Російської культури світового рівня в Україні не створити
Не будемо зараз сперечатися, кому — українцям, росіянам чи обом народам — належать твори давньоруської літератури: «Повість временних літ», «Слово о полку Ігоревiм», «Слово про закон і благодать» та інші. Торкнемося інших часів — тих, коли належність будь- якого твору, що тоді з’являвся, будь-якому народовi не викликала щонайменшого сумніву.
Загальновизнаним у російській філології є постулат про те, що новітня російська література починається з творчості О.С.Пушкіна, період розвитку якої припадає на 20—30-ті роки ХIХ століття. Перший же офіційний документ, яким піддавалася дискримінації українська мова, був підписаний Петром I у 1720-му. Це указ про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, окрім церковних. Цей указ завдав страшного удару українській науці, освіті, культурі, іншим сферам життя українського народу. То, може, хоча б українську церкву, а з нею й прихожан залишили у спокої? Нічого подібного. Бо церковні книги, які дозволялося продовжувати друкувати, необхідно було, як зазначалося у тому ж указі, «для полного согласования с великорусскими, с такими же церковными книгами править... чтобы никакой разницы и отдельного наречия в них не было». Тобто й ці книги дозволялося друкувати виключно російською мовою... Указу Петра I передувала Постанова Собору російської православної церкви 1690 року, якою Собор осудив «кіявськія новыя книги» С.Полоцького, П.Могили, К.Ставровецького, І.Галятовського, Л.Барановича, А.Радивиловського та інші, наклавши на них «проклятство и анафему, не точію сугубо и трегубо, но и многогубо».
Враховуючи ж те, що розвиткові російської мови і культури в Україні, навпаки, ніколи не чинилося жодних перешкод, розглянемо наступне питання: чому здобутки російської культури, створеної на території власне Росії, так різняться із здобутками тієї ж культури в Україні. Це речі абсолютно неспівставні! Російська культура, створена власне в Росії, без будь-яких застережень і перебільшень, — велика, одна з найрозвиненіших і найвпливовіших в історії людства. Скільки творів російських письменників перекладені мовами народів світу, якими накладами вони видавалися й видаються, скільки за цими творами поставлено у світі спектаклів і знято кінофільмів! Скільки опер та балетів російських композиторів входять до репертуару найкращих музичних театрів світу, скільки написаних російськими композиторами симфоній, концертів, сонат, романсів та інших музичних творів виконуються найвидатнішими музичними колективами та солістами! Чи може чимось подібним пишатися російська культура, створена в Україні? Чи багато відомо вам написаних в Україні російських творів, які б здобули загальносвітове визнання, увійшли до скарбниці світової культури? Так, Гоголь, Булгаков, а ще? І це за умов, що протягом століть для розвитку російської культури в Україні створювались набагато кращі умови, ніж для української.
Чому ж таке відбувається? Я абсолютно не розумію, не в змозі збагнути, чому відповідь на це елементарне запитання не можна знайти ані в наукових працях, ані у періодиці. Адже вона лежить на поверхні, і на неї лише варто звернути увагу...
Рiч у тiм, що кожна культура, як живий організм, може нормально функціонувати й розвиватися лише у певному, сприятливому для її розвитку середовищі. Олександр Пушкін про це середовище сказав геніально просто, влучно й образно: Здесь русский дух, Здесь Русью пахнет.
А скільки б українців не розмовляли в Україні російською, «русского духа» в Україні немає і «Русью» не пахне. Сприятливе для розвитку російської культури середовище знаходиться на північному сходi від наших кордонів, і ніде більше.
Я дуже люблю творчість талановитого російського драматурга Олександра Миколайовича Островського. Згадайте героїв його п’єс «Женитьба Бальзаминова», «Не было ни гроша — да вдруг алтын», «Доходное место», «Не все коту масленица», «Гроза» та інших. Персонажі цих творів дуже різняться між собою, та всі вони — типові росіяни, із притаманними лише цій нації мовою, менталітетом, світобаченням, звичаями, традиціями, обрядами.
Ви скажете, що Островський — це майже етнографія. А Євгеній Онєгін, Тетяна та Ольга Ларіни, Ленський, Борис Годунов, Самсон Вирін Пушкіна, брати Карамазови, Родіон Раскольников, Соня Мармеладова, Неточка Нєзванова Достоєвського, Наташа Ростова, Андрiй Болконський, Кутузов, подружжя Кареніних, Катюша Маслова Толстого, герої творів Тургенєва, Аксакова, Чехова та багатьох-багатьох інших хіба не такі ж типові росіяни? А поезія Єсеніна, казки Єршова, російський романс...
