Молодіжна преса: людське обличчя

У грудні минає 20 років, як завершився короткий у часі  процес самоліквідації одного із потужних сегментів колишньої радянської журналістики — дитячої та молодіжної преси.

Що собою являла мережа молодіжної преси в Україні як одного з невивчених феноменів радянської журналістики? Якими були газети за  форматом, дизайном, періодичністю виходу? Що з досвіду українських молодіжок можна запозичити сьогоднішнім журналістам?

НАКЛАДИ ГАЗЕТ «ЗАШКАЛЮВАЛО»

Нинішнє покоління молодих українців, яке народилося напередодні або в перші роки здобуття Україною державної незалежності, лише з розповідей старших можуть довідатися про те, що, крім книжок, читали їхні батьки та дідусі з бабусями, як впливало на них друковане слово і як ставилися вони до нього.

Мережа дитячої та молодіжної періодики в Україні була  розгалуженою і враховувала усі вікові категорії читачів. Ще тільки підростала дитина, а молоді батьки вже передплачували для неї «Малятко» — щомісячний журнал-розмальовку. Від першого до п’ятого-шостого класів юного школяра супроводжували щотижневі дитячі всеукраїнські газети «Зірка», «Юный Ленинец» та щомісячний журнал «Барвінок». Супутником середнього шкільного віку був журнал «Піонерія». Ширші можливості для вибору мали старшокласники. В кожній області — своя газета для молоді (великого або меншого формату, щоденна чи триразова на тиждень). Плюс дві центральні — «Молодь України» та «Комсомольское знамя». На юнацьку аудиторію були розраховані два журнали — «Ранок» і «Знання та праця».

Вражають сьогодні наклади таких видань. Дитяча «Зірка», скажімо, мала більш ніж мільйонний наклад. До цього показника наближалися в окремі роки і «Молодь України» та «Малятко». Неймовірними на сьогодні сприймаються наклади обласних молодіжних видань. Так, «Молодий буковинець», що виходив у найменшій за територією в Україні Чернівецькій області, сягав щономера до 40 тисяч примірників, а львівська «Ленінська молодь», що з 1990 року стала «Молодою Галичиною» — до 200 тисяч. 

Такі наклади колишніх органів комсомольських комітетів направду дивували із середини 80-х і до початку 90-х років минулого століття весь світ, де на ту пору намітилася інша тенденція — скорочення «споживачів» преси. Там уже активно формувався новий вид «мисливства» за дорогоцінним часом людини — мережеві виданя. Пострадянська преса, радіо та телебачення активно звільнялися від десятиліттями насаджуваної тотальної фальші й ідеологічної тріскотні. Журналісти, нарешті, заговорили до свого народу мовою правди, активно повернулися до віддавна випробуваних у демократичному світі принципів об’єктивності, чесності, політичної незаангажованості, всебічного підходу до подання інформації.

У складному, подекуди драматичному процесі очищення суспільної атмосфери від гірких набутків минулого, відновленні історичної правди та справедливості, подоланні соціальної апатії, пошуків шляхів виходу з кризової ситуації, в якій опинилася радянська Україна, особливе місце справді належало молодіжній пресі.

ВІДРОДЖЕННЯ ПАМ’ЯТІ

Одна з характерних тенденцій тематичної переорієнтованості молодіжної періодики того періоду — вихід у число матеріалів на історичну тему. Приголомшуючі правдою публікації у центральній газетній і журнальній періодиці про радянське давнє і недавнє, пік яких припадає на 1987—1988 роки, пробудили у мільйонах людських душ потребу пильніше  вдивитися у своє минуле, оскільки в ньому — ключ до розуміння всіх теперішніх проблем.

Журналісти зверталися до історії свого краю, міста, села. Такий матеріал розширював, конкретизовував інформацію, почерпнуту з центральних видань, виводив читача на усвідомлення ролі й місця своїх родичів, земляків своєї «малої батьківщини» у певних історичних подіях.

Визначилися кілька напрямків висвітлення цієї теми.

Передусім, простежується спроба заповнення так званих білих плям того історичного періоду, події якого раніше замовчувалися. Зосібно вражаючими для багатьох читачів стали теми геноциду українського народу періоду 30-х років та знищення української інтелігенції. Хмельницький «Корчагінець» оголосив про намір написати книгу народної пам’яті «Голод 1933-го». До редакції надходили сотні листів, автори яких — переважно безпосередні учасники й очевидці тих трагічних подій. Подібну акцію проводить і вінницьке «Комсомольське плем’я». Відкриттям року стали для читачів львівської «Молодої Галичини» публікації рубрики «Історія КПЗУ: героїзм і трагедія». «Музей фронтового листа» — таку форму знайшла «Молодь України» у новому підході до висвітлення маловідомих сторінок Другої світової війни.

