Як крапля довбе камінь не дворазовим, а багаторазовим падінням, так і людина стає мудрою не від дворазового, а від багаторазового читання.
Джордано Бруно, італійський філософ епохи Відродження, поет, представник пантеїзму

«Книга, яка змінює уявлення про нас самих»

Презентація книги «Детокс» на Book Forum: українська історія як джерело сили

Є звичайні презентації книг, а є такі, що стають зустріччю однодумців. І цьогорічна розмова про нову книгу «Дня» «Детокс» справді нагадувала зустріч у родинному колі газети. Ще за сорок хвилин до початку презентації читачі й читачки стали збиратися біля конференц-залу Палацу мистецтв, чекаючи на довгоочікувану подію.

Обговорювали книжкову новинку, брали автографи в головної редакторки газети й висловлювали їй та іншим авторам «Дня» свої подяки. І це тільки кілька штрихів до тієї неймовірно зворушливої атмосфери, яка панувала на презентації книги «Детокс».

«КОНСТРУКТИВНА ПРОГРАМА «НА ВИРІСТ»

Подія розпочалася з хвилини мовчання у пам’ять про видатну постать, значення якої нам ще тільки належить усвідомити сповна, – Євгена Кириловича Марчука. Як зазначила директорка Міжнародного інституту освіти, культури та зв'язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» Ірина КЛЮЧКОВСЬКА: «Євген Кирилович – це великий державник, якого ми не розпізнали у свій час. Можливо, тому, що ми всі були втомлені, перелякані й тягнули за собою хвіст радянської минувшини, постгеноцидний, пострепресивний, елітоцидний. Євген Кирилович – не лише великий шанувальник праці своєї коханої дружини, товаришки, головного редактора, він активний учасник газети «День». Ті, хто не прочитав, не осмислив цього, можуть звернутися до архівів газети й зануритися у глибини його думки. Там багато статей, дискусій, зокрема, його міркування про євроатлантичний вибір нашої держави ще тоді, коли про це мало хто думав. Крім того, там міститься і його погляд на українсько-російські стосунки. Це він був одним з перших, хто відторгнув напад Росії: пригадаймо історію з островом Тузла...».

Дружина Євгена Кириловича, головний редактор газети «День» Лариса ІВШИНА подякувала за добру пам’ять про чоловіка і розповіла, що він «завжди особливо ставився до Львова. Є відео його проходу вулицями, коли йому частина Львова казала: «Марчук – наш президент». Звісно, це втрачений шанс. Усе більше людей це розуміє зараз, і все більше зрозуміє у майбутньому. Проте, розуміючи це, Євген Кирилович, як сам він говорив і як про нього говорили, не образився на українців, що його не обрали. Він просто намагався з кожної позиції, де він був, робити якомога більше корисних справ. З нинішніх розмов, ефірів, я дуже мало бачу спроб осмислити його внесок, зокрема й величезну спадщину ідей. У 1999 році вийшла книга Євгена Кириловича «П’ять років української трагедії». Це вже була рання діагностика хвороби, яка потім стрімко захопила майже все живе в організмі. Проте можна було зробити вчасні корекції. Адже паралельно з цим Євген Кирилович написав книгу «Україна: нова парадигма поступу», і це була конструктивна програма «на виріст». І ця планка ще й досі не до кінця досягнута. Зокрема, там він говорив про соціополіси, точки росту... Цей погляд так само потребує сьогоднішнього осмислення. Робота з цими темами, як і з історичними нашими уроками, потребує довірливої, вдумливої, спокійної розмови. І я думаю, що цей час обов’язково настане».

«ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВСЮ СВОЮ ІСТОРІЮ»

А поки що «День» продовжує свою багаторічну працю з переосмислення української історії. «Ми спробували у цій книзі поставити питання так, як вони ще ніколи не звучали. Чому в нас так багато людей із подвійною лояльністю, які ніби люблять Україну, але водночас не можуть відчепитися від колишньої імперії? Або чому українці, які брали участь у багатьох державотворчих проєктах навколо себе, довгий час не могли створити свій? Або  як Київ керував своїми провінціями? Так питання досі ніхто не ставив, адже це нам накидали образ провінції, про що говорив ще Шевельов у своїй знаменитій роботі, яку ми перевидали, «Москва. Маросейка». Там він зазначає про три вороги України – Москву, «кочубейство» і провінційність. На ці три напрями, щоб з ними справлятися, потрібно було мати три державні програми. І з провінційністю, на мій погляд, можна впоратися тільки в один спосіб – підключенням до надвеликих завдань, ставлячи для себе високу планку й беручи на себе велику відповідальність. «Детокс» – це книга про те, що українці, щоб лікувати свою провінційність або вирощувати для себе нову амбітну мету, обов’язково повинні брати відповідальність за всю свою історію, зокрема й ту, яка нам незручна. Наприклад, у книзі є великий блок відомого історика Юрія Шаповала з постановкою питання «ким були наші у Політбюро». Ми уникаємо розмови на цю тему, і ця роздвоєність і розтроєність ніяк не може зійтися у якомусь синтезі, – розповідає Лариса Івшина. – Я думаю, що надзвичайно велику роботу здійснюють усі ті, хто популяризує новий погляд. Тому що образ жертви, який нам накидали століттями, дуже багато людей прийняло з готовністю, оскільки жертвою бути хоч і неприємно й непрестижно, але легко. Жертва звільняє сама себе від обов’язку відповідати. Вона вимагає співчуття, вічних преференцій... А це шлях неуспіху».

Як підсумовує Лариса Івшина: «Головне, що хотілося б донести — ми повинні осмислити, чому є відтік енергії з України. Я говорю не тільки про еміграцію. Просто є здібні люди, які все ж таки, маючи шанс збудувати свою країну, залишаються в орбіті Москви. Чому так? Ось простий приклад. Людина з ближнього кола Путіна, Дмитро з прізвищем Козак народився в селі, яке вісім кілометрів від місця, де народився Євген Кирилович Марчук. Така географічна близькість, а така відстань вибору. У чому суть? Ми говоримо про це розщеплене ядро, з якого витікає енергія... Що може його склеїти? Я переконана: тільки могутній амбіційний план, для якого можуть бути зібрані всі найкращі сили. Чи це реально? Коли це реально? На це немає однозначної відповіді. Але я вірю, що це можливо».

«ІСТОРІЯ ПЕРЕМОГ»

«Про що ідеться у книзі «Детокс»? Сюжет вражаючий: ми показуємо й доводимо, що українці були тією силою, можливо, основною, без якої не могло бути й мови про створення Російської імперії. Вони не тільки тисячами поклали свої голови на будівництво Петербурга, а й найважливіше те, що вони, на превеликий жаль, поклали життя, щоб дати обґрунтування, дати цю імперську ідею державі Петра І, і навіть ще раніше. Водночас це не все, адже історія пропонує такі сюжети, які навіть Шекспір не спромігся створити. Бо водночас саме українці стали тією силою, яка зруйнувала цю імперію, і в цьому внесок українців неможливо ні з чим порівняти. І саме тому Путін і його оточення зараз буквально божеволіють, не можуть заспокоїтися щодо України, адже чітко розуміють, хто, коли й з яким результатом підірвав цю надімперію», – зазначив ведучий історичних рубрик у «Дні», упорядник книги «Детокс» Ігор СЮНДЮКОВ.

