Iгор СМИРНОВ: Жодних міжнародних сил ми сюди ніколи не пустимо
— Жодна держава світу так і не визнала Придністровську Молдавську Республіку. Чи плануєте ви найближчим часом зробити які- небудь кроки для міжнародного визнання?
— Які практичні кроки для міжнародного визнання вже були прийняті? Насамперед, це побудова правової держави з урахуванням зміни державного устрою колишнього Радянського Союзу. Я думаю, що десять років існування нашої республіки за економічної, банківської блокад, пережитої нами трагедії, яка юридично є геноцидом проти власного народу, дозволяють мені стверджувати, що держава відбулася. Та не це головне. Держава може бути тоді, якщо вона спроможна забезпечити всі види безпеки: безпеку освіти, продовольчу, оборонну, економічну безпеку в плані відсутності зовнішніх боргів. Ми не вимагали визнання. Головне, що наш народ визнає нашу державу. На сьогоднішній день ми є самодостатньою державою, що забезпечує життя нашого народу. Ми знаємо, що нам створювали імідж уламка колишнього комуністичного суспільства. І це пов’язане саме з тим, що пам’ятників ми не руйнували, вулиць не перейменовували. І з історією ми не воюємо. У нас глибоко шануються і Тарас Шевченко, і Кантемір, і Суворов. Це ті люди, які створювали життя на цій землі. У нас живуть і українці, і молдавани, і росіяни, і євреї, і гагаузи, і болгари. Але ніколи протягом усіх цих років тут не було міжнаціональних зіткнень.
У нас не було іншого виходу, ніж поставити питання економічного розвитку як одне з пріоритетних. Сьогодні наші підприємства працюють на 50—80% своїх потужностей під час Радянського Союзу. Врахуйте, що це за умов постійного шкідництва тих, хто вважає, що ми сепаратисти. Крім того, хіба рішення Великої України і Росії стати гарантами не є вже ознаками визнання держави? Ось нещодавно я приймав європейську «трійку», посли приїжджають — зі Сполучених Штатів, Німеччини, Франції. Хіба це не визнання держави? Тепер подивимося, як це виглядає в економіці. Молдова вже одержала близько $2 млрд. кредитів. Ми нічого не одержали, але й не залишили боргів дітям. Життя примусило самим підіймати заводи, шукати нові зв’язки. Ми не закрили жодної школи, а, навпаки, відкрили українську школу в Рибниці. У нас три державні мови — молдавська, українська і російська. Подвійне громадянство. Я не розумію, чому Придністров’я комусь заважає. Всі кажуть — ну ось вони сепаратисти. Але ми не виходили з Радянського Союзу. А якщо він розпався, отже, ми маємо право стати автономною республікою, пригадаймо, у складі України, як це було. І зараз великі політики Росії кажуть: ось так треба — їм буде добре. І у вас в Україні є такі: ось так треба... Ви не хочете запитати в тих же українців, тих же росіян, які живуть у Придністров’ї.
Раптом утворилася нова держава. Як це? Вибачте, а хто нас питав, коли створювали Молдавську Радянську Республіку. Українців питали? Кого питали? Той же ЦК ухвалив рішення: будьте разом. А придністровські молдавани кажуть, які ж молдавани в нинішній Молдові — вони всі румуни. Там немає молдавської мови. Там є офіційна румунська. І ніхто не розбереться в цих етнічних тонкощах. А з економічного погляду, як я можу з ними жити разом, якщо вони повинні мені, невизнаній державі, $30 млн. І коли вони брали кредити, кажучи, що в Придністров’ї — також наш народ, але там режим Смирнова, то забували поділитися цими ж кредитами.
— Наскільки я зрозумів, Придністров’я чекає на допомогу Києва?
— Я думаю, що така велика держава, як Україна, може зробити дуже багато. І не потрібно порушувати якісь міжнародні закони, правила. Є підписаний Меморандум, де чітко написано, що Придністров’я має право економічної співпраці. Київ може спокійно підписати економічний договір. У нас є протокол. Київ також може підписати визнання в Україні придністровських документів. Ті ж довідки, свідоцтва про смерть для успадкування майна. Ті ж дипломи, щоправда, у нас вони зараз за російським зразком. Хіба це порядок, коли жителі Придністров’я везуть десять кілограмів яблук, а їх на митниці повертають — плати гривню. Адже в нас з Україною ситуація взагалі цікава. Сади, дачні дільниці моїх знаходяться на тій території, а ваших, вибачте, на нашій території. Я пропоную: давайте створимо спільні пости митниці. Я взагалі пропонував їх прибрати. Я ж не ставив митних постів. Україна стояла з «бетеерами» в 90 х. Хоча низький уклін жителямУкраїни, особливо Одеської та Вінницької областей, за те, що прийняли близько 90 тисяч наших біженців. Ми ні з ким не хочемо воювати і не будемо цього робити. Ми кажемо: добре, нехай український батальйон зайде, але підпишіть гарантії, що поки триватиме переговорний процес, ви стоятимете тут вічно, не дозволите нікому воювати. Та як на це подивиться міжнародне співтовариство? Я всім пояснюю і хочу, щоб українці знали. Для мене, для нашого народу міжнародне співтовариство — це Росія й Україна. І цього досить!