Активно підтримувалися зусилля щойно організованого в Україні товариства «Меморіал» в оприлюдненні справ і реабілітації сотень і тисяч  земляків, які стали невинними жертвами сталінського свавілля. При «Комсомольці Запоріжжя», наприклад, створюється група «Реабілітація», яка щомісячно готувала до випуску однойменну сторінку. Тут — розповіді про незвичайні долі людей, листи від тих, хто не втрачав надії віднайти сліди рідних, повідомлення про те, як поповнюється спеціально утворений фонд на допомогу реабілітованим. Тематична сторінка «Меморіал» прописалася на сторінках харківської «Ленінської зміни». У кількох номерах газета видрукувала «Мартиролог» із прізвищами, датами народження, часом репресії та смерті тих, хто відбував покарання як ворог народу у харківських в’язницях. Чимало статей рубрики «Без білих плям» у «Прапорі юності» створили галерею відомих людей, вихідців із Дніпропетровщини. Особливістю розповідей є те, що вони побудовані на архівних матеріалах, які донедавна були недоступними.

Інший ракурс цієї теми знайшла «Молодь України». Текстівка до трьох архівних фотознімків починалася словами: «Видатні діячі науки, керівники партії і уряду, відомі воєначальники — ось чиї імена фігурують у публікаціях про жертви сталінських репресій. їх сотні. Але до сотень тисяч, до мільйонів ці чорні списки цвіту Вітчизни доповнювали імена людей простих, мало кому відомих. А хіба вони заслуговують на згадку нащадків менше, ніж ті, хто роками були на вустах у всіх?». Згодом газета публікує анкету репресованих «Рядок у книгу пам’яті».

Окремо визначилася тема так званих літературних репресій, під час яких найбільше постраждала українська література. Повернути з небуття імена розстріляних, замучених майстрів слова, об’єктивно оцінити їхню спадщину, ознайомити читача з їхніми творами, що донедавна зберігалися у спецархівах, — таку мету поставила київська «Молода гвардія», започаткувавши рубрику «Згадаймо поіменно». Напередодні 90-річчя від дня народження Володимира Сосюри луганський «Молодогвардієць» вперше публікує поему «Розстріляне безсмертя», написану поетом у роки репресій. Щоденникові записи, невідомі листи Василя Симоненка вперше прийшли до читача зі сторінок «Молоді Черкащини».

Цікаве починання на рахунку дніпропетровських журналістів: вони вирішили відродити добру справу, розпочату їхніми колегами ще у двадцяті роки. Тоді при редакції «Грядущей смены» (попередник «Прапора юності») виходив катеринославський журнал «Молода кузня», навколо якого гуртувалися літературні сили. І от майже через сімдесят років з’явилися перші числа додатку до «Прапора юності» — своєрідного журналу в газеті «Молода кузня». У першому випуску журналісти закликали ентузіастів до роботи зі збереження пам’яток історії і культури, пошуку свідчень документів про несправедливо репресованих молодих діячів літератури й культури Придніпров’я.

І ще один напрямок —  захист і відновлення українських історичних пам’яток, спонукання молодого читача до активної дії у цьому напрямку. Тут, передусім, варто назвати волинський «Молодий ленінець», який знайшов дієву форму залучення читачів області до безпосередньої участі у благоустрої пам’ятників старовини. Оголошена газетою операція «Старе місто» щоразу збирала сотні добровільних помічників-реставраторів на відроджуваних об’єктах Луцького державного історико-культурного заповідника. Ініціаторами та координаторами акції зі збору коштів на спорудження пам’ятників Тарасу Шевченку у Львові, Марусі Чурай у Полтаві, Юрію Федьковичу у Чернівцях, Василю Симоненку в Черкасах виступили «Молода Галичина», «Комсомолець Полтавщини», «Молодий буковинець», «Молодь Черкащини».

«ЧЕРВОНА РУТА» ВІД «МОЛОДІ УКРАЇНИ»

Варто було газетам перейти з фальшивого тону і словесного блуду на пошуки чистоти у звучанні народної пам’яті, як навіть несміливий дотик до істини знаходив відгук у серцях десятків тисяч читачів. Так було, зокрема, з публікацією у газеті «Молодь України» статті про занепад української пісні, української музики, про необхідність їх відродження, про доцільність проведення республіканського фестивалю «Червона рута».