З книги читачі дізнаються про царицю Єлизавету Петрівну як українську невістку, про території, «подаровані» Україною Росії (Кубань, Стародубщина та ін.), Сергія Корольова й Володимира Короленка. Є у книзі й тетралогія, розповідає Ігор Сюндюков, «чотири логічно пов’язаних статті, які прикрашають цю книгу». У них ідеться про українців у таборах, на фронтах Другої світової війни, у Політбюро та в діаспорі. Редактор рубрики «Історія і Я» переконаний, що хоч книга налічує більше 800 сторінок, «коли ви її відкриєте, то вона вас не відпустить». Адже «у цій книзі ви побачите історію України з незвичного боку. Я вас запевняю, що ви дізнаєтесь або зовсім нове, або уточните і поглибите ті знання, що у вас є, і переконаєтесь, що в історії все дуже не просто», – пояснює Ігор Сюндюков.

З ним погоджується і Ірина Ключковська, так підсумовуючи свої враження від видання «Детокс»: «Для мене ця книга – це квінтесенція розуму, наполегливості, патріотизму й виведення нас на наш твердий ґрунт, на який ми нарешті повинні стати і творити те, що для нас є дуже важливим – нашу державу... Книга змінює уявлення про нас самих. Ми звикли до історії поразок, а тут ми маємо історію перемог. У виданні йдеться про узалежнення Росії від нас. Ніколи Росія не узалежнилася б від безсилих та інтелектуально слабких. І цю узалежненість вона не може подолати й дотепер».

«ОЧИЩЕННЯ ВІД ІМПЕРСЬКИХ КОЛОНІАЛЬНИХ ІДЕЙ»

Водночас існує потреба і в іншому «очищенні». «Назва книги «Детокс» має глибокий зміст. Наш етнос отруєний токсинами чужої пропаганди, невдячності, меншовартості. Ми часто себе недооцінюємо. Ми звикли дивитися на себе як на колоніальний народ, на жаль. Це нам вкладали в голови не тільки росіяни, а й поляки, австрійці, румуни та ін.», – наголошує під час презентації новинки «Дня» у Львові професор, філософ, науковець, завідувач кафедри історії держави і права Національного університету «Острозька академія» Петро КРАЛЮК.

«Ми часто відкидаємо людей, які за етнічним походженням українці, але справді були отруєні цією чужою пропагандою і пішли служити іншим державам. У книзі багато ідеться про Російську імперію, що її фактично створили українці. Головним ідеологом цієї імперії був українець Феофан Прокопович, можна назвати цілу низку інших імен, які зробили чимало, щоб ця імперія відбулася, вони творили російську імперську культуру. Зокрема, у цій книзі є мої статті про Гоголя, якого ми вже вважаємо своїм, Федора Достоєвського, якого у Росії і світі вважають великим російським письменником, хоча по батькові він українець і за своїм світосприйняттям він був українцем, – розповідає Петро Кралюк. – Він виріс під впливом батька на українській релігійній культурі. Я навіть сам був здивований, коли перечитав деякі його твори, зокрема «Біси». «Біси» – це не тільки критика російського нігілізму, революційності, а взагалі заперечення російськості. І не дивно, що в радянські часи цей твір фактично не виходив окремим виданням. А в його останньому романі «Брати Карамазови» прекрасно показана українська релігійна культура і протиставлена їй російська релігійна культура…». «Ця книга, мені видається, – перший великий крок для очищення нашої свідомості від імперських колоніальних ідей», – підсумовує Петро Михайлович.

«ПОЗБУТИСЯ КОМПЛЕКСІВ»

Видатний історик, доктор наук, дослідник козацької доби, проблем елітарності та монархізму Юрій ТЕРЕЩЕНКО, чиї статті ви також зможете прочитати у «Детоксі», не зміг бути присутнім на презентації, однак написав свій відгук на книгу: «Проголошення незалежності України у серпні 1991 р. ще не означає завершення національно-визвольного процесу. Його розвиток продовжується й у наші дні. Зміст сучасної політичної боротьби зводиться фактично до того, чи існувати Україні як незалежній державі, чи вона знову повернеться в імперське лоно з усіма відповідними політичними, економічними й національно-культурними наслідками. Остаточне подолання постколоніального становища України тісно пов’язане з утвердженням національного характеру української держави. Останнє потребує викорінення низки міфологем, які нав’язувано українському суспільству чужинецькими антиукраїнськими силами, а також власними носіями ліберальних і ліворадикальних ідеологічних течій.

