«Театр прийшов до того, щоб почати говорити новою мовою»

Нинішній сезон — дистанція, яка ні для кого не була легкою, ні для країни, ні для театрів... Ми зустрілися з художнім керівником Київського академічного Молодого театру Андрієм БІЛОУСОМ і поговорили про те, як театр виживає у період політичних і соціальних катаклізмів, про молодих митців, про що сьогодні варто ставити вистави і писати п’єси, а також про майбутнє, як завжди сповнене планами і надіями на конструктивні зміни...

«У МИТТЄВОМУ НАМАГАЮСЬ РОЗГЛЕДІТИ РИСИ ВІЧНОГО»

— Сезон був складний, але я не сказав би, що він був революційним саме для театру. Ми еволюційно, поступово виконували те, що запланували. Навіть ті десять прем’єр, які випустив театр, не є чимось екстраординарним. Якщо ж говорити про революційні події в країні, то я можу сказати, що на нас вони, звичайно, вплинули. Але відчули ми це не взимку, а вже на весні, — каже А. БІЛОУС. — Ще в грудні-січні ми добре себе почували, завантаженість залу була майже 70%, і ми мали змогу виконувати фінансові зобов’язання перед авторами, платити по частках значні суми за зроблене кондиціювання великої зали. А вже починаючи з лютого прийшли до інших цифр — завантаженість 30%, відчутна скрута й борги (лиш наприкінці сезону нам вдалося закрити ці питання).

Відвідуваність театру, активність глядача пов’язана не із ситуацією на вулиці, а з економікою, люди почали менше витрачати, і театр це відчув. З іншого боку, економить на нас і держава — нещодавно отримав оновлений штатний розпис, у якому безліч безграмотних скорочень! Нам залишили одну ставку помічника режисера. Це одразу видає людей, які не знають театральної специфіки і не розуміють, яку саме функцію виконує цей робітник і чому він у театрі не може бути єдиним. Звичайно, зміни потрібні, реформа театру давно приспіла. Але хотілося б, щоб чиновники попередньо консультувалися з радою директорів України, узгоджували дії, аби не було ось таких «покращень». Цілком усвідомлюю ситуацію, в якій ми опинилися, однак нині театр, як ніколи, потребує державної підтримки — з кожним роком матеріальний стан і театру як інституції, і акторів, і технічних працівників тільки погіршується. А за сукупністю це впливає й на рівень мистецтва.

— Ви сказали, що плани не змінилися, отже, театр продовжує взятий попереднього року курс на молоду режисуру?

— Так, у нас у цьому сезоні усі молоді режисери, окрім мене. Навіть Лев Сомов, який випустив «Янгольську комедію» за мотивами твору Аннібале Ручелло, у певному сенсі молодий режисер, адже це його третя чи четверта самостійна робота як постановника. Ми відкривали сезон виставою англійки Керолайн Штайнбайс «Бери, люби, тікай...» української драматургині Оксани Савченко. А щодо молодих режисерів, то ця генерація, як її вже почали називати, проявляється передовсім тому, що їм дають ставити. Тільки за останній місяць ми випустили три спектаклі — Катерини Лободи, Ірини Пастущак і Анжели Крепець. Тобто дає Едуард Митницький ставити у Театрі на лівому березі Дніпра — з’являються молоді режисери. Дає Молодий театр можливість — я сподіваюсь, що з дебютантів вийдуть хороші режисери. Але я не скажу, що ці режисери кардинально відрізняються від попередніх випусків. Це такий достатньо стабільний рівень нашого Університету ім. Карпенка-Карого. Просто цим пощастило більше, адже їм запропонували постановку. І вони тут у театрі вже стають режисерами, по-справжньому навчаються, що таке професія. Якщо цю політику підтримки молоді будуть продовжувати хоча б два театри — наразі це Молодий і Театр драми і комедії, то у режисерів з’явиться реальний шанс відбутися, заявити про себе. А вже як складеться їхня доля, я не знаю. Хоча вже є ідея допомагати і надалі, створити щось на кшталт режисерської біржі або хоча б інформаційної бази, щоб театри України знали, до кого звертатися, щоб молоді режисери також знали, в яких містах на них чекають...

— А наскільки ви, як художній керівник, втручаєтесь у роботу молодих?

— У кожному випадку відбувається по-різному. Наприклад, Ірина Пастущак поставила «Розпусту змії» Акінарі Уеда — це від початку до кінця її самостійна робота. Зауважу, там весь спектакль побудований на пластиці (я не розуміюся у цій царині, тож навряд чи я зміг би, хоч чимось допомогти у цій роботі). Але уважно стежу за процесом випуску. Проте моє втручання обмежується суто професійними та прикладними зауваженнями.