З часу появи у «Молоді України» цієї публікації до спеціального випуску «Здрастуй, Червона руто!» пройшло неповних два роки. Перший фестиваль української пісні «Червона рута», проведений на батьківщині Володимира Івасюка в Чернівцях у вересні 1989 року, став подією світового значення. У цьому, передусім, заслуга газети, яка, судячи з аналізу публікацій, довго й нелегко пробивала дорогу народній ініціативі, наштовхуючись на нерозуміння чиновників від культури, а то й прямий опір багатьох номенклатурних працівників.

Широкого розголосу набрала ще одна благодійна акція «Молоді України» — підтримка й промоція ідеї створення Української Духовної Республіки. З цією «сковородівською» ідеєю в номері газети за 3 січня 1990 року виступив відомий український письменник Олесь Бердник. У серії публікацій газета розповіла про цілі гуманістичної ініціативи, спрямованої на відродження українського в Україні на засадах духовності, любові, краси, опублікувала тези Конституції Української Духовної Республіки, умови конкурсу на кращий проект храму матері-України, стала своєрідним координатором проведення у місті Коломиї 3—5 липня 1990 року першого Всесвітнього Собору Української Духовної Республіки. Характерно, що й у першому, і в другому випадках ініціативу «Молоді України» підтримала та продовжила більшість молодіжних газет республіки.

ЖУРНАЛІСТИ ДОНБАСУ — ЗА УКРАЇНСЬКУ МОВУ

Голос тривоги за долю української мови, яка, за словами Олеся Гончара, дедалі більше занедбувалася, принижувалася, зводилася до становища упослідженої, зазвучав на сторінках низки молодіжних видань потужно і переконливо.

Кілька прикладів. Продумано, виважено й цілеспрямовано працювали в той час на відродження української мови в Донбасі журналісти «Комсомольца Донбасса». Тут відкрили «Клуб рідної мови», де викладачі місцевих вузів проводили уроки української мови, складали для читачів за окремими темами «Російсько-український розмовник». Показово й те, що ряд листів читачів, розповіді про діяльність первинних осередків Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка стали друкуватися на шпальтах цієї російськомовної газети українською мовою.

Серйозність намірів донецьких журналістів у цьому питанні підтверджує й перелік заголовків окремих публікацій: «Українською і російською володію вільно» (огляд листів із продовженням у кількох номерах), «Знай, люби рідну мову», «З повагою до слова», «Про Тараса Шевченка на бульварі Шевченка», «Мова тривоги нашої», «Один день на батьківщині Тараса» тощо.

Перші сторінки-вкладки для болгарського населення області його рідною мовою підготували журналісти одеської «Комсомольської іскри». З метою залучення ширшого кола читачів до вивчення української мови «Молодь Черкащини» та «Молода Галичина» нестандартно організували конкурси «Спочатку було слово» і «Чисте джерело». Студію культури мови «Як парость виноградної лози» вели викладачі київських вузів на сторінках «Молоді України».

Цінним для наслідування було починання київського «Комсомольского знамени». Під новою рубрикою «Українське відродження» було вміщено українською мовою новелу письменника Ф. Зубанича «Кована скриня із старого краю» із таким коментарем «Від редакції»: «Колись у нашій російськомовній газеті була така традиція — друкувати письменницькі твори мовою оригіналу. Погортайте пожовклі підшивки тодішнього «Сталинского племени» (було в нашій газеті й таке), і ви побачите, як пліч-о-пліч крокують поруч мови-сестри. Відновлюючи цю традицію сьогодні, ми звертаємось до Олеся Гончара і Юрія Мушкетика, Павла Загребельного й Івана Драча, Бориса Олійника і Володимира Яворівського, Дмитра Павличка і Володимира Дрозда, всіх їхніх побратимів по перу з проханням допомогти нам у цьому».

Безумовно, що саме таким шляхом пробуджувалися в підростаючого покоління паростки генетичної пам’яті, викликалися почуття любові й поваги до мови пращурів, культури та традицій українського народу.

ДІМ БЕЗ МАТЕРІ

Читачі старшого покоління пам’ятають зміст численних репортажів, заміток радянської преси про щасливе безхмарне дитинство радянської дітвори під мудрим керівництвом і піклуванням комуністичної партії. Як бракувало в таких публікація правди, доброти й милосердя!..

