Лист батькові

7 січня 2019 року, на Різдво, тобі виповнюється 100 років. Звучить трохи страхітливо – століттями ми звикли вимірювати історію, але не нашу скромну присутність у ній. У твоє сторіччя помістилося багато всього: директорія Симона Петлюри, громадянська війна, більшовики, НЕП, арешт і заслання твого батька, голод в Україні, смерть молодшого брата, університет у Саратові, така рання смерть твоїх батьків, чотири роки війни, моя мама, смерть Сталіна, ми з сестрою, «відлига», робота на кіностудії «Київнаукфільм», троє онуків, смерть мами, розпад Радянського Союзу.

Останні двадцять два роки тебе немає.

Я так давно не писав тобі, що навіть не знаю, з чого почати.

Вулицю Патріса Лумумби, де в будинку під номером 22 – ти, мама, моя сестра та я прожили двадцять вісім років, тепер перейменовано на вулицю Іоанна Павла II. Сам будинок - п'ятиповерховий, хрущовський, із дешевої жовтуватої цегли, як і раніше, примикає однією стіною до старшого сталінського сусіда – з червоної цегли, з великими вікнами і справжнім – не плескатим – дахом.

Разом ці два будинки цілком архітектурний символ епохи. І навіть обидві назви нашої непоказною вулиці – Патріса Лумумби й Іоанна Павла II – у рівній мірі пасують цьому простору: обидві співучасники того часу й обидві майже твої ровесники.

Горіх, що ми разом посадили на суботнику під нашим балконом, виріс і міцно стоїть на своєму місці.

Вулиця Щорса, де ти жив із родиною моєї сестри вже після маминого залишення, тепер вулиця Євгена Коновальця. Щорс упав у неласку новій владі, і тепер уже й самому пам'ятнику на розі бульвару Шевченка та Комінтерну (тепер Симона Петлюри) загрожує знесення.

Що тепер буде з класичним фільмом «Щорс» Олександра Довженка?

Вулиця Кіото, де була за твоїх часів кіностудія «Київнаукфільм», - все ще Кіото. Та й сама давня японська столиця, як і раніше, побратим нашого Києва. Тут під номером 27 все ще значиться будівля студії, де ти пропрацював двадцять сім років. Будівля є, точніше, поки ще є, а ось самої студії вже давно немає.

У минулому році, коли я був у Києві, дружина Володі Гуєвського (ти ж пам'ятаєш Володю? – він знімав тебе для фільму «Мій батько Євген») принесла мені твою світлину з класичної радянської серії «наші провідні творчі працівники». Монументальні чорно-білі портрети неусмішливих людей колись прикрашали коридор другого поверху біля кабінету директора. Тепер портрети пішли на смітник, хтось підібрав, імовірно, з симпатії до тебе та віддав Ірі.

Пам'ятаю, ти дуже не любив розмови про політику. У всякому разі – зі мною.

І все ж.

Ось уже п'ять років Україна воює з Росією. Ні, не так. Ось уже п'ять років Росія веде неоголошену війну проти України. Росіяни анексували Крим, окупують Донецьк і Луганськ, атакують українські судна в Азовському морі. Більше дванадцяти тисяч загиблих – лише з боку України.

Президент Російської Федерації – колишній офіцер КДБ – мріє відновити Росію в кордонах Радянського Союзу.

Президент України – власник колишньої кондитерської фабрики ім. Карла Маркса. Тієї, що біля автовокзалу.

Моя сім'я та я, як і раніше, живемо в Нью-Йорку, але я часто буваю в Києві та знімаю фільми в Україні.

І ще. Президент Сполучених Штатів – резидент Кремля. Так, у всякому разі, багато хто вважає. Так думаю і я. Слідом за Сталіним він називає вільну пресу «ворогами народу» і відверто захоплюється авторитарним диктатором Росії, який ось уже двадцять років не розлучається з троном.

Дивно читати, так? Страшно писати.

У Вікіпедії – це така колективно та постійно оновлювана енциклопедія на інтернеті, тобто у світовій інформаційній мережі, написано, що Загданський, Євген Петрович, «творець київської школи науково-популярного кіно».

Прочитавши це про себе, знаю, ти б відмахнувся.

Втім, упевнений, тобі було б приємно.

Пам'ятаєш, у 1971-му році в Києві в Жовтневому палаці проходив XXV конгрес МАНК'a – міжнародної асоціації наукового кіно? Ти тоді робив доповідь «Науково-технічний прогрес і наукове кіно». Сімдесяті роки. Застій. Нескінченне технологічне відставання Радянського Союзу від заходу. З конвеєра Волзького автозаводу щойно зійшли перші «Жигулі». І твоя доповідь.

«Ми вірили, що високий інтелектуальний рівень країни передбачає й бездоганну моральність».

Яка прекрасна наївність! І який хиткий фундамент для школи.

Але ні, ще були фільми!

До цього часу Фелікс Соболєв уже зробив «Мову тварин», «Чи думають тварини?» і «Сім кроків за обрій».

