Той, хто приймає зло без опору, стає його співучасником
Мартін Лютер Кінг, лідер руху в боротьбі проти расизму, нагороджений Нобелівською премією миру 1964 року

Фінансування кіна: вихід чи пастка?

11 жовтня, 2019 - 10:26

Нещодавно призначений міністр культури, молоді та спорту Володимир БОРОДЯНСЬКИЙ продовжує роздавати інтерв’ю та коментарі, які відчутно тривожать кінематографічну спільноту. Якщо звести сказане колишнім директором медіагрупи StarLightMedia до кількох тез, то це матиме такий вигляд:

•  система фінансування вітчизняної кіноіндустрії державою докорінно зміниться;

•  буде введена рейтингова успішність режисерів і продюсерів;

•  показник обчислюватиметься за такими критеріями: касові збори й глядацька популярність фільму в Україні та його успішність на фестивалях за кордоном;

•  уточнення по глядацькій популярності — рахуватимуть не лише касу, а й перегляди по телевізору й на сайті YouTube;

•  якщо продюсер або режисер не проходить «кваліфікацію» (вжито саме це слово), то байдуже, це вчорашній дебютант чи майстер з Каннськими нагородами — Держкіно грошей йому не дасть.

Тепер я хочу навести інший перелік — список українських фільмів, які вийдуть у жовтні — листопаді.

•  «Захар Беркут» (режисер — Ахтем СЕІТАБЛАЄВ) — історичний бойовик за однойменною повістю Івана Франка за участі американських акторів;

•  «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» (Надія ПАРФАН) дотепна й оригінальна за формою документальна драма про роботу й відпочинок івано-франківських комунальників;

•  «Холодна кров»/Cold Blood Legacy (Фредерік ПЕТІЖАН, Україна — Франція) — кримінальний трилер з Жаном РЕНО в головній ролі;

•  «Готель «Едельвейс» (Юрій РУДИЙ) — комедія;

•  «Кошмарний директор, або Школа №5» (Міла ПОГРЕБІСЬКА) — підліткова комедія;

•  «Додому» / Evge (Наріман АЛІЄВ) — драма, відібрана для участі в програмі Каннського фестивалю «Особливий погляд»;

•  «Халепа на 5 Baksiv» (Мирослав Латик) — кримінальна комедія за участі Олега ПРИМОГЕНОВА;

•  «Ціна правди»/Gareth Jones (Аґнєшка ГОЛЛАНД, Україна — Велика Британія — Польща) — історична драма культової європейської режисерки Аґнєшки Голланд про британського журналіста Гарета ДЖОНСА, який першим розповів світові правду про Голодомор (а наша газета, до речі, перша розповіла в Україні про Джонса);

•  Також на Київському тижні критики наприкінці жовтня покажуть «Мої думки тихі» — блискучу комедію молодого режисера Антоніо ЛУКІЧА, відзначену спеціальною нагородою журі фестивалю в Карлових Варах.

Тобто дев’ять вітчизняних фільмів на будь-який смак, від арт-гаузу до легковажної розваги. Майже всі профінансовані Держкіном у попередні роки. Загалом же завдяки цій підтримці щороку виходять 25 і більше фільмів. Якісь із них успішні в прокаті, більшість, зокрема жанрові, націлені якраз на масову авдиторію — ні.

Проте якщо перераховані вище зміни будуть утілені, про таке розмаїття можна забути.

Звісно, є проблема з патріотичним, особливо з історико-патріотичним кіном, яке в нас перетворилося просто на синонім провалу. Таке враження, що бюджети на таку продукцію насамперед прагнуть освоїти корисливі продюсери, які про мистецькі якості фільму думають у останню чергу, проте добре володіють потрібною риторикою й уміють умаслювати нею чиновників. Але ж не забуваймо, що нинішній міністр донедавна очолював велику кінокомпанію, а Президент, який його призначив, є вихідцем з іншої подібної структури. І де гарантія, що замість не дуже талановитих, але спритних псевдо патріотів, пріоритетний доступ до розподілу грошей отримають представники лише певних, близьких до влади студій, із так само сумнівним мистецьким результатом?

Міністр ремствує щодо провалів нашого кіна в прокаті. Але чомусь уникає розмови щодо причин цих провалів, а між тим одна з них просто на поверхні і навіть має чіткі математичні параметри. Це — кількість кінозалів у країні.

На сьогодні в Україні їх 525 у 187 кінотеатрах. Це приблизно 1,24 зала на 100 тис. населення. Багато це чи мало? Для порівняння (не будемо навіть брати західні країни): в Білорусі — 1,46 на 100 тис. населення, в Казахстані — 1,74, у Литві — 2,91, у Латвії — 3,08, у Росії — 3,32, у Польщі — 3,59, в Естонії — 4,55, у Чехії — 5,03. Ми впевнено пасемо задніх на всій території колишнього СРСР, крім Грузії. Для того, щоб достатньо людей побачило фільм, необхідно не менш ніж 1000 залів (без окупованих територій), причому не лише в Києві чи у великих містах. Інакше про будь-яку касу, окупність, глядацький успіх можна забути. Між тим у найближчі два роки в нас побудують аж 70 залів. Якщо все складеться добре.

Що ж до кількості переглядів на сайті YouTube, то їх легко можна «накрутити» за допомогою спеціальних програм, а зауваження про телебачення може викликали хіба що гірку посмішку: ніщо не завадить ТБ-менеджеру поставити певний фільм, наприклад, на 2.00 ночі — наче й показали, але ніхто не побачить. І знов-таки, виникає мотив особистої зацікавленості — міністр донедавна очолював компанію, якій у тому числі належать кілька каналів, так само як і Президент працював у шоу, яке є в пріоритеті на «1+1». Тобто виходить потенційно корупційна ситуація.

Ще один чинник, який не можна не враховувати: в світі існує дуже обмежена кількість кінематографій, які є самоокупними. США, Індія, Китай мають у цьому сенсі ресурси, неспівставні навіть із Західною Європою. Здебільшого національні фільми програють у прокаті Голлівуду, і з цим нічого не поробиш. Тож зазвичай кіно малих і середніх країн дотаційне; без грантової, меценатської та державної підтримки воно приречене. Тим паче якщо йдеться про фестивальні, артхаузні картини, про які згадав міністр: витрати на їхнє виробництво майже ніколи не покриваються прибутками від продажу квитків, бо авдиторія цього продукту набагато вужча, аніж у жанрових продуктів, тим паче в Голівуду. Найкращий фільм знаменитого Ларса фон ТРІЄРА «Ідіоти» (1998) має 2,5 млн доларів бюджету і лише 1,5 млн зборів, «Скромна чарівність буржуазії» Луїса БУНЮЕЛЯ — 800 тис. проти мізерних 12,8 тис., «Шопоти й крики» Інгмара БЕРГМАНА — 400 тис. та 11 тис. відповідно. Це, звісно, ультимативні приклади, але вони якраз і підтверджують правило: далеко не завжди рівень виконання твору приводить до негайного комерційного успіху.

Поки що ж — із того, що вже оприлюднене — послідовне втілення запропонованих новацій може поставити під загрозу ренесанс українського кіна, який ми спостерігали останні 5 років. Ні, кіно не зникне. Просто воно може перетворитися на потік не надто якісних жанрових робіт, випущених обраними за принципом «свій-чужий» продюсерами й режисерами. Окупитися їм за такої кількості кінотеатрів усе одно не вдасться. А автори, здатні створити щось на світовому рівні, подадуться шукати фінансування деінде чи взагалі випадуть з професії.

Не виграє в підсумку ніхто.

Газета: 
Новини партнерів