Творці тих героїв, що стали дійсно живішими за справжніх живих, тих казок, тієї поезії, усієї тієї культури йшли до світового визнання через НАЦІОНАЛЬНЕ. В іншому разі тих вершин вони ніколи не сягнули б. Вони й самі це стверджували й не раз про це говорили. Вони не лише перебували у російському середовищі — тим середовищем була просякнута кожна клітина їхнього єства. В Україні ані того середовища, ані тих героїв ніколи не було, немає й не буде.
Штучним є вживання багатьма нашими громадянами російської мови як рідної та широкий розвиток російської культури в Україні через таку обставину. Мова кожного великого народу має діалекти. Зі шкільної лави нам відомо, що у російському Поволжі — «окають», у Москві — «акають» тощо. Вибираючи один-два діалекти й використовуючи елементи з інших, вчені- мовознавці створюють єдину загальнонаціональну літературну мову. А у жодній праці жодного вченого-мовознавця ви не знайдете твердження про те, що якийсь, бодай один, діалект російської мови існує в Україні. Тобто російська мова в Україні не живиться з народних джерел, вона лише запозичується, «імпортується» з Росії. Тому не може бути такою ж соковитою, образною, багатобарвною, як у Росії. Так само не живляться з народних джерел України й російська музика, малярство тощо.
З іншого боку, як зазначає професор Іван Цехмістро у статті «Ідеологія для українця? — Український прагматизм!», «Попри всі наочні зовнішні зв’язки й очевидну зовнішню спорідненість, українська культура за своєю генезою і сутністю є прямо протилежною російській культурі» («День» від 28.04.2000 р.). До наведених у статті на підтвердження цієї тези аргументів додам і такі: російська ментальність, свідомість, ідеологія, а отже й культура, просякнуті ідеями месіанства, «Третього Риму», войовничістю, протиставленням себе усьому світу, кривавим опікунством іншими народами; росіяни переконані, що саме вони знають «правильний» шлях розвитку, що саме вони — найталановитіші, найсправедливіші тощо. Нічого подібного у свідомості українця немає.
Я не кажу, що в Україні неможливо писати російською мовою твори пристойного рівня, навіть такі, що перекладаються й друкуються поза межами країни. До таких належать твори В.Некрасова, В.Врублевської, А.Куркова, подружжя Дяченків та інших. Але ніяким чином не бажаючи кинути тінь на світлої пам’яті автора «В окопах Сталинграда» та вибачаючись перед іншими названими та не названими російськомовними літераторами в Україні, усе ж скажу: це не ті твори, які входять до золотого фонду світової літератури й культури взагалі та мають серйозний вплив на їхній розвиток. Ті ж вихідці з України, які стали видатними діячами російської культури, тому й виїздили до Росії, щоб опинитися у російському середовищі, перебувати там, де «русский дух», де «Русью пахнет». Торкаючись цього явища, завзятий пропагандист російської культури українського походження Василь Скуратівський говорить: «1926 року поет Михайло Свєтлов переїздить iз Києва до Москви, аби бути ближче до вогнищ російської поезії» (УТ 2, програма «Освітнійканал», 23.05.2000 р.).
Отже, намагатися творити в Україні велику російську культуру — це усе одно, що довічно бігти за лідером без будь-яких шансів коли-небудь його наздогнати, тим більш — випередити. Це «ідея фікс», фантом.
І нехай би творенням російської культури в Україні займалася якась обмежена кількість митців російської діаспори. Тоді це було б нормально. Бо, як і в кожній цивілізованій країні, слугувало б задоволенню культурних потреб цієї частини населення. Але коли це набуває буквально всеохоплюючих обсягів, то завдає величезної шкоди власне українській культурі, єдиній, що на цій землі й може повнокровно функціонувати й розвиватися. За умов засилля російської українську культуру світового рівня нам ніколи не виплекати. Якщо таке становище зберігатиметься й надалі, ми ніколи не створимо ані великої української, ані великої російської культури, тобто будь-якої великої культури взагалі, й довічно залишатимемося культурною околицею світу.
ВІД РЕДАКЦІЇ. На наш погляд, деякі думки і твердження автора листа багато в чому спірні. Ми запрошуємо експертів і наших читачів до дискусії з питань розвитку російської культури в Україні.