Фелікс зміг перетворити наївний, майже язичницький радянський культ науки на мистецтво. Як воду на вино. Це було абсолютне потрапляння в zeitgeist 60-х. Не думаю, що без цих картин хтось став би серйозно говорити про «київську школу».

Були ще заповіді кінорежисера, які ви ж із ним і написали. У тому числі: «Пам'ятай, що фільм – це твій подвиг». Ця фраза впала в пам'ять своїм безпардонним максималізмом і висить наді мною як Дамоклів меч: мовляв, якщо не вийшов подвиг, навіщо тоді брався?

І ще в фундамент «школи» лягли твої теоретичні статті про драматургію неігрового кіно. Зараз мені здається, у них багато наївного. Втім, багато й абсолютно точного.

І ще твоє ставлення до талановитих людей. Ти їх відчував і не боявся. Рідкісна риса для радянського керівника.

Так, ти відчув Фелікса Соболєва, Тимура Золоєва, а потім і Аліка Серебрянникова, Вітю Олендера, Борю Загряжського. Відчув і перший повнометражний сценарій Юрія Алікова «Мова тварин». Нічого схожого тоді студія не робила. Ти пішов на прямий конфлікт із людиною, яка була тоді директором студії, і наполіг на запуску фільму. Колишнього директора зняли, нового – Бориса Остахновича – призначили. Думаю, ти страшенно ризикував, але ти й переміг. Ви все перемогли. «Мова тварин» можна дивитися й зараз. Це був 1966 рік. Фільм вийшов у 67-му.

Золоті роки студії, та й уся «відлига» закінчилися в 1970-му, того ж року розгромили й «Новий світ» Олександра Твардовського. Брежнєвські «сірі» наступали та вигравали. Останній фільм тієї епохи, культовий «Я та інші» Фелікса Соболєва, вийшов у 1971-му. І був він саме про це, про конформізм і угодовство. Про те, що «обидві білі». Навіть якщо одна біла, а друга чорна. У сухому залишку – сіре.

Ти прийшов на «Київнаукфільм» майже випадково в 52 році. Тоді студія містилася в невеликій будівлі на розі Горького (тепер, звичайно, вже не Горького, а Антоновича) та Івана Федорова. Нічого визначного, окрім сумовитих навчальних фільмів, де посередні актори в робочих комбінезонах говорили та рухалися як манекени, там не робили. Через п'ятнадцять років – комплекс будівель на лівому березі Дніпра. Павільйони, лабораторія, монтажний цех, тонательє для запису оркестру. Перлина нової студії – анімаційне об'єднання, де ожили, зарухали ручками-ніжками козаки Володі Дахна та заговорили-заспівали «бандито-гангстерито» Давида Черкаського.

Вражаюча кар'єра для головного редактора.

Коли ти писав доповідь до міжнародного конгресу МАНК'а – «Науково-технічний прогрес і науково-популярне кіно», ти ще не знав, що це кінець «вашої» епохи.

Це ми знаємо тепер.

Не знаю, що сталося з міжнародною асоціацією наукового кіно, ніколи відтоді про неї нічого не чув, але знаю, що «київської школи науково-популярного кіно» вже давно немає.

Як і немає студії, і немає Фелікса Соболєва, немає тебе, немає кінооператора Леоніда Прядкіна та художника Кирила Бобровникова. Немає й Колі Мандрича, Юри Лемешева й Едіка Губського та багатьох-багатьох інших, хто робив «київську школу наукового кіно». Немає вже й Ірини Гурвич, і Володі Дахна, і Давида Черкаського, які робили «мультики», а все разом студію «Київнаукфільм», якою ти жив.

Є ще з десяток людей, які продовжують успішно працювати в кіно, на телебаченні та в анімації, і для кого творче життя почалося там, на Кіото, 27.

У когось із них є учні, і є учні в учнів. Зв'язок не розривається. Звичайно, не так як у буддистів, але все ж... Учення про неігрове кіно постійно розвивається. Воно, ризикну пожартувати, «всесильне, тому, що правильне».

Досі так само цінується талант і винахідливість. І терпіння – уміння дочекатися. Професійний темперамент. Прагнення піднятися на «самісіньку висоту» матеріалу. Ризик. Пристрасть. Професійна порядність.

І «образний кадр», як любив говорити ти, і «любов до думки».

Ну і звичайно, «пам'ятай: твій фільм – це твій подвиг». Куди ж без цього?

Отож, «школи науково-популярного кіно» немає, але школа є. І в цій Школі ти – Майстер. У всякому разі, на мої очі.

І ще. Завжди хотів сказати тобі «дякую» за гідне життя. За те, що відмовився від посади в Москві, коли пропонували. За те, що вижив на війні. За мою професію, яка робила нас ближче всі ці роки.

І за маму.

З днем народження, батьку!

З днем народження та з Різдвом Христовим!

Твій Андрій

Про автора

Андрій Загданський, кінорежисер, автор документальних фільмів «Тлумачення сновидінь», «Мій батько Євген», «Вагрич і чорний квадрат», «Михайло та Даниїл» та інших.