Мирна буря
Досвід мирної реінтеграції хорватського Подунав’я
Операція «Буря» та Анте Готовина. Саме назву блискавичної військової операції та призвіще бойового генерала згадують українці, коли мова заходить про досвід Хорватії щодо відстоювання своєї незалежності та територіальної цілісності. Але загальна картина хорватських перемог не була би повною, якщо не згадати ще одну операцію, яка пройшла без жодного бойового зіткнення. Насправді завершив повернення Хорватії до міжнародно визнаних кордонів не військовий наступ, а мирна деокупація та реінтеграція під керівництвом ООН регіону Подунав’я на Північному Сході Хорватії. Місія Організації Об’єднаних Націй (UNTAES) була започаткована Радою Безпеки ООН (резолюція 1037) 15 січня 1996 року та діяла в 1996-1998 рр. в Східній Славонії, Бараньї та Західному Сремі.
Декілька днів березня, коли в Києві падав сніг, а на Балканах квітли сади, українська делегація провела в Хорватії. Хорватські чиновники, експерти, герої війни та місцеві мешканці відверто та щиро розповідали українцям, як хорватам – разом з міжнародною спільнотою – вдалося, здавалося б, неможливе: мирно повернути цілу сепаратистську область до складу єдиної Хорватії.
Колишні керівники програми – зокрема, Весна Шкаре Ожболт, політичний координатор мирної реінтеграції та Йошко Морич, координатор сил поліції на мирно реінтегрованій території - чітко та по пунктам викладали українцям порядок своїх дій, ділилися своєю мотивацію та деякими подробицями подій, що залишилися за лаштунками процесу.
Узагальнюючи усе почуте та побачене в кабінетах та на вулицях Загреба та Вуковара, можна скласти Перелік передумов для реалізації найбільш успішного в історії ООН мирного плану: мирної реінтеграції Подунав’я.
1. Успішне проведення хорватської армією операцій «Блискавка» та «Буря» в 1995 р. проти сепаратистської Сербської Країни. Повернення під контроль центрального уряду ¾ окупованих територій. Піднесення хорватської армії та суспільства та пригнічення та деморалізація сербів –в залишках Сербської Країні, в сусідній Боснії та власно в Сербії.
2. Небажання хорватського керівництва втягуватися в прямий військовий конфлікт з Сербією. Подунав’є межує безпосередньо з Сербією, і там були розташовані переважно саме частини сербської регулярної армії, а не сепаратистські угруповання.
Мала значення і географія: на Північному Сході Хорватії майже немає гір, і по рівнині сербські танки за декілька годин могли дістатися до столиці Хорватії Загреба. До того ж столичний регіон перебував в зоні досяжності сербської реактивної артилерії.
3. Існування плану військової операції з повернення територій (її називають «Скок (стрибок) в Даль» (Даль – назва села в окупованому регіоні)). Стверджують, що існування чіткого календарного плану мирної реінтеграції та неухильне його дотримання було можливе тільки завдяки ультиматуму, який хорвати висунули сербам. Якщо б не спрацювала програма інтеграції політичними методами, хорватська армія приступила б до реалізації плану «Б» - деокупації за допомогою армії.
4. Політична воля керівництва Хорватії, а конкретно – президента країни Франьо Туджмана. Незважаючи на критику та на навіть звинувачення в зраді, голова держави та його команда чітко та неухильно виконували все намічене.
5. Міжнародна підтримка та кваліфіковане міжнародне керівництво програмою мирної реінтеграції. Американський генерал Жак Кляйн користувався довірою як хорватських очільників, так і представників міжнародної спільноти. 20 років тому під час обговорення місії UNTAES в ООН один з учасників дискусії прямо заявив: якщо мирний план не вдасться здійснити генералу Кляйну, це буде означати, що його реалізація в принципі неможлива.
Сьогодні в хорватському Подунав’ї впевнені, що здебільшого саме політична майстерність Кляйна дозволила без бою повернути хорватську владу на ці раніше окуповані території.
План мирної реінтеграції північного сходу Хорватії складався з декількох етапів, що виконувалися в чіткої послідовності.
Першим етапом була тотальна демілітаризація. Цей процес передбачав:
- виведення абсолютно усіх сербських військових частин,
- роззброєння місцевих парамілітарних з’єднань,
- вилучення зброї в населення.
Входження хорватської армії під час мирної реінтеграції не передбачалося.
Другим етапом було впровадження т. зв. перехідної поліції.
В поліцію набирали як хорватів, так і місцевих сербів. Патрулі були змішані та складалися з серба, хорвата та представника ООН. Із зброї у поліцейського був передбачений тільки один пістолет.
На формі «перехідного» поліцейського не було шевронів жодної країни – ані Хорватії, ані Сербії, ані невизнаної республіки Сербська Країна. Прояви будь яких політичних симпатій були заборонені.