Одним із таких міфів є твердження, що українці належать до т.зв. недержавних народів, ніколи не мали власної державності й не можуть претендувати на неї в майбутньому. Ще у 40-х роках ХІХ ст. В.Бєлінський відгукнувся на появу праці М. Маркевича «История Малороссии» у такий спосіб: «Малороссия никогда не была государством, следовательно, и истории, в строгом значении этого слова не имела. История Малороссии есть не более как эпизод в царствовании царя Алексея Михайловича. История Малороссии – это побочная река, впадающая в большую реку русской истории. Малороссияне всегда были племенем и никогда не были народом, а тем более – государством… Так называемая Гетманщина и Запорожье нисколько не были ни республикой, ни государством, а были какою-то странною общиною на азиатский манер… Этот народ отлился и закалился в такую неподвижно-чугунную форму, что никаким образом не подпустил бы к себе цивилизацию ближе, чем на пушечный выстрел… Слившись навеки с единокровной ей Россиею, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке, от которых дотоле непреодолимою оградою разлучал ее полудикий быт ее».

Такий погляд речника російської «революційної демократії» на український історичний процес є ідеологічною підставою і для багатьох сучасних російських політиків, які не сприймають державної незалежності України.

Важливе значення в цьому зв’язку має протидія намаганням відлучити українців від культурної і державно-політичної спадщини Русі. Адже саме з цією метою російська і радянська історіографія ідентифікувала цей термін з сучасним російським етнонімом і на цій підставі висувала свої претензії до давньоруської минувшини. Між тим відомо, що термін «Росія», «російський» є грецькою модифікацією давнього етноніму «Русь» і широко застосовувався у ХV-ХVІІ ст. для етнічного позначення українців. Так, Галшка Гулевичівна, одна із засновників Київського Богоявленського братства, пожертвувала свою садибу на Подолі – «правовернымъ и благочестивым христианомъ народу россійского, в поветах воєводствъ Кіевского, Волынского и Браславского будучим, станом духовным и свецкимъ, инокомъ, священникомъ и діакономъ чину мншмеского и чину мирського, также освецонымъ княжатомъ, вельможным паномъ шляхте и якогожъ колвекъ иного заволаня и стану людем россійськимъ...».

Як зазначалось у фундаційному акті, Київське братство ставило своєю метою «утешеніе и утвержденіе в благочестіи нашому россійскому роду – сыном всходнего православ’я, обывателемъ воєводства кієвского...». Отже незаперечним є прикладання етноніму «россійский» до православних мешканців Речі Посполитої у межах Київського, Волинського і Брацлавського воєводств, тобто – до українців.

Сьогодні в українській історіографії домінує думка, що українська державно-історична традиція має своїми витоками Стару Київську державу, яка була витвором давніх українських племен і, насамперед, найвпливовішого з них – полян. Саме полянам, які у VІ-VІІ ст. перейняли назву Русь, судилося відіграти найвидатнішу роль у творенні держави, яка склалася на території середнього Подніпров’я і з часом розширила свою владу майже на всю Східну Європу. Якими б не були концепції походження Русі (норманська, кельтська, хозарська, соціальна, автохтонна та ін.), цей термін вживався для визначення держави, до складу якої увійшли всі східнослов’янські, а також численні угрофінські племена.

Отже, на сході Європи безпосередніми предками сучасних українців була створена поліетнічна держава, яку чимало науковців порівнюють з імперією Карла Великого у Західній Європі. З часом Старокиївська держава, як і її аналог імперія Каролінгів, еволюціонує у ранньофеодальну монархію і сприяє формуванню головних соціальних інститутів феодального суспільства.

