«Щоб дерево свободи розквітло у Києві»-3

Закінчення. Початок читайте в «День» № 171-172, № 176-177

Чи не найґрунтовнішими серед них стали історичні праці Ш.-Л. Лезюра. Ще у 1807 р. за дорученням Наполеона він підготував трактат «Про політику та розбудову російського панування». У ньому подається різка оцінка експансіоністської Росії, її цивілізаційна несумісність з європейською культурою. Широко відомою стала праця Лезюра «Історія козаків з оглядом народів, які населяли землі козаків до вторгнення татар». Чільне місце в «Історії козаків» Лезюра відведено Національно-визвольній війні українців під проводом Богдана Хмельницького, якого автор вважав найвидатнішим українським гетьманом, обізнаним у мистецтві війни й політиці, та характеризував добу його гетьманування найбільш блискучою епохою в історії козаків. «Ніколи козаки не мали вождя, подібного до нього», — писав Лезюр про Хмельницького, зазначаючи, що гетьман завдав смертельного удару Польщі.

Характеризуючи гетьманування Івана Мазепи, Лезюр зауважив, що його перехід на бік шведів був спричинений діями російського уряду, спрямованими на скасування автономії України, зокрема намаганням Петра I обмежити козаків деспотичними законами імперії та рабським статусом своїх підданих. Він співчуває Мазепі й жалкує з приводу того, що проекти Карла XII та українського гетьмана не були реалізовані. Автор наголосив, що плани Петра I полягали в тому, щоб стати абсолютним володарем України. Змальовуючи розправу з українським населенням після Полтавської битви, публіцист ганьбить царя, який «мав жадобу до крові всієї їхньої (козацької) раси». У праці Лезюра також подається різко негативна оцінка політики Катерини II, особливо зруйнування нею після завершення російсько-турецької війни 1768—1774 рр. Запорозької Січі. Несподіваний напад російських військ під командуванням генерала Текелі на Січ автор охарактеризував як катастрофу.

Козацтво стало об’єктом праці Ж.-Л. Карра «Козаки або історичні подробиці про звичаї, побут, одяг, зброю та спосіб ведення війни цього народу» (1814 р.). У вступі автор зазначив: «З-поміж усіх народів, що населяють поверхню земної кулі, жоден не зазнав більш руйнівних поворотів фортуни й чисельніших нещасть, ніж ті, хто увійшов до історії під ім’ям козаків». Карр констатував, що, перейшовши після кровопролитних воєн із Польщею під владу російських царів, козаки остаточно втратили свободу, якої завжди прагнули, та з «незалежної нації перетворилися на одне з племен, що населяють Росію». Описуючи зброю й тактику ведення бою козаків, він окремо зупинився на характеристиці технології будівництва їхніх бойових човнів — чайок. Особливий інтерес Карра викликали релігійні вірування й поховальна обрядовість козацтва.

Важливе значення для аналізу поширених у Франції кінця XVIII — початку XIX ст. уявлень про Україну мають подорожні нотатки французької письменниці А.-Л.-Ж. де Сталь, великий вплив на творчість якої мали ідеї епохи Просвітництва. Письменниця змушена була емігрувати з Франції внаслідок встановлення там якобінської диктатури та бонапартистського режиму. Спогади про свою мандрівку на схід — до Австрійської та Російської імперій — вона оповіла в книжці «Десять років вигнання», опублікованій 1821 р., вже після смерті автора. Окрему главу своїх мемуарів де Сталь присвятила Києву. У короткому екскурсі в історію давньої Русі-України письменниця згадала про її хрещення за часів князювання Володимира Великого. Вражена розкішшю релігійних обрядів Православної церкви, пишністю інтер’єру храмів та одягу священиків, красою церковних співів, французька мандрівниця визнала, що «церемонії грецького культу принаймні не поступаються красою католицьким». «Серед цих хатин височіють палаци й особливо церкви із зеленими та позолоченими куполами, що надзвичайно вражають погляд. Коли ввечері сонце опромінює ці сяючі зводи, здається, що бачиш святкову ілюмінацію, а не міцну будівлю», — пише вона. У книжці містяться згадки про козаків. Захоплена ідеями Руссо, де Сталь зауважила, що для козацтва є характерним і органічний незалежний спосіб життя, однак у військовий час у їхньому середовищі панує сувора дисципліна.

Запорозька Січ викликала жвавий інтерес іншого французького мандрівника — графа О. де Лагарда, який відвідав Україну в 1811 р. Свої враження він виклав у листах до Ж. Гріфіта, що були опубліковані 1824 р. Описуючи «флібуcтьєрів України», як він називає козаків, де Лагард зазначає, що військо запорожців примножувалося, головним чином, завдяки польським, російським, угорським, татарським, грецьким, французьким, англійським, німецьким авантюристам, які прагнули уникнути покарання у своїх країнах. Згідно з цією суб’єктивною оцінкою де Лагарда, Запорозька Січ являла собою антисоціальне явище. «Корисні лише як допоміжні війська, — писав мандрівник, — вони завжди шукали союзу з якоюсь могутньою нацією, для якої ставали опорою. Вправно використовуючи нагоду приєднатися до сильнішого, щоб виснажити найслабшого, вони вбачали ворогів усюди, де була здобич». Поряд із такими категоричними характеристиками автор не без захоплення оповідає про пануючу в середовищі запорожців атмосферу братерства, відданості клятві, стриманості, пильності та гостинності — якості, що навіть була для них обов’язком, який вони скрупульозно виконували по відношенню до кожного іноземця, який шукав у них захисту».