Вистава «Я знайду тебе, тому що кохаю» Вільяма Сарояна, яку поставила Анжела Крепець — також абсолютно автономна, я був на двох репетиціях, подивився прогони і висловив свої зауваження. Однак на дитячій виставі «Принцеса-Лебідь» Іллі Пелюкамені довелося на останніх трьох репетиціях допомогти в організації сценічної дії, тому що там дуже складна постановочна частина, музика, світло, складна сценографія. І до того ж потрібно було випускати до Нового року. Тобто все залежить від складності постановки. Якщо зайнято багато акторів у виставі, зрозуміло, що молодому режисерові складно правильно організувати репетиційний процес. До того ж інколи не вистачає сил на дві години вистави. Я пам’ятаю себе, коли робив першу виставу «Веселіться! Все гаразд?!» Євгенія Унгарда в Театрі драми і комедії — годину сценічної дії я придумав і зробив, а далі просто виснажився. І тоді втрутився Лев Сомов і допоміг мені з пластичними сценами, які зв’язали кілька подій, дали поштовх виставі. І я йому вдячний за це. Мені не цікаво ставити за молодих вистави. Тоді це втрачає будь-який сенс.

— Чи таким же принциповим для вас є і поява молодих драматургів в афіші, як і молодих режисерів?

— Звісно. Наприклад, у цьому сезоні ми зробили три п’єси українських молодих драматургів. У минулому сезоні це була одна сучасна п’єса українська, одна білоруська. Звичайно, я намагаюся стежити за цим. Але потрібен баланс, щоб не перетворитися у театр тільки сучасної драми. І хоча вона є різна, різної якості й цінності, але, звичайно, без неї неможливо. Адже без сучасної драматургії театр консервується, перетворюється на музей.

— А чого, можливо, не вистачає сучасним вітчизняним драматургам для того, щоб потрапити в репертуар Молодого театру?

— Мені видається, сучасна українська драматургія до певної міри все ж таки існує поза театром, уточню, українським театром. Драматурги не ходять до театрів, вони не стежать за їх репертуарною політикою, вони не знають або не зважають на ті запити, які є у глядача. Вони пишуть самі для себе, відштовхуючись від свого власного уявлення про світ, про театр. І це не завжди співпадає з реаліями сучасного театрального процесу...

Я переконаний, що теми, які порушуються в п’єсі мають бути актуальними і класичними водночас. Наприклад, п’єса написана 200 років тому, і вона мала би бути актуальною... У миттєвому намагаюсь розгледіти риси вічного. Адже якщо їх немає, то взагалі не зрозуміло, нащо витрачати на цю одноднівку час і сили. Ось чого найголовнішого, на мою думку, немає зараз у цих п’єсах. Тому що драматургія народжує спосіб мислення режисера і народжує стилістику спектаклю — так було завжди. Драматург ішов трішечки попереду і вже тоді театр підлаштовувався і знаходив якісь нові мистецькі прийоми. На мою думку, театр зараз прийшов до того, щоб почати говорити новою мовою, я маю на увазі технологію, постмодерну естетику, а драматургія ще залишається десь поза реальністю. А класику ми не можемо пристосовувати до своїх нових потреб, адже це буде абсолютно невиправдано. Скажімо, я не можу знайти сучасну українську п’єсу, де, умовно кажучи, різні персонажі існували в різних естетиках, щоб дія розвивалася в різних площинах одночасно. Цього зараз немає і тому проблема.

— Хто був ініціатором відкриття нової мікросцени?

— Поки що все ініціюю в театрі я. Це приміщення тривалий час стояло закритим, потім здавалося в оренду, була там студія Вікторії Гресь, потім ми пройшли суд за право володіння... Щоправда, пристосувати його для театральних потреб було непросто — воно було розділено навпіл величезним подіумом, були відсутні спеціальне освітлення, ремонт і навіть банальні опалення й вентиляції. І ось взимку почалися канікули у студентів, і я попросив хлопців-режисерів з курсу Едуарда Митницького допомогти демонтувати подіум, а там за пандусом було стільки будівельного сміття, що двома вантажівками ми цей мотлох вивозили... Потім ми викроювали з нашого бюджету 3 — 5 тисяч на технічне обладнання, на ремонт... Але головне завдання тепер — щоб ця сцена запрацювала на повну потужність, як експериментальний майданчик для молодих режисерів. Мені хочеться уникнути таких ярликів як «студія» чи «лабораторія», але сенс саме в цьому — в експерименті, у можливості творчого ризику. У нас уже вийшло дві прем’єри на цій мікросцені, і я чекаю на подальші пропозиції...