Україна-Русь підійшла до нового етапу свого соціально-політичного і культурного розвитку як одна з найбільш розвинених країн тогочасної Європи. Прийняття християнства, засвоєння культурних здобутків Візантії, що переживала тоді бурхливе піднесення, дало тогочасному українському суспільству могутній імпульс для швидкого соціально-політичного й духовного розвитку.

Українська людина доби середньовіччя і раннього Нового часу не дала себе втягнути у сферу гострого догматичного протиборства між православно-візантійським Сходом та католицьким Заходом і на довгий час залишалася відкритою для акцептації західноєвропейських духовних цінностей у процесі формування власної національної ідентичності. Європейський вектор історичного розвитку України, її інтеграція в духовне і суспільно-політичне життя західного світу були органічним і тривким процесом, який не вимагав радикальних втручань подібно до «революції», здійсненої Петром І у Росії з метою її «європеїзації». Тому цілком природною виглядала характеристика українців козацьким літописцем С. Величком: «Ми є народ європейський».

Порівняльна характеристика соціальних структур, витворених українським народом на всіх етапах історичного буття, починаючи від «варварських» ранньофеодальних держав у Європі і до доби Просвітництва включно, свідчить, що Україна у багатьох вимірах ішла одним шляхом з країнами Центральної і Західної Європи. Цей зв’язок з європейським світом, з яким Україна поділяла спільну культурну і суспільно-політичну спадщину протягом віків, не перервався і в тяжкі часи втрати козацької державності та перебування під гнітом Російської імперії. Ось чому розуміння історії України як важливого складника загальноєвропейського історичного процесу формувало усвідомлення надзвичайної суспільної продуктивності її розмаїтих контактів з Європою і було одним із підставових чинників для В. Липинського в ході написання ним «Листів до братів-хліборобів».

Саме «європейськість» України, на думку вченого, суттєво відрізняла її від Москви, яка без застережень прийняла візантійський цезаропапізм і синтезувала його з татаро-монгольським зразком організації державної влади, що зрештою відмежувало Росію від цивілізаційних цінностей європейського світу. Причому за В. Липинським, відмінність України від Москви базується не на відмінностях мови, етносів, а на витворених віками особливостях у методах організації правлячої верстви (еліти), характері взаємовідносин «верхів» і «низів» суспільства, держави і громадянства. Росія ніколи не була країною вільних громадян, усі класи її суспільства, включаючи й аристократію, зазнавали жорсткої регламентації з боку деспотичної державної влади, яка не допускала громадянського суспільства.
Саме холопський характер російської еліти, позбавленої «усякого рицарства і благородства», готової заради службової кар’єри «наплювати на всі свої «України», на всі свої «старі обряди», на всі свої земельні місцеві права і традиції», давав можливість їй стати «общеросійським єдинонеділимчеським правлячим класом». Цим рабським характером своєї еліти Росія суттєво відрізнялася від решти європейського цивілізованого світу. Холопство, зазначає В. Липинський, «є необхідною приналежністю, є логічно-неминучою передумовою всякого Петра Великого, всякого центродержавія, усякої єдності та єдиноподібності Росії».

Для В. Липинського «українство» (тобто національно-креативний компонент суспільства) за своєю соціальною природою є насамперед «рухом верхів». При цьому воно складається з «активних елементів, прибуваючих з заходу, і активних елементів, що виділяються з народних мас та до перших прилучаються». Отже, українство є рухом аристократичним, оскільки трансформується в «хотіння» насамперед провідної верстви, а не народних мас. Ось чому найважливішим історичним завданням цього руху, умовою його перемоги є організація «українотворчих верхів» та їх «залізна єдність». На думку В. Липинського, Україну відрізняє від Москви «не мова, не плем’я, не віра і не апетит селянина на земельку панську – одним словом, не всі ознаки культурно-національні і не гасла соціальні – а інший витворений устрій політичний, інший… метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства – тих, що правлять, до тих, ким правлять».

