Перша світова війна

1 серпня 1914 року, 105 років тому, Німеччина оголосила війну Росії після відмови Петербурга зупинити почату загальну мобілізацію. Фактично це означало переростання локального австро-сербського конфлікту в Світову війну, яка набула такого масштабу бойових дій, якого ще не знало людство. Ініціатором світової війни виступила Німеччина, що підштовхувала свого австрійського союзника до пред’явлення максимально жорсткого ультиматуму Сербії з приводу  вбивства сербськими терористами ерцгерцога Фердинанда. У Берліні на той час не боялися світової війни. Там вважали, що німецька армія досить сильна, щоб швидко впоратися зі своїми суперниками на Європейському континенті, до того, як вони встигнуть розгорнути всі свої сили. А після цього Англія, позбувшись союзників на континенті, схилиться до компромісного миру. На настільки ж швидку та остаточну перемогу розраховували і у Відні та Будапешті, хоча насправді навіть перемога в локальній війні проти Сербії, без світової війни, і повна окупація сербської території не несла Австро-Угорщині нічого, окрім нових проблем. Анексувати Сербію було безглуздо, оскільки це лише збільшувало питому вагу ворожого Габсбургам сербського елемента в і без того внутрішньо нестабільній Дунайській монархії. А після війни будь-який сербський уряд став би ще більш ворожим до Австро-Угорщині. Але у Відні та Будапешті доводилося йти за своїм набагато потужнішим у військовому й економічному значенні німецьким союзником.

Проте заради справедливості треба сказати, що країни Антанти теж зробили свій внесок у розв’язування Першої світової війни, як і Німеччина та Австро-Угорщина, розраховуючи на швидку перемогу і не передбачаючи, що війна розтягнеться на довгі чотири роки та повністю змінить політичний пейзаж світу. Лише фельдмаршал граф Герберт Гораціо Кітченер при призначенні його 6 серпня 1914 року британським військовим міністром прозорливо передбачив, що війна триватиме як мінімум три роки, а то і всі сім, попередивши: «Така нація, як Німеччина, взявшись за цю справу, покине її лише тоді, коли буде розбита вщент. А це вимагає дуже багато часу. І жодна жива душа не скаже, скільки саме». Але інші британські політики до нього тоді не прислухалися. Росія ж через захист Сербії — свого головного союзника на Балканах -вплутувалася в глобальний військовий конфлікт, до якого не була готова ні  військовою силою, ні  економічно. З іншого боку, відмова допомогти  Сербії за австрійського нападу на неї загрожувала Росії втратою обличчя і тим, що і союзники, і суперники забажали б не зважати на неї як на велику державу. Але Росія першою з великих держав не витримала породженої війною колосальної напруги економіки та народних сил, втративши у війні більше солдатів, ніж будь-який інший її учасник — 2,194 млн. загиблих. Колапс був викликаний гостротою соціальних протиріч, поміж іншого і в збройних силах, що і призвело до революції 1917 року.

Територія нинішньої Української держави перед Першою світовою війною входила до складу двох імперій — Російської й Австро-Угорської. За деякими оцінками, в російську армію було мобілізовано 4,5 млн українців, а в австро-угорську — 250 тисяч. Українцям довелося битися проти українців. В лавах російській армії їх загинуло сотні тисяч осіб, а в лавах австро-угорської — десятки тисяч. У австрійській армії була вже  1914 року сформована перша українська національна частина — добровільний легіон (полк) Українських січових стрільців в кількості 2500 осіб, хоча  бажаючих вступити туди було до 28 тисяч. Проте, враховуючи наявність в Галичині низки русофільських організацій і ворожнечу українців із поляками, з яких в Австрії теж формували легіони, австрійське командування не дуже довіряло січовим стрільцям. 14 серпня 1914 року у Львові був створений «Союз звільнення України» (СВУ) як позапартійне об’єднання, що виступало за перемогу Центральних держав, автономію української Галичини та створення незалежної України з українських земель Російської імперії. Його очолювали Олександр Скоропис-Іолтуховський, Андрій Жук і Володимир Дорошенко. У Росії ж більшість українських організацій підтримали царський уряд, розраховуючи, що після перемоги Антанти українські землі Росії й Австро-Угорщини утворюють автономію у складі Російської імперії.

Після падіння спочатку російського самодержавства, а потім Тимчасового уряду, в кінці 1917 року  виникла незалежна Українська держава — Українська Народна Республіка. Вона не протрималася довго і була окупована більшовиками. Коли на зміну більшовикам прийшли німці та австрійці, УНР була відновлена, але майже відразу ж замінена гетьманатом Павла Скоропадського, який значно більше влаштовував Берлін і Відень, ніж соціалістичний уряд Центральної Ради. Біда, проте, полягала в тому, що і Німеччина, і Австро-Угорщина  1918 року боролися вже не за перемогу, а лише за досягнення компромісного миру. І у Берліні, і у Відні добре розуміли, що в межах такого миру ніхто Україну як сферу впливу їм не залишить, і тому не виявляли особливої цікавості до зміцнення української державності. Створенню ж української армії вони прямо перешкоджали, побоюючись, що вона може  стати ворожою Німеччині й Австро-Угорщині. Адже така армія складалася б головним чином із селян, у яких окупанти реквізували провізію, і з колишніх офіцерів російської армії, м’яко кажучи, що прохолодно ставилися до вчорашніх суперників — Центральних держав. Настільки ж недовговічною виявилася і Західно-Українська Народна Республіка, що виникла після розпаду Австро-Угорщини, але розпалася під натиском польських військ.

Як відомо, УНР не змогла зберегти свою незалежність. До кінця 1920 року вся її територія була окупована Червоною Армією. Але досвід нехай і не до кінця реалізованої української державності зіграв важливу роль у подальшому розвитку українського національного руху. Треба також брати до уваги, що в умовах Першої світової війни український народ виявився розділеним не між двома, а між чотирма державами — Радянським Союзом, Польщею, Чехословаччиною та Румунією, що позначилося на його розвитку.