«СЬОГОДНІ У РЕПЕРТУАРНІЙ ПОЛІТИЦІ ДУЖЕ ВАЖЛИВИЙ БАЛАНС»

— Наскільки важко сьогодні театрові встановлювати діалог із глядачем, розуміючи, що з одного боку, є фінансовий план, а з другого — театр за своєю генезою мистецтво елітарне, в ідеалі націлене на серйозні розмови про суттєві, проблемні речі?

— Це дуже важливе сьогодні питання. Тому що є комедія, яка завжди в усі часи збирала прогнозовані аншлаги й годувала театр. Тож ми нікуди від цього не подінемось. А є дійсно важливі, серйозні речі, про які хочеться говорити. Або є принципові для мистецтва як такого сценічні інновації, які за один вечір можуть зібрати не більш ніж 30 — 40 глядачів, та й то раз на місяць. Мені видається, що сьогодні у репертуарній політиці дуже важливий баланс між цим відвертим зароблянням і «мистецтвом заради мистецтва». Саме тому в театрі й функціонують тепер уже три кони. Зрозуміло, що місце експерименту — це мала і мікросцени, які дають можливість не вираховувати копійки, а просто працювати. Але разом з тим, моя принципова позиція, щоб ті вистави, які збирають глядачів не були пустопорожні. Особисто я порадів, коли Стас Жирков випустив «Потрібні брехуни!» Іва Жаміака, адже, на мою думку, тут є і режисерський погляд, і сучасна театральна мова, і не втрачені якісь важливі спостереження над людською природою, що дають глядачу поживу для роздумів. Власне, в тому і полягає режисерська майстерність, щоб глядача заманити в тенета, щоб він довірився тобі, а ти вже через розвагу приведеш його до серйозної думки, до справжньої емоції. Власне, і в моїх «Загадкових варіаціях» Еріка Емануеля Шмітта перша частина дуже схожа на комедію-детектив, але потім інтонації змінюються і в результаті виходимо на роздуми про філософські категорії. Або ось інший приклад — «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, яка в репертуарі уже 28 років й усе ще збирає зал! Щоправда, зараз ми вже граємо її оновлений варіант. Кілька років тому для мене це було просто загадкою: чому так охоче йде глядач? Потім зрозумів, цей спектакль передовсім добрий, просякнутий гумором і отою питомо українською вітальністю. Він увесь побудований на національних кодах, що, мабуть, апелюють до інших рівнів свідомості. В ній закладена якась ментальна енергія, необхідна завжди, і глядачі це відчувають.

— Чи можете вже зараз проанонсувати наступний сезон?

— Звичайно, плани вже майже сформовані. Ексклюзивною подією майбутнього сезону стане приїзд французької режисерки Люсі Брелович, а показ прем’єри заплановано на «Французьку весну» 2015 року, потім, сподіваємось, буде турне з цією виставою по Франції. Я би дуже хотів, щоб вона поставила якусь українську п’єсу, і власне зараз ми у пошуку такого матеріалу. Але, як ви розумієте, складність у тому, щоб п’єса була цікава і нам, і іноземцям. Хоча, якщо ми не знайдемо українську п’єсу, я не буду дуже сумувати через це — в будь-якому разі, буде цікавий. Те, що нині відбувається в Україні, привертає увагу усього світу, і ми думаємо навіть про «Антігону» Софокла, тому що там дуже актуальний як на наші реалії конфлікт між двома братами... Словом, зараз у активному пошуку. На жовтень запланований випуск сучасної європейської драми «Метод Грьонхольма» Жорди Гальсерана, режисер — Тарас Криворученко. В грудні Ігор Славінський закінчить виставу «Соло для годинника з передзвоном» Освальда Заградника — це один із найкращих матеріалів для старшого покоління акторів. Я на цей сезон запланував собі три прем’єри, не знаю навіть яким чином я встигну їх зробити. По-перше — дипломна вистава російського курсу Миколи Рушковського у КНУ театру, кіно і телебачення за оповіданнями Івана Буніна «Мітіна любов» і «Наталі», до речі, це теж продовження програми дебютів тільки вже не режисерських і драматургічних, а акторських. По-друге, у вересні розпочинаю роботу над «Безталанною» Івана Карпенка-Карого — спектакль буде називатися «Зачарований», я давно хотів зробити цю драму і саме з головним героєм Гнатом у центрі. І по-третє, моя мрія — можливо, не випустити, а хоча б розпочати роботу над п’єсою нині вельми популярного сучасного драматурга Мартіна МакДонаха «Однорукий із Спокана». Про цього автора я думаю вже давно, кілька разів пропонував його твори в Театрі драми і комедії, однак не складалося. Мені видається, на сьогодні цей текст актуальний і за змістом, і в контексті тенденцій світового театру. Тим паче, для нашого глядача доведеться робити «переклад», і йдеться не тільки про мову, але, власне, одне із завдань театру саме адаптувати для конкретного місця і часу важливі питання й висновки.