статут. Тобто, цей документ українці добре знали й користувалися ним. І він забезпечував їхню правничу автономію впродовж тривалого часу.