Про нас

«Питання про належність Суркіса до єврейської національності не було домінуючим до останнього тижня — тоді з'явилися плакати й листівки, в яких було сказано про його релігію. Це дуже стурбувало головного рабина України Якова Блейха. «Деякі люди з нашої громади побоювалися, що програш Суркіса може викликати несприятливу реакцію антисемітизму», — сказав Блейх. Із другого боку, «факт, що за Омельченка проголосувало 75 відсотків людей, які взяли участь у виборах, доводить: це не було голосуванням проти Суркіса. Це слід розглядати як голосування за Омельченка, тому що людям подобається, як він керує містом».

«Як відомо, не пійманий — не злодій. Але дві акції в центрі Сімферополя, проведені в одну й ту ж ніч проти осіб, які не до вподоби меджлісу, при наявності на центральній площі міста наметів з татарськими аскерами — ідеальної бази для нічних вилазок, підштовхують до цілком певних висновків... Коли справа доходить до розслідування татарських безчинств, власті ховаються в кущі. Й потім «запускають дурочку» («не знаємо, розпорядилися, шукаємо»), опинившись у одній упряжці з діючими у відповідності зі своїми традиціями, та аж ніяк не з українськими законами, татарами».

«Аеропорт (в Одесі. — Ред. ) нагадав нам про авіацію середньовіччя. Пасажирський термінал виглядав так, ніби з часу його побудови він жодного разу не модернізувався й не ремонтувався, зал очікування був крихітним, хитких стільців для сидіння там не вистачало. Туалети, з грубими примітивними зручностями, були нестерпними. У залі посадки не було абсолютно ніякої вентиляції, а всі двері та вікна було зачинено, що разом із димом від сигарет створювало майже неможливу атмосферу. Прохід через паспортний контроль був для мене кошмаром. Окрім паспорта ми мали подати по маленькому аркушу паперу, який нам було видано по прильоту в Україну два тижні тому. Цей папірець виглядав як реклама, там були оголошення про різні готелі й ресторани, і я його викинула. Мій передбачливий чоловік папірець зберіг, як і більшість інших мандрівників, але п'ять французів, що стояли в черзі за мною, подумали про цей аркуш так само, як я, і також його не викинули. Якби не люб'язні зусилля керівника туру Джорджа Джоксімовича, який супроводжував французьких пасажирів, я б досі була в Україні — чиновник погрожував мені, що без папірця залишати країну абсолютно неможливо. Джордж, однак, знав чиновника на паспортному контролі і якось зумів його переконати, що ми не шпигуни й не злочинці...»