Дивна смерть «Солідарності»

Сформований чотири роки тому, уряд союзу «Солідарність», що стоїть праворуч від Центру, і ліберальна Унія Свободи проштовхнули радикальні реформи в управлінні, суспільній безпеці, охороні здоров’я та освіті. Проведення таких реформ вимагало справжньої мужності і забезпечувало необхідні зміни. Погано підготовлені й проведені всі одразу, ці реформи створили враження хаосу й дилетантства.

До того ж корупція стала всюдисущою, і глибокі тріщини з’явилися в правлячій коаліції. Суспільний песимізм також посилювався падінням економічного зростання й зростанням безробіття. Широко поширений моральний і політичний бунт проти уряду «Солідарності» приніс користь посткомуністичному Союзу лівиці демократичної. Союз отримав не тільки більшість голосів, поданих на знак протесту, але й велику кількість голосів ліберального, традиційно антикомуністичного центру.

Заклики до громадянського повстання проти еліти пролунали в партіях, налаштованих проти правлячої еліти, які засуджували і уряд, і опозицію. Громадянська Платформа, що займає нині друге місце в парламенті, прийшла на місце Унії Свободи, яка колись була домом для багатьох членів і виборців Платформи. Партія «Права i Справедливостi», яка виступала за закон і порядок, а також сильну державу, піднялась на руїнах політичного руху «Солідарність».

До них приєдналася ще більш «різношерста» команда. Партія «Самооборони», організація селян, що має анархічні тенденції, донедавна використала кидання каменів і блокування руху як свої політичні інструменти. Тепер свої образи вона кидатиме за допомогою парламенту. Ліга Польських Сімей об’єднує кілька видатних політиків правого крила: націоналістів, службовців і антисемітів, яких підтримують найконсервативніші елементи Католицької церкви. Останні дві партії, безперечно, є антиєвропейськими й антиліберальними. До цієї плутанини потрібно додати стару Селянську партію — більш помірну, яка, проте також виступає за повний контроль держави і яка «скептично налаштована щодо Європи».

Союз лівиці демократичної сподівався створити уряд, незалежний від інших партій, але йому не вдалося взяти більшість місць у парламенті. Тепер він повинен сформувати або уряд меншини, або коаліцію з іншим партнером. Оскільки уряд, імовірно, буде ослаблений ненадійним партнером, новому урядові буде важко проштовхнути серію термінових реформ (наприклад, суспільних фінансів, ринку праці) для того, щоб скоротити корупцію і прискорити переговори з Європейським Союзом. Таким чином, скоро Польща може зіткнутися з новими виборами.

Вибори в Польщі також впливають на політику партій у посткомуністичному світі. Хоча демократію прийнято як систему, бунти проти політичних партій — усіх партій — почастішали в усьому регіоні. Два роки тому Чехію приголомшив політичний рух, який пройшов під гаслом «Дякуємо й до побачення», що було адресоване усій чеській політичній еліті. Цього року король Симеон II переміг на виборах у Болгарії, балотуючись проти всіх політичних партій на простій платформі антикорупції.

Стабільні багатопартійні системи просто не існують у цьому регіоні. Незважаючи на дуже різні умови, які переважають у посткомуністичному світі, загальна відмова від усіх політичних партій, здавалося б, виникає внаслідок схожих проблем: швидкість економічних і суспільних змін і відсутність досвідченого політичного класу, здатного керувати в часи глибоких і хворобливих трансформацій.

Така нестабільність у партійній системі відображає нестабільність суспільних інтересів. Зрілі демократичні системи виробляють різноманітні механізми — політичні партії є найбільш очевидним — за допомогою яких чітко виражаються суспільні інтереси і втілюються в суспільну політику. У посткомуністичних державах цей процес залишається незавершеним. Швидкі зміни означають те, що діапазон політичних інтересів видозмінюється швидше, нiж будь-хто може це відчути. Дійсно, люди можуть не знати, якими є їхні власні інтереси і можуть непередбачувано перемкнути свою політичну вірність.

Поспіх у східноєвропейській політиці створив політичних спекулянтів, яких часто цікавить короткочасна нажива і які завжди готові пересунути свій немічний політичний «капітал» з однієї партії в іншу. Декілька років тому непостійність фінансових спекулянтів, готових забрати свої гроші за найменшого прояву неспокою, дестабілізувала велику частину світу, що розвивається. Така непостійність серед політичних спекулянтів у країнах із новим посткомуністичним демократичним ладом відповідальна за постійне безладдя політичного центру і правого крила.

Парадоксальне те, що ліве крило, сформоване переважно зі старих комуністичних партій, не стикається з такою проблемою. Диктаторство навчило його керівний апарат, як налагодити партійні механізми, котрі доходять до низів, як терпляче просунутися всередині великої політичної організації, як побудувати політичну підтримку і як рахуватися з інтересами своїх виборців.

Противникам колишнього режиму, які мають особисту мужність, правдивість і здатність жити збоку від суспільства — можливо, через ці якості — не вистачає навчання мирської, практичної політики. Дійсно, сумний парадокс полягає в тому, що ті, хто пройшов школу комунізму, виявився краще підготовленим до дії нiж нова демократична політична еліта.

Проект «Синдикат» для «Дня»

Олександр СМОЛАР — президент Фонду Стефана Баторія у Варшаві і радник колишнього прем’єр-міністра Польщi Тадеуша Мазовецького.