Зречення
6 січня проминуло 187 років від дня народження Степана Руданського. Дивно склалася доля у цього поета із широким діапазоном таланту.
Прижиттєво не вийшло жодної його книжки. Першу збірку видала Олена Пчілка, завдяки рекомендаціям її брата, Михайла Драгоманова, через кілька літ після смерті Степана Руданського…
Батько, сільський священник Василь Руданський, покладав на Cтепана найбільше сподівань, розуміючи обдарування хлопця (хоч мав щи три сини - Григорія, Олександра та Юхима і дочку Ольгу) відтак найдужче зненавидів його , відмовивши у матеріальній підтримці, коли Степан, після Шаргородської бурси і духовної семінарії вибрав медико-хірургічну академію у Петербурзі.
Його батько був священником , то мусив чути вислів Христа: «Той , хто мене любить, той мене зрадить”. Сина зрадив він, ще і з презирством ставлячись до писання Степана українською…
Кохання до вродливої Марії Княгницької лише виродилося у болісний невроз очікування і зречення. Стверджують, що Марія також любила молодого поета, який вирішив порвати із духовенством, але якраз це рішення унеможливило їхній шлюб. Та й майже безперервна розлука, як повільний і хворий вогонь , лише сприяла невідворотному забуттю. Зречення – різних форм та відтінків – ціле життя переслідувало цю високоталановиту і нереалізовану людину. «Мене забудь», «Ти н е моя» , «Повій, вітре, на Вкраїну» -є не лише піснями , а тонкими і печальними пам’ятниками вимушеному зреченню.
Аж у Ялті від зійдеться із багатодітною вдовою, Явдохою Широкою. Але навряд , чи із великої любові…
Здавалося б, що такий чулий і витончений поет є незмірно далеким від будь-якого гумору. Але – несповідимі шляхи Господні! - його співомовки були доволі яскравими на тлі більшості тогочасного українського літературного асортименту. Не менш потужними були і його ліричні та патріотичні вірші (наприклад, доволі відомий «Гей, бики, чого ж ви стали»)
Першовідкривач жанру у юній літературі багатомільйонного народу, що ще майже не тямив сам себе, молодий поет часто бував напівголодним і голодним. Здається, бажання їсти присутнє навіть у гумористичних віршах, як-от «Пан та Іван в дорозі», де витіснене почуття голоду компенсується мріями про раблезіанські (за мірками пана чи Івана) трапези. Коли брат Григорій посилає йому одного разу до Петербургу 5 карбованців, то зворушений Степан не може надякуватися у своєму листі…
Коли Степан Руданський завершує навчання у Петербурзькій медико-хірургічній академії, де тоді вчилося багато українців і до певної міри панував український дух, то те, що на лікарську зарплату він може мати кожноденні обіди, без пауз, видається(щоправда, короткий час) лікареві , який у Ялті народився, і поетові, який у Ялті остаточно завмер у душі Руданського, вершиною життєвого успіху…
У Ялті клімат був ліпшим для хворого на сухоти, які набув , швидше за все, у Петрополі, як він називав холодний і притягальний для багатьох талановитих мешканців російської імперії Петербург. Але у Ялті відбулася остаточна відмова від творчості. Ще робив окремі переклади… Але це була літературна агонія.
Степан Руданський у Ялті провадив над своєю душею систематичний садо-мазохістський ритуал літературного відречення.
Чесний до прозорості лікар у реальному світі, а в світі душевного життя, мрій та покликання –письменник, Руданський не брав, як санітарний лікар, жодних хабарів у тамтешнього купецтва, за що його особливо ненавиділи. Будь-який інший лікар на його місці купався би у розкоші у тогочасній Ялті – але не він. Підчас епідемії холери рятує інших , захворює сам. Загострюються проблеми із сухотами.
Не доживши навіть до сорока літ , Степан Руданський помирає у Ялті, де і похований. І справді, як він і передчував, мало хто заплакав після смерті маловідомого поета, талант якого розпізнали не одразу, а Пантелеймон Куліш (можливо, через те приревнував, бо вірші і співомовки молодого петербурзького студента сподобалися Парасці Глібовій) таки був категорично проти їхнього друку.
Хіба міг уявити чесний до прозорості ялтинський лікар, який , може, у душі вже зненавидів літературу від надмірної любові, що українські гумористи –всі як один!- колись називатимуть його своїм літературним батьком, а його пісня «Повій, вітре, на Вкраїну» стане відтак однією із найпопулярніших? Можливо, таке прижиттєве сподівання додало би йому більше сил –і він вижив би під час дикого розгулу епідемії? Можливо, потім би прижиттєво вийшло кілька його книг, які достеменно стали би популярними?
На жаль, історія літератури не визнає умовного способу…