— Навряд чи цього досить для України...
— Може бути. Але для нас це так. Адже в Придністров’ї проживає 30% українців. У нас є села суто українські. І тепер «ненька» нiби кудись перемістилася. З яких це пір? Як? Ми навіть не просимо нас визнавати. Не треба. Для цього, згідно з Меморандумом, ми й будували з Молдовою спільну державу. На рівноправній основі ми десять років живемо з власним бюджетом. Ми десять років тягнемо на своїх плечах величезні заводи при втраті виробничих зв’язків. Але ми їх витягли, витримали. Я вдячний Леонідові Даниловичу. Але так не можна далi працювати. Тільки десь щось — відразу знімаю трубку, телефоную до Леоніда Даниловича. Леонід Данилович — Президент, ніби в нього інших турбот немає... Треба підписати договір і поставити все це в рамки, як і годиться. Щоб кожний чиновник знав, що Придністров’я — це економічно рівноправний суб’єкт, незалежний від Молдови. І не треба погоджувати з Молдовою. Так записано в Меморандумі, де стоїть підпис вашого президента, і підпис представника ОБСЄ, і підпис російського президента, і підпис нині чинного молдавського президента Лучинського.
Десятого грудня в нас відбулися парламентські вибори. Приїхали російські депутати як спостерігачі. А де Верховна Рада, що у них там? Чи їм на Придністров’я просто начхати? То нехай ухвалять постанову: нам начхати. Тоді я вийду до української діаспори в Придністров’ї: ну що, ось так «ненька» сказала, пішли ви під три чорти.
— Яка подальша доля колишньої російської 14-ї армії?
— Я хочу, щоб ви чітко знали нашу позицію. Майно, яке в нас зараз знаходиться — це майно придністровського народу. І коли ми підписали Одеські угоди, згідно з якими необхідно вивезти те, що не треба, там була одна маленька деталь, яку росіяни намагаються зараз не помічати: виведення вiйськ повинно здійснюватися одночасно з політичним урегулюванням між Республікою Молдова та Придністровською Молдавською Республікою. Отже, це майно наше. Ми його задарма нікому не віддамо. Не ми розвалювали Радянський Союз. З військового погляду для нас ця армія ніякого значення не має. Ми не маємо наміру створювати армію та поліцейські сили, як це робить Молдова. Ось ми завжди ставимо запитання, а навіщо це їм? Щоб воювати з румунами — так вони буцімто брати. З Україною — але це смішно. Вона їм нашльопає тут же по одному місцю. З ким тоді воювати? З Придністров’ям. Ось як іде формування свідомості людей. І ми готові піти на повне скорочення. Ну давайте підпишемо угоду. Що може Україна? Ставте українську базу — підпишу. І буду переконувати Верховну Раду ПМР. Бо для нашої країни тільки дві держави — великі гаранти. І ніяких міжнародних сил ми ніколи сюди не пустимо.
— На розв’язання придністровського питання вплинуть якимось чином президентські вибори в Молдові та Румунії?
— Я завжди був запеклим прихильником того, щоб президентові Лучинському дали повноваження. Ми за шість років переговорів підписали 48 документів, на яких стоять підписи і президента Снєгура, і президента Лучинського. Але, на жаль, на відміну від нас, їх не ратифікував парламент Молдови. Я веду переговори не тому, що я захотів. Мені доручив наш вищий законодавчий орган — Верховна Рада. І будь-який документ, який я підписую, я виношу на обговорення парламенту. Ми ведемо переговорний процес, затверджуючи досягнуте парламентом. Тобто до обговореного і затвердженого не варто вже повертатися. Я сподіваюся, що коли вони оберуть нового президента, то дадуть йому хоч якісь повноваження для проведення переговорів.
А що стосується Ілієску, то я не знаю. У нас із румунами немає ніяких відносин.
— Наступного року в ПМР повинні відбутися президентські вибори. Чи маєте ви намір боротися за свій уже третій президентський термін?
— Завжди чомусь вважають, що чинний керівник відразу думає про третій термін. Я працюю. І в мене стільки справ, що мені просто ніколи замислюватися про це. Можливо, колись прийде час, і я вирішу.
— Чи вживає Тирасполь якісь заходи для боротьби з контрабандою, що проникає в Україну?
— Ось ви розберіться. З цього боку — Україна, з іншого — Молдова. Скажіть, чия контрабанда? Я сигарет не виробляю. Ми дуже тісно взаємодіємо з митницею України. У нас є електронний зв’язок. Через півгодини ми вже знаємо, який іде вантаж. І тут же даємо вам знати. До речі, на митниці України стоять митники Молдови. Тобто все як відкрита книга.
— Яким ви бачите майбутнє республіки?
— Я його не бачу. Воно є, це майбутнє. Це незалежна держава на договірній основі. З договорами між Україною й Росією. Iншими словами — як анклав Росії та України. І головне — де захищаються права особистості. Але безглуздо відкидати минуле. Ми беремо все, що допомагає людині жити і проявляти себе в усіх соціальних сферах. Краще майбутнє я бачу, а гіршого — немає.