Існувало неписане правило: «Хочеш бути четником (сербським націоналістом) – будь їм в себе вдома, з жінкою, після роботи». Також свої погляди та переконання треба було якось опанувати і хорватським бійцям, які вимушені були служити в поліції разом з тими людьми, яких до того бачили тільки в приціл.
Передбачалась повна відмова від політизації злочинів. «Напад – це напад, крадіжка – це крадіжка», - це був основний принцип повсякденної роботи поліцейських.
Коли стався напад на поліцейське відділення, в ході якого загинув нападник (хорват) та був поранений поліцейський (серб), керівництво перехідної поліції недвозначно заявило: «Ми будемо вбивати кожного, хто буде заважати мирній реінтеграції».
Не усі ті, хто приходили в перехідну поліцію, змогли працювати в таких умовах. Через складність ситуації тренування «перехідних поліцейських» здійснювали на території третіх країн (в Угорщині).
Але врешті решт вдалося сформувати повноцінну та діючу структуру. Безпека для життя людей в регіоне була забезпечена.
Третім етапом мирної реінтеграції було повернення біженців.
Тут треба сказати, що під час окупації в Хорватії постійно, як належить, проводилися вибори органів влади окупованих територій. Біженці могли обирати мера та депутатів місцевих рад рідного міста, навіть якщо де-факто і самі виборці, і кандидати жили далеко від своєї домівки.
Тому першими на території, де проходила мирна реінтеграція, поверталися саме представники обраної за законами Хорватії місцевої влади. І саме вони керували процесом повернення людей та організацією відновлення мирного життя.
Державним коштом та за гроші міжнародних донорів людям допомагали відновити житло, будували зруйновану війною інфраструктуру. Допомога мешканцям видавалася з розрахунку 35 кв. м на власника будівлі та 10 кв. м на кожного члена родини.
Про масштаби руйнувань говорить, наприклад, той факт, що в деяких селах від 80 до 100% домів були не просто непридатні для життя – їх взагалі, по суті, більше не існувало.
Процес налагодження мирного життя в регіоні триває і досі. Наприклад, розмінування Західної Славонії завершилося тільки декілька тижнів тому, на початку 2016 року (!).
На четвертому етапі мирної реінтеграції в регіоні були проведені вибори до місцевих органів влади.
В голосуванні мали право брати участь тільки громадяни Хорватії, тому на раніше окупованих територіях почалася масова видача хорватських паспортів. Звичайно, був опір та складнощі, але деякий ефект мав і той факт, що допомогу та пенсії могли отримати також тільки громадяни Хорватії.
Були складності зі списками виборців, із забезпеченням місць для голосування (на деяких дільницях не було жодної цілої будівлі). Але вибори пройшли і були визнані такими, що відбулися, і в Хорватії, і міжнародної спільнотою.
Деякі обрані посади зайняли представники сербів, деякі – хорватів. Так почалося повернення до часів спільного життя різних національностей на однієї території.
П’ятим етапом стало впровадження в регіоні національної хорватської валюти, куни.
Шостий етап – т.зв. конвалідація, часткове визнання документів, що їх видавала окупаційна влада. Це стосувалося, наприклад, свідоцтв про народження, смерть, шлюб, атестатів та дипломів про освіту.
Сьомий етап передбачав діяльність Національного комітету з встановлення довіри. Це пункт є для хорватського населення найбільш контраверсійним з усіх складових мирної реінтеграції. Робота в цьому напрямку досі не завершена.
Політика відновлення довіри включала до себе і відмову від переслідування осіб, які «тримали в руках в зброю», але не приймали участі вбивствах або військових злочинах. Наприклад, під дію т. зв. «закону про прощення» підпадали мобілізовані бійці Югославської народної армії.
Думка про те, що вбивці та насильники, провину яких не вдалося довести, продовжили жити поруч з родичами загиблих та жертвами насилля, для багатьох хорватів, що живуть на раніше окупованої території, і досі є нестерпною.
Складним виявилося і питання мови. В столиці мирно реінтегрованого регіону, у Вуковарі, ви майже не зустріните написів кирилицею. Сербська кирилична мова, на думку місцевих хорватів та місцевої влади, нагадує про страждання та біль війни та не може використовуватися на такому ж рівні, як і хорватська (латиниця).
Втім, незважаючи ні на що, в хорватському Подунав’ї вже 20 років панує мир.
Більшість керівників хорватської програми мирної реінтеграції пишається своєї роботою та готова ділитися унікальним досвідом з Україною.
Маю надію, що знайомство українських високопосадовців, експертів та журналістів з хорватським досвідом мирної реінтеграції продовжиться, а його результати будуть мати практичне втілення.
Автор дякує громадської організації Center for Peace Studies, Посольству України в Хорватії, Карловацькій та Вуковарсько-Сремській жупанії, групі «Українська ініціатива в Хорватії» та Ігорю Ліскі за допомогу в здійсненні програми вивчення хорватського досвіду мирної реінтеграції.