«У СИЛОВОМУ ПОЛІ «ДНЯ»

Завершальною частиною родинної розмови «Дня» стали відгуки наших читачів. Насамперед газету привітали від імені ректора Національного університету «Львівська політехніка» професора Юрія Бобала. Згодом слово взяла народний депутат України, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури Волинського національного університету імені Лесі Українки Ірина КОНСТАНКЕВИЧ: «Ми вітаємо вас, Ларисо Олексіївно, а так само нас усіх з тим, що є ця книга. Вона дуже важлива для нашого суспільства. Для мене кожна книга, що її видає «День», – ще й підручник, за яким варто вчитися. У цьому сенсі я є вихованкою газети «День», бо вся моя свідома політична біографія творилася якраз у силовому полі «Дня». Ларисо Олексіївно, дякую вам за цю книгу і за те, як багато ви зробили для виховання університетської молоді. Усі ваші книги, можливо, дали більше, аніж цілі університетські курси. Хочу навести один маленький факт. Я проводила опитування серед магістрів на найкращу книгу до 30-ліття відновлення незалежності України. І знаєте, що написали волинські магістри? Книги газети «День».

Враженнями поділився і бізнесмен, власник львівського BANKHOTEL В’ячеслав ЮТКІН, який переконаний, що те, що робить Лариса Івшина і газета «День», заслуговує найвищих нагород. «Я для себе порівнюю діяльність редакції і Лариси Олексіївни зі своєрідним місіонерством. Просвітницьку місію, яку виконує «День», важко переоцінити. Сьогодні видання книги «Детокс» – це велика подія для України. Дуже сподіваюсь, що дійсно українська еліта зверне на неї увагу. «Детокс» – це подія. У наших готелях ця книга обов’язково буде на полицях як одна з кращих. Вона справді найкраща».

У свою чергу Христина БУРШТИНСЬКА, професорка, докторка технічних наук, зауважила: «День» дуже сучасна гострословна журналістика, і це правильно, адже наш світ нині є таким. Це завжди відгуки на важливе. По-друге, статті істориків, що дописують в газету, направду викликають захоплення і завжди є цікавими. Здавалося б, газета, публіцистика, мала б описувати тільки події певного дня, а газета «День» виховує. Мені здається, що за цей час, відколи ми читаємо газету, усі ми стали іншими з погляду обізнаності в історії».

Водночас «День» як синергія досвідчених фахівців і талановитої молоді, ясна річ, отримала привітання і від молодшого покоління. Зокрема, виступила журналістка, авторка статей у книзі «Детокс» Олександра КЛЬОСОВА: «Газета «День» цього року відзначає своє 25-річчя. Мені теж 25 років, я ще не такий досвідчений «писач», але точно досвідчений читач і слухач газети «День». Я народилася в Москві і початково була споживачем історії нашої сусідньої країни. Коли я була маленькою, ми повернулися в Україну, і моя мама, яка сьогодні присутня в залі, почала читати газету «День» і переказувати її мені малій. Власне, ось що з мене виросло. Тепер я стою тут, я читаю, люблю і рекомендую всім газету «День» і всі її книги. І насправді ставлюся до «Дня» як до своєї родини, вони виховали мене, як і моя мама».

А насамкінець Микола ГРИЦЕНКО, президент Благодійного фонду підтримки ініціатив газети «День», слушно закликав любити «День» до глибини своєї кишені.

Підтримати «День» можна й проголосувавши за «бабусю» Бібліотеки газети – книгу «Україна Incognita» у проєкті топ-30 знакових книг часів незалежності України.