ЖЕРМЕНА ДЕ СТАЛЬ  — НАЙПОПУЛЯРНІША ФРАНЦУЗЬКА ПИСЬМЕННИЦЯ ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТТЯ. ГЛИБОКО ЦІКАВИЛАСЬ УКРАЇНОЮ, ЩИРО СПІВЧУВАЛА НАШОМУ НАРОДОВІ

Де Лагард навів низку відомостей про українські міста: Київ, Ніжин, Тульчин, Глухів, Батурин, Одесу, якими він мандрував, зазначив про існування різних гіпотез щодо їх виникнення. Описуючи колишню гетьманську резиденцію Мазепи — Батурин, мандрівник нагадав про прагнення українського гетьмана «звільнити свою націю від ярма московитів» за допомогою шведів.

Очевидно, найбільше враження на подорожуючого Україною француза справив парк, закладений наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в маєтку Ф. Потоцького на честь його дружини Софії, який де Лагард назвав новою Аркадією: «Яке поєднання квітів, газонів! Яке багатство водогрaїв, що струмують і дзюркочуть! Повітря тут духмяніє безліччю різноманітних пахощів; спів пташок, шум водоспадів навіюють ніжні мрії...»

Російський уряд досить вдало паралізував усі можливі прояви опозиції і вміло використав настрої тої частини української еліти, яка сподівалася активною участю у воєнних діях відновити свій суспільно-політичний статус часів Гетьманщини, повернути собі втрачені позиції. Генерал-губернатор Малоросії О.Куракін дозволив козакам вільно продавати свої землі, його наступник Я.Лобанов-Ростовський сприяв їхньому розселенню на вільних землях Катеринославщини і Причорномор’я, навіть допомагаючи переселенцям грошовими субсидіями. Під час війни проти Наполеона 1800 — 1807 рр. Росія використала окремі допоміжні загони з українських козаків. Із початком наступу французької армії у 1812 р. Лобанов-Ростовський закликав козаків вступити у добровольчі полки, обіцяючи від імені царя звільнити їх від рекрутчини і податків. До численних охочих із середовища козаків приєдналася українська шляхта, яка добилася введення у цих формуваннях старшинських рангів (наприклад, губерніальний осавул, губерніальний обозний тощо), що нагадували давні козацькі. З дозволу поміщиків у земські ополчення набирали також кріпосних. Із лівобережних козаків було сформовано кілька полків, а на Правобережжі з селян та міщан — чотири козацькі полки. Усього Україна виставила 68,9 тис. ратників і козаків.

В процесі формування козацьких полків між генерал-губернатором Я. Лобановим-Ростовським і губерніальним маршалком дворянства Полтавської губернії Д. Трощинським виник конфлікт. Його суть полягала в тому, що останній, підтримуваний В. Капністом і М. Миклашевським, намагався надати новим формуванням давній козацький характер. З огляду на французьку загрозу російська адміністрація погодилася на запровадження в полках козацької старшини українських одностроїв, що породжувало сподівання на повернення давніх «вольностей». Звичайно, зголошення до війська було викликано насамперед сподіваннями вирватися з кріпацтва, запровадженого Росією, а не проявом любові до «отечества», як це стверджувала радянська історіографія.

У червні-липні 1812 р. на київському напрямку діяли корпус французького генерала Реньє та австрійський корпус генерала Шварценберга, перед якими стояло завдання розгромити третю російську армію генерала Topмaсoва, розквартировану на Волині. Після запеклих боїв наполеонівські війська захопили Західну Волинь, окремі її загони вступили на територію Київщини та Чернігівщини, створюючи загрозу Києву. Наполеон писав Шварценбергу 12 серпня: «У вас буде досить часу, щоб вступити у Київ і Калугу, поки ми будемо рухатися на Москву». Однак прибуття у район Луцька дунайської армії адмірала Чичагова не дало змоги французьким військам просунутися вглиб України. Після Бородинської битви і короткочасного перебування у Москві французи були змушені відступити. Наполеон погодився з пропозицією маршала Даву відступати територією України, що давало змогу просуватися по багатих, не зачеплених війною регіонах. Залишаючи Москву, він заявив: «Оскільки в подібних обставинах треба зупинитися на плані найменш небезпечному, я наважився на відступ до Києва, що здається найбільш вигідним». Однак Кутузов, протидіючи намірам Наполеона, заступив йому шлях під Малоярославцем, де відбувся бій, і змусив його відступити сплюндрованою смоленською дорогою. В процесі завершальної стадії боротьби із французькою армією українські козацькі частини брали участь у «битві народів» під Лейпцігом 1813 р., а також у боях за французьку столицю у березні 1814 року.

Після завершення війни і ліквідації наполеонівської імперії Росія стала одним із головних учасників реакційного «Священного союзу» держав-переможниць і перетворилася на жандарма Європи. Союзники, зокрема, домовилися про новий переділ польських земель і поклали край наполеонівським спробам утвердити польську квазідержавність. Дорадниками російського імператора були, зокрема, князь Адам Чарторийський, а також князь Андрій Розумовський — син гетьмана Кирила Розумовського. Росія одержала майже все герцогство Варшавське, яке увійшло до складу імперії під назвою «Царство Польське». Познань і частина Великопольщі відішла до Пруссії, а Галичина — до Австрійської імперії. «Царство Польське», згідно з конституцією, підписаною Олександром І, отримало статус конституційної монархії, зв’язаної з Росією унією. Воно отримало автономні права — уряд, сейм, військо, відносно вільне використання польської мови. Проте у подальшому ці елементи польської державності постійно урізалися, доки не були скасовані повністю. В цілому ж Росія ставала активним учасником придушення будь-яких проявів національного руху в країнах Європи, у тому числі визвольного руху українців.