Як у діжці тісто, росли з мармуру й бетону розкішні адміністративні будинки, а на околицях, подалі від людського ока, сумними вікнами дивилися на довколишню байдужість і несправедливість всілякі допоміжні школи, сирітські інтернати, Будинки маляти та для людей похилого віку. За казенними облупленими стінами ховалися десятки, сотні проблем, які давно вже слід було братися вирішувати всім миром.

Не знайти  в той час було жодного молодіжного видання, яке б тією чи іншою мірою не торкалося цієї проблеми.

З ініціативи журналістів «Комсомольца Донбасса» у Будьоннівському  районі Донецька організовано День Милосердя. Це була спроба привернути увагу людей до проблеми сирітства. Того дня в багатьох навчальних закладах, трудових колективах пройшлм ярмарки, благодійні концерти, які зацікавили тисячі жителів. Відбулося свято багатодітної сім’ї. А в Палаці культури діяв незвичний для пори «розвинутого соціалізму» «Банк речей» — туди надійшло стільки добротного одягу, взуття, що можна було одягнути практично всіх дітей будинків-інтернатів району. Протягом Дня Милосердя було зібрано майже чотири тисячі карбованців добровільних пожертв.

В ту пору журналісти, позаштатні автори стали глибше й наступальніше писати про милосердя, сирітство, незахищене дитинство. Помітно побільшало таких публікацій у луганській, дніпропетровській, київській, одеській, сумській газетах. І то не просто кількісне «відзначення теми». Це, без перебільшення, цілеспрямовані, заздалегідь продумані й націлені на заданий результат газетні акції, як-от «Операція «Милосердя», «Пароль: сім нуль сім», «Дім без матері», «Дорослий дитячий будинок».

Дві головні мети вимальовуються у цих акціях: привернення уваги громадськості до проблем інтернатних дитячих закладів, сирітства в цілому, і безпосередня участь редакцій у вирішенні цих питань.

На прикладах багатьох публікацій можна простежити, як активно захищали ці права молоді журналісти, як сміливо й аргументовано наступали на бюрократію, бездушність, відомчість, що стоять на шляху милосердя. Скажімо, журналіст київської «Молодої гвардії»  О. Білокобильський у кореспонденції «Чиї ж бо ми діти?» розповів про життя Ірпінської санаторної школи-інтернату для дітей із психоневрологічними захворюваннями. Йшлося про специфічний навчальний заклад, у якому не було елементарних побутових умов, спеціального педколективу та медичних працівників.    

У відповідь на чергові відписки бюрократів журналісти проявили бійцівський характер, добилися, щоб умови життя десятків хворих дітей було поліпшено.

Широкого резонансу набули, скажімо, на Сумщині, своєрідні експедиції працівників «Червоного променя» у сирітські будинки-інтернати. Кричущими фактами безгосподарності, людської черствості, які наводилися в публікаціях рубрики  «Операція «Дитбудинок», авторам вдалося сколихнути громадськість. Так виникла ідея відкриття спеціального рахунку на допомогу Путивльському дитячому будинку і формування туди так званого потягу подарунків. Як тільки ці пропозиції були надруковані в обласних газетах, туди звідусіль стали надходити пакунки, коробки з одягом, книгами, іграшками і навіть... пральною машиною.  

Подібну акцію вдало провів луганський «Молодогварвієць», назвавши її «Книгою для молодшого брата». Результати рейдів, проведені газетярами, вказали, на здавалося б,  неймовірний факт: у будинках для дітей-сиріт виявилося вкрай обмаль гарних книг — пригодницького характеру, про героїв далекого та близького минулого. Тому, оголошуючи цю акцію, редакція прямо звернулася до читачів: надсилати не просто книги, які знайдуться «зайвими» в домашніх бібліотеках, а саме ті, що до дірок зачитуються кожним у дитинстві.

Не минуло й кількох тижнів, як у газеті з’явився розлогий репортаж із фотографіями про передачу редакцією тисячі примірників книг Сєвєродонецькій школі-інтернату для дітей-сиріт. 

*  *  *

Оглянута вище проблематика публікацій  українських молодіжних видань, епоха яких уже відійшла в історію, має спонукати нас задуматися над головними болючими вадами сучасної української журналістики — маніпулювання фактами, однобічна їх інтерпретація, політична (чи кланова) заангажованість журналіста, його бездумна готовність за добру винагороду в конверті писати за принципом «чого забажаєте», зрештою, його непорядність і непатріотизм. 

Може, варто пильніше приглянутися до досвіду недавніх попередників?