КОМЕНТАРІ

«ГАЗЕТА «ДЕНЬ» ДОПОМОГЛА БАГАТЬОМ ТИСЯЧАМ ЛЮДЕЙ ПОВІРИТИ В УКРАЇНУ»

Йосип ЛОСЬ, професор факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка,  заслужений журналіст України, доктор політичних наук, кандидат історичних наук:

– Газета «День» – це унікальне явище не тільки української, а й європейської журналістики. Оскільки я міжнародний журналіст, уже п’ятдесят років викладаю на факультеті журналістики, то можу порівняти її з найкращими виданнями світу. Чим вона відрізняється? Вона відтворила історію України. Ось я йду вулицею і бачу плакати про Павла Скоропадського. Треба шанувати розумних, освічених, здатних працювати людей. Цілий рік газета «День» розповідала про Павла Скоропадського. Мало хто знає про такі чи інші видатні постаті. Усі ці книжки, цю енциклопедію потрібно продовжити. Я розумію, світлої пам’яті, Євген Кирилович Марчук відійшов. Я був у нього довіреною особою, коли він ішов у президенти 1999 року. Ми дуже добре зналися. Якби він став президентом, зовсім інакші були б в України справи. Я, до речі, пишу про нього великий матеріал, і в книзі буде, адже на основі багатьох публікацій у газеті «День», я вже видав чотири томи своєї публіцистики під спільним заголовком «Згадати себе. Повірити в себе. Бути собою». Там я дуже часто покликаюся на газету «День».
Лариса Івшина – унікальна людина, і потрібно зберегти газету, шукати спонсорів, і вони знайдуться. Бо зараз такий переломний момент для України й світу, коли мають прийти до влади нові кадри. Скажімо, у газеті «День» дуже часто друкується Ганна Гопко, моя колишня аспірантка, голова Комітету Верховної Ради у закордонних справах, яка об’їздила вже багато країн світу і є постійним автором газети «День». Треба триматися і не впадати у якісь сумніви, не піддаватися на негативістську інформацію. Бо нам хочуть накреслити безрадісну перспективу, а газета «День» якраз допомогла багатьом тисячам людей повірити в Україну й бачити прекрасне майбутнє нашої держави.

«СЦЕНАРІЙ ДІЙ, ІДЕЙ І ПРОПОЗИЦІЙ»

Оксана ЮРИНЕЦЬ, докторка економічних наук, народна депутатка Верховної Ради України VIII скликання:

– Газета «День» – це ціле моє свідоме життя. Почала з я читання газети, адже коли ти хочеш бути сильнішим, то будеш шукати того джерела, де можеш взяти потрібну інформацію. У «Дні» зібрано думки багатьох розумних людей, тож з цього джерела я постійно беру відомості. І завжди чекаю його книжкових видань. Для мене це формат високоінтелектуальної, дуже інтелігентної роботи, тої планки, до якої потрібно тягнутися. І для мене ці книги дуже часто не про минуле, а є сценарієм дій або ідей і пропозицій, які я маю робити в майбутньому. Тому сьогодні «День» – це реально місіонерська робота. Це люди, які не втрачають надії, творять. Я б сказала, що тут справді національна збірна. Якби вона була в інших органах, державних інституціях, то ми б швидше змінювалися.

Тож треба читати газету і її видання — це основне, адже у такий спосіб також виховується культура вибирати й добирати. І це та якість, яку можна тримати в руках кожного разу. Це потужно, гарно й дуже корисно. Знаєте, коли ти спілкуєшся з людиною, то чітко відчуваєш, що вона читає. І газета та її бібліотека – маркер для мене. Якщо співрозмовник мені каже, що сьогодні щось прочитав у «Дні» – це для мене показник.

«ІСТОРИЧНА ТЕМА НИНІ ВКРАЙ АКТУАЛЬНА»

Мар’яна ГІРНЯК, студентка Львівського поліграфічного фахового коледжу Української академії друкарства:

– Про газету нам у коледжі розповідали викладачі. А, по-друге, я дізналася про «День», тому що шукала «Бронебійну публіцистику». Це дуже цікаво, що є така спеціальна серія, де показують і популяризують творчість минулих поколінь. Історична тема нині вкрай актуальна, це потрібно популяризувати, тому що без знання минулого, ми не будемо мати майбутнього. Необхідно знати, читати, студіювати, тобто вчитися на помилках, аби пізніше, у майбутньому, не припуститися таких же. Для мене тема державності й національні аспекти є дуже важливими, тому я цікавлюся усіма діячами, які боролися з нашу незалежність, творили нашу державність: яких помилок припускалася, звідки брали натхнення у бездержавний час, аби воювати проти наших одвічних ворогів. І взагалі історію треба вчити.

«ПІЗНАТИ ПРАВДУ, ЯКА ТЕБЕ ВИЗВОЛИТЬ»

Володимир ЗАЛУЦЬКИЙ, керівник відділу молодіжної політики та питань соціального розвитку Національного університету «Львівська політехніка»:

– Передусім маю зазначити, що книжки Бібліотеки «Дня», як і сама газета, унікальні тим, що поєднують популярність викладу з гостротою спостережень. Я 22 роки працюю у «Львівській політехніці», і всі ці роки близько пов’язаний з газетою «День», як і вся «Львівська політехніка» – зокрема, через міжнародні фотовиставки «Дня» і книжку, видану 20 років тому, яка творить світогляд – «Україна Incognita». А оскільки моя праця полягає у виховній роботі студентів Політехніки, то, звичайно, говорю про близьке знайомство з «Днем» багатьох, кількох поколінь наших студентів. Це просвітницька робота, пізнання тієї незаперечної правди, високої духовності, яку пропагує «День».
Щодо нового видання з Бібліотеки «Дня» – збірки «Детокс», то це – кульмінація 25-річчя газети. Тому я закликаю усіх, хто ще не познайомився з книжками Бібліотеки «День», обов’язково їх читати. Це – велика пожива для розуму, яка допомагає людині стати небайдужою. Бо багато людей борються з кимось, але не борються із собою. А треба пізнати правду, яка тебе визволить. Тоді зможеш побороти себе, а це – найважче. Історія того вчить!

Дякую «Дню». Вітаю з 25-літтям. Бажаю подальшої натхненної праці, яка дає дуже добрі плоди. Рухайтеся вперед! Бо те, що робить газета «День» (і як часопис, і як Бібліотека), є, по суті, формуванням здорових ціннісних орієнтацій українського суспільства, які мають дуже виразний європейський і світовий контекст.

Радію, що я також причетний до цього. І маю зазначити, що молоді політехніки небайдужі до ідей, котрі пропагує «День».

«ДЕНЬ» – ЯК УНІВЕРСИТЕТ»

Роман ЯЦІВ, історик мистецтва, професор Львівської академії мистецтв, експерт з питань культури і мистецтва, автор «Дня»:

– Націєтворча місія стала питомою складовою журналістської стратегії «Дня» уже від перших номерів. З роками вона стала консолідуючим фактором – як для авторів, так і для читачів всеукраїнського часопису. Ще далі, з досвідом адаптації до сучасного ринку інтелектуальних ідей, «День» вибудував найбільш оптимальну конфігурацію жанрів між великими й багатогалузевими масивами інформації, критичним мисленням та виховною ідеологією національного поступу.

У такому пункті взаємодії запрацював масштабний УНІВЕРСИТЕТ, який націлював і продовжує націлювати коло читачів та авторів до системних перетворень у колективній свідомості національної ідентичності.

З такою парадигмою «День» виводить країну на новий якісний щабель можливостей, ініціює пошук кожним громадянином тих генеруючих духових пунктів, з якими нові моделі мислення будуть скріплювати культурну домінанту як ключ до успіху і Держави, і Людини.

Підготували Марія ЧАДЮК, Ольга ХАРЧЕНКО, Тетяна КОЗИРЄВА, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»

«День» у Facebook, , Google+

Новини партнерів